– А якщо Василь – це все-таки Василь? – ввічливо нагадала особисту версію Катерина.

– Ні, – радісно обламала її Чуб. – Лист було адресовано нам трьом! А нам із нею з якого дива твого мужика боятися?

– Гаразд, закрили тему. Інше питання: чи не логічно припустити, що перша гора – це і є Старокиївська, на якій було побудовано перше місто? І до речі, якщо на те пішло, князь Володимир, він же Василь, він же Святославович, – Катя кинула на Чуб повчальний погляд, – жив і був похований саме там!

– А ти звідки знаєш? – визвірилася Дарина.

– Але я ж не зовсім тупа, – добила її Дображанська. – Коли мені було стільки, скільки тобі, я ще на екскурсії ходила.

– Але Старокиївська гора ніколи не вважалася Лисою! – засперечалася з нею Марійка Ковальова.

– А ти що думала, відьми свої гори офіційно патентували й повідомляли координати в міськдовідку? – Дарина відчула, що різко розчарувалась у всезнаючій розумниці. – Те, що написано у твоїх книжках, такі ж чутки, як і все інше! Ви навіть не знаєте, скільки Києву років! А де відьми збираються насправді, взагалі знають лише вони самі! Може, саме там, де ніхто й не подумає. І я, між іншим, це перша казала! – зірвалася вона, компенсуючи зганьблену Катею гідність. – Це гора, що «породила Місто»! Тому він і час не вказав: знав, що ми, як і минулої ночі, прийдемо рівно… Здається, тоді була одинадцята! А зараз іще немає. Подякуйте, що я машину не відпустила!

– Чуєш, Сергійовичу, ти точно той!… – Микола Петрович здивовано і тривожно огледівся. – Проти ночі самому в колектор лізти. Що ти там нового побачити хочеш?

Вони стояли на верхньому майданчику кам’яних сходів, що деруться на Кирилівську гору від вулиці Теліги. І з кожною секундою нерозуміння на обличчі Петровича ставало дедалі живописнішим.

– Я ж не сам – із тобою, – відповів Сергійович.

– Та я сюди з тобою поперся, тільки щоб тебе, дурня, зупинити! – розсердився Петрович.

– Дивися, що це там? – урвав його Марійчин батько, дивлячись йому через плече.

Той незадоволено обернувся, але побачив лише насуплену білу церкву, в якій, коли вірити другу та гарячим випускам новин, безбожна пацанва принесла в жертву двадцятидворічну дівчину…

– Здається, побіг хтось, – напружив слух Петрович, неприязно щулячись у бік неприємної церкви. – Там, із боку психлікарні… Може, собака.

– Ні, – спохмурнів Володимир Сергійович, – якийсь мужик. У червоній куртці. Молодь таку носить…

– Та немає там нікого!

– Ходімо подивимося.

– Та мало хто це міг бути! – обурився друг.

– Колю, я ж тобі вже пояснював, тут щось не так.

– Само по собі зрозуміле – не так! – вибухнув Микола. – Хіба труп «так» може бути?! І дівку шкода, звичайно. Тільки тобі що, більше всіх потрібно, га? Сам мені розповідав, скільки сюди вчора ментів наїхало. Без тебе, мабуть, розберуться.

– Ти що, не зрозумів? Вона з Марійкою моєю вчилася! – скипів Володимир Сергійович, випинаючи рішуче підборіддя. – Марійка моя в цього покидька закохана. А його сьогодні випустили! Я думав, слідчий нормальний, а він… – Марійчин батько неприязно махнув рукою. – Такий же, як вони всі! Я йому діло говорив: Кирилівські відкриті! А вони в ці печери навіть сунутися забоялися.

– Так он ти куди намилився? – очманів Петрович. – Ні, Сергійовичу, тобі не в печери, тобі пряма дорога в Павловку! Ось, прямо і праворуч, – вказав він, різко рубонувши повітря ребром долоні. – Ти що, зовсім вже з’їхав з глузду? Не гірше за мене знаєш: там усе на чесному слові тримається! І менти наші – не самогубці. Дівку в церкві прирізали. Так якого біса під землею шукати?!

– Є там щось, – уперто насупився Володимир Сергійович. – Я відчуваю, є.

– Досить! Ходімо додому, – скипів його друг. – Востаннє кажу! Погеройствував, і годі!

– Значицця, так: ти зі мною чи ні? – Володимир Сергійович непохитно стискував посірілі губи.

– Я – додому! У мене вже терпець увірвався! Ну що ти за чоловік такий? – обурено поремствував приятель. – Вічно на рожен прешся! Ми з тобою вже раз браконьєрів ловили в тебе на дачі! Пам’ятаєш, чим воно все закінчилося?

– Ти як баба, їй-богу, – зневажливо скривився Володимир. – Годі, пішов я. Ніколи мені… Лише час через тебе даремно згаяв. Коли б із тобою півдня не сперечався, я б сюди ще о п’ятій прийшов.

– Ну так і прийдемо сюди завтра завидна! – позадкував напарник. – Що ж бо за нетерплячка серед ночі?

– Під землею завжди ніч, – похмуро буркнув Володимир Сергійович. – Один біс – зараз чи вдень. Уночі навіть краще. Якраз уночі вони сюди і приходять… Доволі, чвалай додому, до дружини під бік!

Микола Петрович залишився на майданчику, розгублено дивлячись у спину друга, що йшов собі геть. Сплюнувши, він сів на парапет.

«Не можу ж я його самого покинути, – натужно подумав він. – Може, й добре, що хтось угорі залишився. Якщо за годину не повернеться, спущуся, подивлюся, що там, – приколисав він свою збентежену совість, яка вступила в непримиренний конфлікт зі здоровим глуздом батька родини. – Ну, Сергійович, ну, ненормальний…»

Він неприязно підібгав губи і незатишно оглядівся довкола. Досить було Ковальову розчинитися серед дерев Кирилівського узгір’я, як відчуття безпечної цивілізації зникло, і стало темно та тривожно, як у лісі. І думка про те, що освітлений і зрозумілий центр десь поряд, уже не рятувала. А всього лише декілька кроків… Дивне все-таки місто Київ! Дивне місце. Темрява й цілковита тиша, що тисне на вуха.

Ні, Микола Петрович не боявся темряви. Просто пітьма насторожувала його. Але ще більше Петровича нервувала невизначеність його положення і ще щось – іще більш невизначене, смутне і неназване.

Проклята церква немов витріщалася йому в спину важким і гнітючим поглядом зґвалтованої, а божевільня за її огорожею беззвучно скалилась і нечутно підкрадалася ближче і ближче, тяглася до нього недоумкуватими, примарними, смішливими руками…

Тільки зараз він помітив, що всі ліхтарі на сходах розбиті. Мовби спеціально…

У будинку через вулицю згасло світло. Спочатку одне вікно, потім друге.

А потім світло зникло зовсім.

Для Петровича воно зникло назавжди. А ще за п’ятнадцять хвилин воно зникло і для Володимира Сергійовича. Тому що земля, в череві якої він брів звивистими катакомбами Кирилівських печер, раптом здригнулася від страшного і безмовного вибуху всім своїм великим, темним і розсипчастим тілом і накинулася на нього, накриваючи його собою.

Пізнього п’ятього липня до Старокиївської гори під’їхав піжонський рожевий лімузин 30-х років, із черева якого вийшов відомий український телеведучий із пляшкою «Советского шампанского» в руках. Услід за ним із машини вилізли нікому не відомий довготелесий хлопець і довгокоса дівчина з гладенько зачесаним темно-русявим волоссям.

– Ого, дивися, відьми! – засміявся довготелесий, показуючи на трьох особин жіночої статі, які похнюплено сиділи на сходинках історичного музею, що досі зберігали тепло спекотного літнього дня. Біля їхніх ніг лежала розтріпана двірницька мітла.

– Напевно, якісь міські божевільні, – уточнив ведучий боязко й нервово.

– А якщо і справді відьми? – спалахнула дівчина, і в її голосі прозвучала така непідробна віра в можливість неможливого, що телеведучий, який мав намір відзначити в цьому романтичному кутку Києва свій сьогоднішній успіх, вирішив раптом не ризикувати.

– Краще там розіп’ємо, – хитнув він рукою в інший кінець пейзажної алеї. – Або їдьмо до Батьківщини-матері!

– Як скажеш, – байдуже погодився з ним довготелесий.

Русява дівчина кинула на загадкових власниць помела останній невдоволено-цікавий погляд, і лімузин від’їхав…

– А раптом твоя правда? – похмуро спитала Дарина Дображанську.

Вона неприязно подивилася на Катю, ніби і її правота була лише черговим свідченням невикорінної зловредності Катиного характеру, і роздратовано вела далі:

– Досить лиш припустити, що в того, хто нас розвів, купа зайвих бабок, і з’ясується: ніяких чудес немає! Перекладачі для тварин справді існують – це не казка. А мітла так і не злетіла! – Чуб безжально відкинула безнадійну підміталку ногою. – А К. Д. цей, може, щойно в тій тачці рожевій приїжджав, над нами, дурепами, позбиткуватися! Що скажеш, га?