Виявилося, що на хутір Вищенький ще не заходили ні червоні, ні білі, сюди навідуються лише повстанці. Тут, на хуторі Вищенькому, визнається тільки отаманська влада. Верховний ватаг у них Чорний, є ще й менші отамани, а тієї чужої влади, що десь там у Києві чи в Баришполі, вони не знають і знати не хочуть. Чули, що в Україну прийшов якийсь московський «єнерал Никін» і начебто хоче повернути царя.

— Чи то правда? — спитала бабуся, дивлячись на них цікавими, як у пташки, очима.

— Правда, — сказала Маруся. — Кожне хоче тут свої порядки заводити. Були червоні, тепер прийшли ще й білі москалі.

— Бач, а ти питаєш, проти кого мені воювати? — білий дідок наче аж зрадів, що «прийшли москалі». — Мені б оце скинути годочків із десять…

Та бабуся махнула на нього рукою.

— А то правда, — допитувалася вона, — що в тих никонів пагони з чистого золота?

— Брехня, — сказала Маруся. — У їхніх рядових погони пошиті з червоних жіночих спідниць. А в офіцерів такі само, тільки зверху покриті сухозліткою.

— З жіночих спідниць? — перепитала бабуся і раптом так засміялася, що ледь не погас каганець.

Дідусь, заразившись сміхом старої, і собі затрусився, наче від лоскоту, а з ними засміялися й Маруся з Мироном.

— То кого ж вони зібралися звоювати, як у них пагони з жіночих спідниць? — витираючи пучками сльози, дивувалася бабуня.

— З жінками вони й воюють, — сказала Маруся. — По скринях та по чужих мисниках лазять. Грошей шукають.

— От гаспиди! А гроші теперечки які в ціні?

— Гривні, бабуню, — сказала Маруся.

— Я таких ще й не бачила.

Маруся дістала десь спідсподу киреї дві блідо-сині кредитки по сто гривень і простягла бабусі. Та помацала їх, уважно роздивилася на світло — обережно піднесла до каганця, щоб не зайнялися. На грошах з одного боку була намальована жінка у віночку й зі снопом у руках, а з другого — чоловік чи то з лопатою, чи з мотикою, чи з ціпом. Мабуть, таки молотник із ціпом, подумала бабуся, якщо жінка зі снопом.

— Хай будуть вам, — сказала Маруся. — Може ж, дідусь перевезе нас на той бік?

— Перевезе, де він дінеться, — махнула бабуся рукою.

Дід Чепурний і собі хотів глянути на гроші, але їх уже корова язиком злизала. Бабуся, сховавши руки під фартушок, швиденько пішла до припічка та принесла ще гладущик кислого молока й тоненького коржа-плескача.

— Наш млин стоїть, вітру нема, то оце нашкребла на підпалок.

— Не хвилюйтесь, — сказала Маруся. — У нас там у торбі є свій запас.

— То, може, хоч переночуєте? — старенька ще більше роздобрилася після того, як розжилася на гривні. — Хати не перележите.

— Ні, бабуню, ми поспішаємо на той берег.

— Поспішаєте? То чого ж ти, старий, розсівся? Хлопці спішать, а ти чухаєшся!

— Добре, — сказав дідок. — Перекину вас на Плюти.

Він швиденько вбрався і став не білий, а сірий — був у сірячині, гумових чоботях, сірих штанах, а на голову накинув сіру шапку-бирку.

Дідок виніс із клуні довжелезні весла, ще й не дуже хотів їх давати Миронові нести, але Мирон наполіг, і вони почимчикували в пітьмі з хутора Вищенького в низину. Старий дибав попереду, кривуляв, обминаючи мочарі, за ним слід у слід ступала Маруся, а позаду повагом, як болотяний журавель, переставляв ногами Мирон із веслами на плечі.

У вологому повітрі дедалі дужче відчувався подих Дніпра, пахло річковою водою і свіжою рибою, звідкись війнуло навіть дикою м’ятою, видно, хтось зачепив її у прибережній траві.

Не дивно, що весла у діда Чепурного були такі довгі, бо й човен у нього швидше скидався на баркас, якщо не на Ноїв ковчег, — то був рибальський байдак, а не якась плоскодонка. Дід посадив їх обох на корму, сам сів на весла — тут уже, хлопче, звиняй, тут треба мати особливу кебету, — і справді так опускав у воду опачини, що не чути було найменшого плюскоту.

І годила їм ця ніченька чи не годила, але раптом крізь хмари продерся окраєць місяця, і вони побачили темну ріку, побачили глянцеву гладь нічного Дніпра, під якою, здавалося, не було дна, як не було й берегів цьому темному плесу, що враз відбило в собі усе перекинуте небо з його хмарами й місяцем. Вони не перший раз бачили Славуту, але вперше діткнулися так зблизька його живої сили та глибини. І від того, що Мирон з Марусею, притулившись на кормі одне до одного, знов були як одна істота, це відчуття пронизало їх глибоко та гостро й не вляглося навіть тоді, коли місяць заховався за хмари й стало так темно, що вони ледве бачили сірого дідка, який, зливаючись із пітьмою, махав і махав опачинами, не здіймаючи найменшого сплеску.

Марусина рука нервово стиснула Миронову руку — праворуч у темряві, може, сажнів за сорок, спалахнуло два вогні, та дід Чепурний їх заспокоїв: то на острові палять багаття рибалки. Так, іноді тут проїжджають катери чи баржі, яких треба остерігатися, а рибалки — люди свої, із тих-таки Плютів, Козина чи Таценків. Сидять вони й попід кручами, сказав дід, озираючись, бо за веслами сидів спиною до правого берега. Ніч така випала, що гріх не посидіти — бачите?

На тому березі теж горіло два вогники, але на відстані вони були невеличкі, наче вовки світили очима.

— Ви нас висадіть там, де нікого немає, — сказала Маруся.

— Можна й так, — погодився дід Чепурний. — Тільки потім щоб не нарікали на мене. Там такі нетрі, що й лис не пролізе. Дикий хміль переплів дерева, кущі й бур’яни. Стежку треба прорубувати сокирою чи шаблюкою.

— Це те, що нам треба, — сказала Маруся.

Змахнувши правим веслом, дідусь різко узяв ліворуч. Поминули ще кілька малих острівців, поки він повернув до берега. Невдовзі човен шурхнув носом у прибережний пісок.

— Щасти вам, дітки! — попрощався старий. — Мені б оце скинути годочків із десять, то пішов би з вами. А так… одіпхніть мене від берега.

— Передайте вітання отаманові Чорному! — сказала Маруся.

— Від кого?

— Він знає.

Мирон підняв ніс човна, щосили його штовхнув, і з одним дідком байдак пішов по воді, як стріла. За мить він розтанув у темряві, тільки легенька хвилька од весел накотилась на берег.

— Наче приснилося, — сказав Мирон. — Слухай, а ми не на острові часом?

— Я що — схожа на П’ятницю? — спитала Маруся.

— Бігме, як дві краплі води. Ти хіба не дивилася в дзеркало, коли мастилася в сажу?

Уздовж берега понад водою стояли очерети, за ними на суходолі бовваніли купини хащових заростів, далі здіймалися дерева вищі й вищі, але підлісок був непролазний. Тільки-но вони рушили через чагарники до лісу, як за ноги почали чіплятися батоги дикого хмелю, які переплелися з гіллям у міцні перевесла. Міцні огудини повилися по кущах глоду, шипшини, по стовбурах вільх та ліщини, і пройти тут важко було й удень (без шаблі й сокири), а в таку непроглядну ніч і поготів. Навіть великі птахи — чи сичі, чи мартини, чи гайвороння, сполохані людськими кроками, злітали з тих заростів важко, з гучним лопотанням крил, борсаючись у плетиві гілля і хмелю.

Наосліп тут можна було забрести в мочарі чи й геть шурхнути в якесь болото, тому вони не мали іншої ради, як переночувати в цих нетрях, перебути в дніпровських джунглях бодай до світанку.

Добре, що в цій глушині можна розпалити багаття, зігрітися, назбирати хмизу для постелі й поспати майже в теплі й затишку. Де б вони ще пожили отак удвох? Удвох, удвох, удвох… Годила їм темна нічка, годила.

Мирон ще раз подивувався цьому найзухвалішому й найкмітливішому циганчукові, цій найвродливішій П’ятниці, яка наче знала, що потрапить на безлюдний острів, через те в її торбі-їдунці виявилися сірники, сіль, цукор, житня хлібина, четвертинка сала й навіть — ох, ти ж диво моє чаклунське! — кишеньковий мішечок, завбільшки з кисет, правдивої кави. Саме для кави був у торбині ще алюмінієвий кухоль з великою дужкою, який можна ставити на вогонь.

Коли вже горіло багаття, вони приготували собі панську постіль: спершу зладнали лежанку із грубого сухостою, поверх неї поклали «сінник» із хмизу, який застелили очеретом та лепехою. Прим’яте татарське зілля пахло гіркою спокусою.