– Емілія Львівна не винна, – тихо заперечила вона. – Не проклинайте її, прошу вас.

– Так, так, – покірно погодився Врубель. – Ваша правда. Я сам… Тільки я… І я заплатив сповна. Але ми лише проїздом, на день у готелі. А Савочка раптом захворів. І згорів за два дні… Такий маленький, він ледве почав говорити. А Надя замовкла… А я… Чому ви залишили мене тоді, Надіє Володимирівно? – спитав він раптом сумно і без докору. – Я знаю, я сам винен, – завів він знову в невичерпному пориві самокаяття.

– Ні, не ви, а я, – заперечила Марійка тоскно. – Я збрехала вам. Моє ім’я не Надія. Я – Марія.

– Марія? – Він опустив чоло і, здається, вперше подивившись прямо на неї, запитально провів поглядом знизу догори по її жалобній сукні. – Так, я знав, – роздумливо мовив він. – Усе так… Адже я відразу зрозумів це… Марія. Ще тоді. Я міг би любити вас… Я розумію, чому ви прийшли до мене. Ви прийшли попрощатися… Адже це кінець. Ви прийшли сказати, що все могло бути інакше, перш ніж… Я не потраплю до Кирилівки, тому… Нехай так. Нехай так.

– Ні, не так! – закричала Марійка, відчуваючи, як очі її набрякли слізьми. – Я прийшла сказати вам, що люблю вас! – палко і жалюгідно прокричала вона. – Я знаю, що прийшла пізно, але я…

«Я все зміню! – заволало всередині. – Я знаю як! Цього не буде! І цього дня, і вечора. Все не може закінчитися ТАК!»

– Любите? Навіщо? – кволо здивувався він. – Мене більше не можна любити…

– А ви? Ви?! – Вона кинулася до нього, простягаючи благальні руки.

Він в’яло торкнувся їх і здивовано подивився на неї.

– Ви любили мене? Хоч мить? Там, у Семадені? Ви пам’ятаєте, Михайле? Сани? Хрещатик у снігу? Морозиво. Я попросила морозиво, пам’ятаєте? Ви тоді любили Емілію. Потім дружину… А мене? Коли-небудь? Скажіть, мені треба знати! – жадібно засмикала вона його в’ялі кисті.

«Я зміню все, тільки скажи мені!»

– Хіба я міг не любити вас? – мовив Михайло Олександрович, затинаючись і сльозливо намацуючи пальцями її руки. – Хіба міг я не любити свій порятунок? Хіба можна не любити те, чого ніколи не буде?

– А якщо буде? – нестримно наблизивши своє обличчя до його обличчя, вона пристрасно ввірвалась очима в його очі.

– Пізно… Савочка, Надя, – жалібно скривився він.

– А якщо немає «пізно»?!

– І я не помру? – спитав він збентежено після тривалої паузи.

– Ви не можете померти! Я не віддам вас! Чуєте?

Вона гарячково притиснула до грудей його голову і занурила губи в його сиве волосся. Його волосся пахло церковним ладаном похорону.

– Я не віддам тебе йому!

Кому, вона не знала. Просто знала, що не віддасть. Нікому. Тому що вона сама – вищий суд цього Міста. І ніхто не в змозі відібрати в неї те, за що вона готова заплатити…

Усім. Усім. Усім!

– Ти житимеш, обіцяю! Ти не збожеволієш, обіцяю! Те, що ти зробив, – погано. Але цього немає. Все виправлено. Твій демон мертвий! Він повержений. Я перемогла його.

– Емілію? – хлипнув Михайло на її животі.

– Твого демона! Його немає. Ти вільний. Усе буде добре, вір! – зашепотіла вона, не знаючи, бреше вона йому чи говорить правду, але відчайдушно мріючи, щоб це було правдою й у неї вистачило сил. – Ти віриш мені? – заглянула вона в його розгублені зіниці. – Віриш, правда? Ти ж бачиш, це – я. Я не божевілля, Михайле, я – жива.

Він потягнувся до неї, невимогливо, невпевнено, по-дитячому. Вона подалася вперед, стикаючись із ним, – його губи були м’якими і беззахисними. його руки, що ковзнули по її шиї, були прохальними і боязкими. його очі з роз’їденого міллю оксамиту запитували її…

– Так, – прошепотіла Марійка із запізненням на дев’ять годин і дев’ятнадцять років.

І заплющила очі.

Марійка опустилася на врослу в землю, обгризену кам’яну сходинку біля могильної огорожі і з гіркотою порахувала безіменні хрести навкруги.

Над Києвом вставав четвертий день її нового життя, в усій красі їхньої нової влади.

Навкруги, притискаючись до землі, лежало безкрає Байкове кладовище. Світанок вийняв із пітьми гранітні бруси, похилені залізні ґрати, заплакані листям плити. Вона бродила тут багато годин підряд, у вимогливому, гарячковому безумстві, раз у раз забрідаючи в тупики з могил, жалюгідно притиснутих одна до одної, як люди в «піковому» трамваї, і, обсмикнувши поділ, перелазила через білі, срібні, іржаві огорожі, що кусали її кладовищенською кропивою, щоб прорватися до чергової вузької стежки. Але так і не змогла знайти те, навіщо прийшла.

На хрест опустився чорний ворон. Марійка опустила очі.

Вона почувалася голою під платтям. Вона не відчувала плаття – вона відчувала його вуста на своєму животі, плечах, грудях. І не відчувала своїх губ – її вуста залишилися з ним. І вона мусила повернутися туди.

– Скажи, тепер ти можеш допомагати нам? – з викликом запитала вона огрядного птаха.

– Так, – відповів їй Демон.

– Тоді поверни мені ключ! – наказала вона.

– Який?

– Ти знаєш, який! – сказала вона вперто. – Віддай його мені! Зараз же!

– Я не можу зробити цього, – мовив він рівно. – Але я можу відповісти на твої запитання.

Марійка підвела голову. Він стояв, спершись на високу чорно-ажурну огорожу, де лежали у вічному спокої батьки іншого Михайла:

Колись вона хотіла їх знайти. І ось знайшла. Випадково. І вирвавшись із обіймів незліченних, незнайомих мерців, відчула недовге полегшення від зустрічі з єдиним рідним пам’ятником, на мить сприйнятої нею за долю. І вчепившись в огорожу біля чорного мармурового хреста, попросила:

«Де він? Скажіть, де? Ви знаєте!»

Але пам’ятник не відповів.

– Гаразд, – швидко погодилася вона. – Скажи мені, де могила його сина? Він помер у травні 1903-го, йому були два роки. Він десь тут. Могила має бути зовсім крихітною.

– Ти не знайдеш її.

– Це не відповідь! – озвіріла Марійка.

– Відповідь. Ти не можеш його воскресити.

Сонце вставало. Світанок поширював свої обійми вниз – із гори. Привітні літні промені заспокійливо погладили її відчайдушне обличчя і чорний мармуровий хрест. Але Марійка сиділа до безмовного хреста збайдужілою спиною, жадібно вдивляючись в інший – безіменний.

«Може, він?»

До нинішнього дня вона навіть не уявляла, скільки на центральному кладовищі Міста таких ось хрестів, із чистими, очищеними часом від імен, металевими табличками. Скільки, якщо тільки навколо Опанаса і Варвари вона налічила їх цілих сім. І, можливо, під цим, із білою фарбою, що висіла клаптями на іржавому тлі й робила його схожим на залізну березу; чи під тим, крихітним, блакитним, із маленьким дитячим горбиком; чи під тим пагорбом, що проріс наскрізь і відштовхнув хрест широким кущем бузку, лежав крихітний Сава Врубель, стертий із таблички і з самої пам’яті Києва?

– Це не вона, – зронив Демон.

– А ця? – жваво відгукнулася Марійка.

– І ця. І та – теж. Ти не зможеш її знайти.

– Зможу! Він похований на Байковому! – вибухнула вона, пристрасно кидаючи йому під ноги залишки розірваного Бегемотом альбому. – Я подивлюся реєстраційні книги!

– Книги згоріли. Ще в сороковому.

– Я пройду кожну ділянку! – засичала Марійка. – Я складу список усіх безіменних могил! Я встановлю вік кожного хреста. Якщо потрібно, я… Ти мене ще не знаєш! Це – вона! Килина заздалегідь принесла його сина в жертву! Вона дала Михайлові землю з Байкового! Його син помер, тільки-но приїхав до Києва…

– Які жахливі ці ваші кладовища, – байдуже скривився її співрозмовник, гидливо озираючись навкруги.

– Авжеж, – змушена була визнати вона. – Це жахливо. Так не можна! Не можна… Немов їх усіх викинули на смітник. І його сина теж… Але так не буде. Я все зміню! Я поверну його…