Панове, ви звірі, панове! І в тому ваше щастя…

– Он він, – сказала Марійка.

Дарина вилізла з машини Мира і зупинилася, тримаючись за дверцята й надимаючи губи, – особняк поряд із колишнім театром «Бергоньє», що прихистив нині однойменне кафе, – неприємно спантеличив її блискучою дзеркально-золотою табличкою з написом «Вхід лише за картками членів клубу».

Мир, німий, із мертвим обличчям, вийшов і механічно подав руку Марійці. Та взяла її, опускаючи очі, – думки про бідолашного Михайла і К. Д. із загадковою блакитноокою каблучкою раптом різко відсунулись, і стало страшенно соромно. Так соромно, що живіт прилипав до спини, а очі намагалися симулювати сліпоту, аби не бачити його ТАКиМ!

Він автоматом вийшов із будинку вслід за ними, не відстаючи ні на крок, і в жодної з них не повернувся язик послати непотрібного присушеного в інший бік. Обоє покірно всілися на заднє сидіння його машини з компрометуючими номерами й по дорозі на Пушкінську жаліли очима його нерухому потилицю та намагалися виблагати пробачення одна в одної.

– Я не хотіла… Я ж несла пляшку Сані… – слізно прошепотіла Чуб.

– Я знаю. Це я…

– Ти ж не знала!

Але те, що теоретично обоє вони невинуваті, чомусь ніскільки не заспокоювало. І тоді, вимогливо посмикавши себе за ніс, Дарина втішилася недовговічністю Мирових страждань: «Усього тринадцять годин. Всього-на-всього! Однаково що отруїтися зеленими абрикосами. Шматувала б себе я за те, що випадково дала йому зелену абрикосу? Ну, болів трохи живіт, ну, понудило. Може, навіть на користь йому піде. Знатиме, як воно – так закохуватися!»

А Марійка спробувала сховатися в тому закутку своєї свідомості, де жила її безпристрасна логіка, що незворушно доводила їй: немає злочину в тому, що вона його розлюбила – позаяк і не було ніякої любові. Була лише романтична мрія про неї, що набула форми красеня-одногрупника і заповнила нескінченну порожнечу її життя, населену такими ж безтілесними фантомами інших почуттів. Мир був тінню з минулого, де величезні дози літературних кохань і пригод цілком заступали їй реальне життя, і вона ковтала книжки одну за одною, немов знеболюючі пігулки, які хворий зі стажем п’є ще до того, як почнеться напад.

Але головне, – не було ніякої любові Мира, яку вона могла б зрадити. Позаяк усього через чотири години красеневі Красавицькому соромно буде згадати, що він «любив» убогу миршавку Марійку Ковальову. Тоді як Михайло… З Михайлом – це справжнє. Михайло побачив ЇЇ!

Але варто було Марійці, вилазячи з машини, побачити втуплені очі Мирослава, як їй знову стало соромно і бридко вже через те, що вона намагається виправдатися.

– О’кей, – буркнула Дарина собі під ніс і з перебільшеною рішучістю попрямувала до дверей клубу. Марійка нерішуче прилаштувалася у хвіст – Мир тінню поплентався за нею.

Штовхнувши двері, Чуб опинилася в оправленому в чорний мармур холі і, розвернувшись до охоронця біля входу, вже розкрила рота для натхненної брехні, але вмить закрила його, плямкнувши пухкими губами.

– Дарина? – розкрив рот страж «Церцеї».

– Алекс? – здивувалася вона не менше за нього. – Що ти тут робиш?

– Я тут тепер працюю. Сьогодні перший вечір. – Він дивився на неї, немов не в змозі повірити у власне щастя, але водночас боязко та з тривогою – і в поєднанні з грубими, виписаними плакатними мазками рисами його обличчя й амбалоподібною статурою цей вираз був майже комічним. – А ти? – зазаїкався черговий присушений. – Хіба ти тут… у клубі?

– Так! – гордо зронила та. – Бокс уже почався?

– Давно. Зараз в самому розпалі. А в тебе…

– Що, ксіву в мене запитуєш? – з викликом запитала його вона. – Ну, давай-давай! Тобі мало, що дівка твоя мене догола роздягла! Що ти друга мого майже побив! Що я через вас на трасі ледве не загинула! – Логіки в такому перескоку з «ксіви» не було, звичайно, ніякої, але Дарина, на відміну від Марійки Ковальової, прекрасно знала: люблять і бояться люди зовсім не логікою.

І тому виграла за одну секунду.

Простонародне обличчя Алекса стало розгубленим і нещасним, величезні плечі зламалися, масивна статура догідливо подалася до неї:

– Ледве не загинула? Через нас?! На мопеді? – йому навіть не спало на думку спитати: «А при чому тут ми?»

– Гаразд, – царствено розпорядилася та, котра мало не загинула. «– Потім обговоримо. Нам до зали треба.» Де вона?

– Там… – йому навіть не спало на думку викрити її у кричущому незнанні нутрощів клубу! Він рабськи кивнув, підвів голову на її супутників, які сиротливо стояли біля дверей, і здивовано розтулив рота:

– А ти що – із Миром?

– Ти його знаєш? – «Ах, так, – згадала вона, – він же колишній дігер». – Це хлопець моєї подруги, – мовила Чуб із виглядом глибокої послуги.

– А подруга хто? – спохмурнів він, дивлячись на Марійчину непрезентабельну батькову сорочку.

«Ну, я й жлобиха. Треба було і Мусьці щось купити!»

– Відьма, – пирхнула Дарина, сподіваючись, що ця правда прозвучить як вичерпне «відчепись». – Ми поспішаємо, – нагадала вона грізно.

– Я не можу, – з надломом сказав він, нахиляючись і вимолюючи пробачення в її гордовитих очах. – Чоловікам не можна. Таке правило – тільки жінки. Навіть якщо я його пропущу, із зали однаково виведуть…

– Гаразд, – швидко й навіть із полегшенням погодилася Дарина. – Марійко, ходімо. А ти, Мире, будь ласка, почекай у машині… Сюди хлопців не пускають, – запобігливо пояснила вона.

Мир мовчки подивився на Марійку і слухняно вийшов.

«Як дресирований», – подумала Чуб.

У підлій і напевно забороненій міжнародною конвенцією з прав людини присусі були, слід визнати, і свої безперечні принади.

– Підійди до мене потім, гаразд? Мені треба сказати тобі щось важливе, – прохально забелькотів Алекс.

Але цього «щось» Дарина вже наїлася через край.

Пульсуючий, магнетичний, майже матеріально відчутний гул сотні збуджених голосів повз порожнім коридором, і Дарина, мимохіть відчувши приплив цікавості, прискорила крок.

– Здається, там щось цікавеньке відбувається…

Чуб жадібно зробила крок до зали й зупинилася, підім’ята враженням, яке навалилося на неї.

Посеред великого приміщення височів оперезаний червоно-синіми канатами ринг, оточений десятками круглих, спустошених і неохайних столів, за якими вже ніхто не сидів. Усі стояли, підстрибуючи, витягуючи напружені шиї, розмахуючи руками, охкаючи та ахкаючи, вигукуючи й рикаючи, – сотня, а то і дві жінок: білявок, брюнеток, шатенок і рудоволосих, виряджених, як манекенниці на подіумі високої моди, і збуджених, як сп’янілі вболівальники на стадіоні «Динамо». – Давай! Давай! – заволала одна, згинаючись і викидаючи вперед зігнуті в ліктях випещені руки, в елегантному малиновому капелюшкові, що різко дисгармоніював із цією неелегантною позою, з тонкими пір’їнками, що гойдалися колосками.

– Ну! Ну! – тупцяла кокетливою ногою з позолоченим каблуком білявка поруч.

Зала раптом здалася Дарині сліпуче-яскравою клумбою з ядучими, заморськими, дурманно-хижими квітами…

– Катю, давай! Давай Динозавриху! – заволала довготелеса дамочка, мимоволі пристрасно зриваючи з шиї грона різнобарвного пластмасового намиста.

Намисто розсипалося, покотилися по підлозі великими круглими кулями. Дама сіпнулась і вищирилася нервово й азартно.

– А! А! А! – вигукувала, як під час сексу, білявка з кожним Катиним ударом. Її легке, смугасто-веселкове вбрання пожмакалося і стало схоже на ганчір’я.

– Катю!!! Катю, давай! – не витримавши, застрибала на місці Дарина, вчепившись захопленими очима в ринг, у кутку якого робилося щось страхітливе, огидне і водночас таке, що перехоплювало подих: