Відьми з готовністю стулили чаші. Віддалік височіла Катерина Дображанська, навколо якої метушилося не менше десяти підлабузниць. Двоє старанно просушували її чорне волосся пухнастим рушником. П’ятеро з трепетом обгортали високе і струнке тіло величезним мокрим простирадлом. Ще троє стояли напохваті.

– А «Гори, гори ясно, щоби не погасло» – це купальська пісня, а зовсім не з казки «Дванадцять місяців»! – торохтіла Дарина.

– Купальська роса зніме будь-яку хворість, а вогонь… – віщала Дображанській прислужниця зі сплутаними мідними патлами.

І вигляд у Каті, що стояла на купі золота в покоях спаленого в XVII столітті замку воєводи і приймала царські почесті від зграї гологрудих відьом, був такий задоволений і умиротворений, немов усе, нарешті, стало на свої місця.

– Випийте, моя Ясна пані.

Марійка слухняно прийняла гарячу чашу з рук Василини і, лиш узявши посудину, помітила: її руки обмотані якимось листям і ганчірками і вже не болять.

– «Земле-Мати, благослови мене трави брати, і трава – я», – буденно буркнула Вася. – Пийте, – повторила вона, – це настій щитника, він допоможе вам знову. Якби не він… – Василина Андріївна спохмурніла. – Це було страшне випробування – вступити у війну, перш ніж сила Києвиць устигне вирости у вас.

– Вирости? – перепитала Ковальова.

– Як кущ. Як дерево, – роз’яснила їй вчителька. – Ніщо в природі не виникає за клацанням пальців. На все потрібен час. І навіть трава не встигне прорости з сім’я за три дні. Здається, – задумливо пробасила вона, – за всю історію Києвиць лише одна опинилася в такій пастці. Але вона була потомственою відьмою і ввібрала з молоком матері все, що ви насилу читали по складах… Однак, на відміну від вас, вона програла. І загинула. Разом зі своїм Містом.

– Коли це було? – тихо спитала Марійка.

– Нашестя Батия. – У відповіді Васі знову почулися вимогливі викладацькі інтонації.

– 1240-й, – інстинктивно видала Ковальова. – Зі 150 тисяч киян живими залишилося тільки п’ятдесят. Десятинну церкву було зруйновано. Київська Русь розпалася, почалося татаро-монгольське іго…

– Добре, давай залік… Ой, пробачте мені, Ясна пані! – непідробно злякалася викладачка. – Сьогодні держіспит у випускників. Нічого не пам’ятають, нічого не знають, як із глухого Сибіру. Не знають навіть…

– Так Києвиці – відьми? – не дала договорити їй Марійка. Але це було не запитання, а лише втомлена констатація.

– О ні, ви не відьми і не святі, – підбадьорливо спростувала її викладачка. – Але водночас і те, і те, а значить, ні те, ні те, – незрозуміло відповіла вона.

Але Марійка збагнула її без зусиль:

– Як Київ?

– Так, як наше Місто. – У Васиних словах була гордість.

– Столиця відьом…

– Столиця відьом.

– І Столиця віри… – Марійка помовчала. – Я не піду на шабаш, Василино Андріївно. Я не можу так… Липа Петра Могили, музей, садиба родини Муравйова, Кирилівська церква, Михайлові роботи – все згоріло…

– Накажете воскресити їх? – просто поцікавилася відьма.

– А це можливо? – здивувалася її студентка.

– Не турбуйтесь, Ясна пані, це можемо зробити й ми. Це не те, що виклопотати вичахле життя в Землі та Неба. З такими проханнями дозволено звертатися тільки Києвицям.

– Яка ви прекрасна, Катерино Михайлівно!

Марійка хитнула головою. В іншому кутку низьких покоїв стояла неймовірно гарна Катя, схожа на дорогоцінного золотого ідола. Її голі руки, зап’ястки, передпліччя, талія, шия, волосся, вуха були обвішані ваговитими прикрасами, мінливим багатобарвним камінням.

– І я… Я теж хочу так! – Чуб почала квапливо обдирати з себе розплющені подорожники. – А ви що, на неї все найкраще понадівали? Треба ж таки по-чесному! Все, давайте, дівчатка, по останній, – повернулася до своїх товаришок вона. – Нехай плачуть усі, кого ми не хотіли, і здохнуть усі, хто нас не захотів!

– Я втомилася… – зі сльозами в голосі заблагала Ковальова.

– Випийте настій, – дбайливо нагадала Василина.

– У мене немає свята, – торкнула Марійка пальцем груди.

– А хто ото? – з напівпосмішкою поцікавилася Василиса Премудра, нависаючи над нею безрозмірними грудьми.

– Там… – Марійка закліпала очима й уривчасто зітхнула.

– Ото ж бо й воно, – розуміюче посміхнулася Василина Андріївна. – Випийте, Маріє Володимирівно, вам іще знадобляться сили. Він чекає на вас!

Марійка ретельно оглянула своє обличчя в крихітне люстерко, що дивом зберегло своє крихке життя в її кишені.

Дзеркало не розбилося – це на щастя! Щастя, таке близьке, переповнювало її до лагідного тремтіння мурашок на шкірі. Її щоки палали. Тепер вона відчувала їхню перемогу. Таку ж величезну, як і нагорода за неї.

«Він чекає на вас!»

Вона стулила повіки. Вона відчувала, як ключ в її руці кличе свої двері, і, пройшовши по темному простору старого будинку, що був колись готелем для публіки середнього достатку, знайшла їх без зусиль.

За ними була темрява, розкреслена світлом місяця.

– Надіє? – покликала її пітьма з жадібною надією. – Це ти?

– Я!

Він сидів, обіпершись на стіл, але досить було Марійці ввійти, подався до неї, його світле волосся здавалося срібним у місячному сяйві.

– Ви пам’ятаєте мене? – ледве не заплакала Марійка.

– Ви?!

– Це я, Михайлику… Надія Володимирівна!

– Я вас не знаю!!!

Усередині щось лопнуло і закровило. Горло стиснуло гіркотою. Він забув її всього за дев’ять годин, які минули з їхньої зустрічі. Він навіть не впізнав її!

Художник схопився зі стільця, відсахнувся, вдарився чорною тінню об стіну поряд із нею – спалахнуло світло. І вона відступила. Бо не впізнала його.

Перед нею стояв старий, маленького зросту чоловік в зім’ятому і неохайному чорному піджаку. його волосся вже не здавалося, а було майже срібним. його обличчя, сухе, як старий папір, було пожмакане кривим сірим страхом.

І Марійці знадобилося не менше тридцяти секунд, аби розчистити це чуже, безнадійно, нестерпно жалюгідне обличчя від нашарувань часу, що висушив, змордував його, поглумився над ним, і намацати під цією моторошною і жовтою маскою залишки свого – молодого, гарного, білявого, налаштованого на мрію! – з правильними рисами і ніжним оксамитовим поглядом…

– Хто ви? – прикро спитав сивий, неначе сам факт її присутності в цій кімнаті завдав йому неймовірних страждань. – Де моя дружина?

– Надія?

– Ви знаєте, де вона? Вона пішла. Я не зміг зупинити її! – вимовив він із нестерпною тугою, що проривалася крізь щілини звуків у кожному його слові.

– Вашу дружину звали Надія? – збагнула Ковальова, відчувши раптовий біль унизу живота.

– Так. Де вона? Скажіть!

– Я не знаю…

Отож, він був одружений. І любив свою дружину. Інша Надія замінила її, а вона прийшла надто пізно… Безнадійно пізно! Запізнитися ще більше можна було, лише прийшовши на його похорон.

– Я – Надія Володимирівна. Ви, певно, не пам’ятаєте мене. Ми зустрічалися в Києві. Дуже давно, – відрекомендувалася вона приречено. – 1884-го року, перед вашою поїздкою до Венеції.

– 84-го? – Врубель дивився на неї з гірким нерозумінням, запаленим, роз’їденим міллю оксамитом погляду. – Дев’ятнадцять років тому? Ви прийшли висловити мені своє співчуття?.. Дуже вдячний, – додав він сухо. його погляд одразу ж став порожнім, у тяжкому очікуванні її відходу.

«Піти ось так?!»

Вона не могла.

Вона тупо стояла, притиснута тягарем двадцяти років, що навалилися на неї, – уткнувшись поглядом у невпізнанного, засмиканого, втраченого, сивого, убитого сваркою з улюбленою дружиною чоловіка, що не відчув од зустрічі з нею нічого, крім втомленої досади.

Намагалась переконати себе: це – вже не Він!

Її Михайлика – немає, і їй не залишається нічого, крім як іти геть.

– Ми були в кав’ярні Семадені. На вас був костюм Тиціана… Ви запросили мене… Пам’ятаєте? – тоскно нагадала вона, прекрасно знаючи: в тому спогаді немає більш ніякого сенсу, так само як немає для нього сенсу і в ній самій.