– Бог – демоном? – сіпнулася Марійка.

– Адже Київ був язичницьким Містом, – терпляче пояснив Марійці Демон. – І Килина – спадкоємиця Києвиць, для яких Вогняний Змій був єдино-істинним Богом.

– А ти не знаєш, – раптом недоречно прокинувся в Марійці зацікавлений історик, – правда, що Володимир хрестив Русь, тільки щоб одружитися з візантійською царівною Анною? Чи вірна друга версія… – Вона знітилася, не договоривши.

Нічноокий подивився на неї глибоким і довгим поглядом, немов перевіряючи її глибину. І сказав із вкрадливою і капосною напівпосмішкою:

– А якщо я дам тобі відповідь «так», ти визнаєш, що зла і добра немає? І будь-яке ваше «добро» – просто «зло» навиворіт?

– Русь хрестили вогнем і мечем, – насупившись, згадала розхожий штамп Марійка.

Але виходило, вогонь і меч – зовсім не метафора…

– «Не мир я вам приніс, але меч» – Ісус сказав правду, – скривджено поморщилася вона, відчуваючи, що її «погано» і «добре» знову змішалися в одне липке місиво.

– Так, – погодився з Богом Демон, – їх хрести обернулися мечами задовго до того, як був викуваний меч Добрині.

– Але навіщо хрест Андрія перекували на меч? – боязко змінила тему вона. – Якщо Змій – це зовсім не змій?

– Саме тому, – серйозно відповів він, – що люди покладалися лише на свою міць і не знали: силу неможливо перемогти силою. Чого варті всі їхні храми і хрести, якщо в їхній душі ще немає тієї самої віри, за яку вони вбивали? І коли за наказом Володимира Добриня викував меч, щоб битися зі Змієм, Марина знала: він приречений. Він загине. А якщо вона допоможе йому перемогти, її Місто втратить колишню силу.

– Чародійка Маринка? Кохана Добрині? – подалася до нього заінтригована Марійка Ковальова.

– Києвиця і його дружина, – шанобливо виправив той. – Язичницька, а не християнська.

– І що, що вона обрала? – несподівано перехопило дух у неї. – Любов? Звичайно, інакше б…

– Ні, – перебив він її непохитно й різко. – Істину.

– Так істина є?

– Істина – посередині, – оголосив він із незрозумілою їй урочистістю.

– Терези? Блакитна «візантійка»! Це – Марина?!

– Так вирішила вона, – уточнив Марійчин Демон. – І чоловік запечатав хрестом прадавню силу. А зверху побудували церкву. І багато інших церков…

– Тому що церкви завжди будують там, де треба перекрити зло, – відрапортувала Марійка.

– Тому що істина подібна до церкви, яка втратить сенс, якщо позбавити її неба, і впаде, якщо відібрати в неї землю, на якій вона стоїть. Навіть церква не може бути без землі…

– А добро без зла?

Марійка з сумнівом торкнулася чола і випнула губу. Вони стояли на неправильному трирогому перехресті, біля стрілки, яка вказувала шлях до могили Лесі Українки, що загубилася в натовпі інших, невідомих, дорога до яких давно поросла травою. І Марійка знову подумала про маленького Саву Врубеля, що так і не став ніким, і не змогла придумати «добро», що пояснило б їй смерть дворічної дитини.

– Ні, це якось неправильно. Так не може бути… Якщо це визнати, як жити? Визнати, що зло має бути? Що воно має право? – знічено сказала вона вголос.

– Що його немає.

– Але ж воно є.

Вона розгублено опустилася на землю біля біломармурового пам’ятника:

Ця дівчина була її ровесницею. Її батьки, певно, плакали так само, як бідолашний Михайло…

– А що відчували б твої, якби ти залишилася в листопаді 1884 року? – звично прочитав її думки він.

– Мої? – Вона не думала про це.

– Наскільки я пам’ятаю ваші хисткі істини, – глузливо вів далі Марійчин Демон, – перелюбство все ще вважається «злом». А ти ось прийшла і спокусила чоловіка нещасної Надії Іванівни Забіли…

– Але Михайлові було зле! – перелякано відхрестилася Марійка. – Вона пішла! Він був сам! У нього помер син! Він би не зміг…

– Так твій «гріх» став «святим»? – вищирився він.

– Ні, не став! – Вона скривджено відвернулась і щільніше притиснула коліна до живота. Вона не думала про свій вчинок у такому контексті, вона хотіла як краще, вона хотіла допомогти…

Її супутник опустився на траву поруч із нею.

– Як дивно, – мовила спроквола Марійка, прикро помовчавши і соромливо засунувши його питання, як ганебні речі, що недоречно випали на підлогу з платної шафи. – Усі казки виявляються правдою, якщо вміти їх читати. «Маринка зрадила Добриню зі Змієм». Логічно – адже з точки зору християн, що складали билини через сотні років, вірність язичництву була зрадою. «Змій викрадав жінок» – означає, що після хрещення киян у Почайні, тобто першої перемоги над Змієм біля Почай-річки, коли Добриня помилував його в обмін на обіцянку «не битися довіку», люди, як і раніше, приносили йому людські жертви. І хотіли принести племінницю князя Забаву… А «Добриня, єдиний, хто переміг Іллю», «переміг, але не повергнув, а хрестами з ним обмінявся і став його братом у Христі» – теж алегорія. Ілля – земна сила! Вважають навіть, що його прообразом був сам Перун. Але річ не в цьому, а в тому, що Добриня намагався примирити язичників із вірою. Язичницькі обряди з православними. Купала з Хрестителем. Себе з Мариною…

– Але деякі так і не примирилися.

– Килина. І її бабця. І прапрапра… – зітхнула Ковальова.

– Відтоді багато хто з них бачив сенс життя в тому, щоб повернути колишню могутність, зневаживши православне зло, що поневолило їхнє Місто. І проклинали діда, що зрадив віру своїх батьків, і Марину, що позбавила їх прадавньої сили. Сили занадто величезної, щоб її не бажати.

– Так, звичайно, – зітхнула Марійка знову.

– Те, що ти називаєш «так, звичайно», – саркастично посміхнувся його голос, – ніщо порівняно з тим, що тобі так і не довелося побачити. Той, хто здатен керувати силами землі, тримає в руках світ. Хіба це важко зрозуміти?

Марійка похмуро спробувала зрозуміти, що саме він включає в поняття «земля». І зрозуміла: усе. Воду і повітря, врожай і улов, і вогонь, що вічно горить в її глибині. Той самий, який і послугував прообразом геєни вогненної – пекла.

«Лаз Змія був такий глибокий, що говорили, він іде до самого пекла».

Дивно, що люди знали про пекло задовго до того, як анатомія землі стала надбанням шкільних підручників.

– Ті, хто ув’язнив істинного владику, побудували безліч перешкод. Але Килина послідовно зруйнувала їх усі, – сказав Демон.

– Кирилівська перестала бути святою, меч було поховано під руїнами Успенської. Вона не передбачила одного: що Прахов покаже його Віктору Васнецову, – задумливо підсумувала Ковальова.

– І що у Віктора Михайловича вистачить сил пересилити її, – закінчив він.

– Зажди, – не зрозуміла вона. – Хочеш сказати, і Васнецов? Вона була в нього? Вона і його? Теж? Присухою?

– Що ж, – гмикнув він, – і Килина була жінкою…

«Я їй так і сказав. Усе, як є, коли Емілія Львівна мені запропонувала…»

«Адже вона була відьмою – язичницею! Та хіба не язичництво сама любов? Не та, що до дружини, дітей, вітчизни, а та, що здатна зруйнувати сімейне вогнище, стати над обов’язком і честю».

Виходить, Віктор Михайлович знав, про що говорив! І недаремно Добриня став його аlter еgo[15]

«Я хотів би бути таким же міцним у своїй вірі».

«Адже його Красуня-Маринка була, певно, така ж гарна, як і…»

Прахова!

Прахова!

Прахова!

Тільки сама Прахова тут абсолютно ні до чого.

– Любов позбавляє людину сил, але не позбавляє волі, – повторив Марійчин Демон. – Усі ваші демони живуть лише всередині вас. У них немає своєї сили. І любов, хоч якою б вона була, викидає на берег лише те, що у вас усередині.

– А Мир? Мир Красавицький? – стрепенулася Марійка, вивудивши зі своїх глибин забуте почуття. – Він кинувся під колеса. Значить…

– Значить, – спокійно погодився її співрозмовник. – Значить, у глибині душі він боявся, що стане колишнім.