– Я теж, – кивнула Катя. – Церкву.

– Із зеленими куполами? – понадіялася Чуб.

– Ні, з блакитними. У золотих зірках.

– У зірках у нас тільки Видубицький монастир… – Марійка розгублено відклала цю інформацію вбік, іще не знаючи, з чим і як її пов’язати. – А я – музей. І ми з Дариною були вчора на виставці Васнецова. Точніше, – поправила вона себе, – Дарина була.

– Ага. Там один божевільний, – палко підхопила тему Чуб, – намагався одну картину порізати. А я його зупинила! Але це що… Потім ми літали! Над Києвом! На мітлі!

– На виставці Васнецова?! – невимовно здивувалася Катя (замість того щоб здивуватися невимовному чаклунству їхнього повітряного круїзу). – А ви знаєте, хто її організував? Він! Той хлопець із каблучкою! Я його позавчора по телевізору бачила. Ще здивувалася: ото збіг! А яку картину?

– Три «Богатирі». – Дарина захоплено затихла: справді збіг! І як рудий кавалер зрадіє, дізнавшись, що його підопічний шедевр урятувала саме вона.

Ілюструючи Даринину відповідь, Марійка послужливо простягла Каті альбом. Та вгляділася в трійцю на обкладинці й механічно розгорнула книгу.

– Але це ж він! – несподівано закричала вона.

– Хлопець із «Центра»? – занервувала Дарина.

– Ні, мій чоловік – професор!

Дарина й Марійка вмить прилипли до неї з двох боків, удивляючись у чорно-білий груповий знімок, де у важкому кріслі з високою, коронованою різьбленням спинкою сидів указаний Катиним нігтем світлобородий і рум’яногубий чоловік.

– Професор Прахов?! – мимоволі підвищила голос Марійка. – Член комісії з оформлення Володимирського собору! Це він запросив Васнецова до Києва на розпис Володимирського! Це неодмінно має щось означати! Ми вночі рятуємо картину Васнецова, а в цей час вам сниться його працедавець! Це не збіг! Будь ласка, – звернулася вона до Катерини, – згадайте ще раз усе по порядку. Спочатку хтось веде вас до сусідньої гори… До якої, Замкової чи Дитинця?

– Звідки я знаю? – беззлобно пирхнула Катя. – Я до гір по імені-по батькові не звертаюся. На ній зараз Андріївська церква стоїть, а вві сні стояв тільки хрест.

– Хрест Андрія Первозванного?! – збуджено заволала Марійка так, що обидві її напарниці мимоволі відступили на крок. – Значить, це правда?! А всі ще сміялися з Лохвицького!!!

– З кого? – сіпнулася Чуб.

– Згідно з преподобним Нестором-літописцем, – несподівано завелася Ковальова, – в першому столітті нашої ери до Києва прийшов апостол Андрій Первозванний і, поставивши тут хрест, сказав: – Бачите гори ці? На цих горах засяє благодать Божа. І буде місто велике, і багато церков Бог тут спорудить». І все збулося! Хоча всі з цим, як і раніше, сперечаються. Бо, якщо довести цей факт, виявиться, що нашу церкву – апостольську і первозванну, засновано раніше першої християнської церкви апостола Петра!

– А це, типу, круто? – нервово спитала Чуб, зім’ята таким несподіваним переходом на високоінтелектуальні теми.

– З точки зору туристичного бізнесу – дуже круто, – підтвердила Катя. – Тільки це ніхто ніколи не доведе, оскільки речових доказів немає.

– Є! – фанатично проголосила Марійка. – 1832 року археолог Лохвицький і митрополит Євгеній провадили розкопки між Андріївською та Трьохсвятительською церквами і знайшли соснову жердину, яка, на їхню думку, була рештками того найпершого хреста!

– Мій хрест був залізним, – похмуро уточнила Катерина. – І не «між», а просто на місці Андріївської.

– Виходить, лох – твій Лохвицький! – пирснула Чуб.

– Значить, – ні на йоту не втратила пафосу Марійка, – це було не пізніше 1215 року, до того як князь Мстислав побудував там церкву Воздвиження Святого Хреста!

– Очевидно, – невпевнено погодилася Катя. – Той дядько, який мене катував, був у кольчузі, типу ваших богатирів.

– І що він од тебе хотів? – поставила навідне запитання студентка.

– Та звідки я знаю! Казав: не дай осквернити святе, скажи, воно це чи ні. А що воно, що святе…

– Свята гора! – з пафосом проголосила Ковальова.

– А він що, на неї попісяти хотів? – заіржала Дарина.

– А потім, – не вгамовувалася Марійка, – твій чоловік, професор Прахов, знайшов якусь річ і віддав її у Свято-Печерську лавру? Що це за річ?

– Звідки я знаю! – проканючила Катя. Їй анітрохи не менше за Марійку хотілося розгадати віщий сенс своїх дивних провалів у минуле, але Катерині здавалося, що студентка історичного факультету підходить до трактування її видінь із занадто вже академічної точки зору. Тоді як хрест напевно означав якийсь «кінець минулого життя», а сварка – «швидкий успіх у справах».

– Добре, – не здалася настирлива історичка. – А де він його знайшов?

– Здається, – ретельно напружилася віртуальна «дружина професора», – я щось кричала про Кирилівські печери.

– Печери під Кирилівською церквою? – Ковальова була вражена. – Все правильно! Прахов керував її реконструкцією. Але це ж…

– Це ж там, де сатаністи дівчину вбили! – відлунням озвалася Чуб.

– А він працює в одній бригаді з моїм батьком!

– Хто, Прахов? – остаточно заплуталася Катя.

– Хлопець із каблучкою! Як я відразу не згадала! – Марійка зневажливо ляснула себе долонею по лобі. – Він був там іще в перший день аварії.

– Але хіба можна бути одночасно робітником і організатором виставки? – засумнівалася Катерина.

– Із твоїм батьком? – задихнулася Чуб. – Так ти його знаєш? Близько? Давно?

– Тато знає, як його знайти! – Марійка азартно кинулася до вухатого телефону. – Ой, мамо! – згадала вона несподівано. – Я ж не ночувала вдома! – Бідолашна зависла зі слухавкою в руках, силкуючись збагнути: як це вона, яка зроду не приходила пізніше встановлених для неї 23.00, могла забути, що люди в принципі мають таку дивну звичку – повертатися додому вечорами?

– А ти скажи, що в тебе в гостях жахливо голова розболілася, ти на секунду прилягла на канапу й сама не помітила, як заснула. Чи скажи, що дзвонила, але постійно потрапляла не туди. Чи що у мене в селі дідусь Чуб помер, і ти не могла мене покинути. А телефон там тільки на пошті, а пошта зачинена. Дідусеві ж уже однаково, а тобі потрібно, – з ходу запропонувала три варіанти порятунку Дарина.

Марійка приречено хитнула головою й набрала номер:

– Це я, ма…

– Повія! – негайно донеслися до мимовільних слухачок відгомони чужої булькаючої та заливчастої істерики. – З ланцюга зірвалася! Ти знаєш, що через тебе… Твій батько… А ти…

– Мамо! – істерично ойкнула Марійка. І натиснувши чорну клавішу, подивилася повз них плоскими посклянілими очима.

– Та плюнь ти на неї, – заквоктала Чуб.

– Мій батько заарештований за вбивство, – нажахано сказала Ковальова. – Цього не може бути. Я мушу їхати додому.

– Я з тобою! – скинулася Землепотрясна.

– Ні.

– Гена тебе відвезе. Машина біля входу, – швидко запропонувала Катерина.

– Тільки зателефонуй. Обіцяй, що зателефонуєш за годину! – вчепилася в Марійчин рукав Чуб.

Ковальова розгублено кивнула – не Дарині, а чорній слухавці, на спині якої висів клейкий папірець із номером.

– І пам’ятай, – переконано сказала Катя, – в тебе є друзі. Навіть якщо твій батько дійсно у в’язниці, я зруйную її ось оцими руками!

Щойно за Марійкою хряснули вхідні двері, Дарина метнулася до тонконогого бюро, притиснутого важкою книгою Києвиць, і не сідаючи почала судомно перегортати її, вишукуючи жадану присуху і нетерпляче постукуючи ногою.

– Що ти робиш? – звела брови Катя.

– Знайшла! – видала хрипкий вигук Чуб. – Муся правду сказала, їх тут до фіга й більше! – І почала читати, водячи збудженим пальцем по рядках.

– Що ти там шукаєш?

– Знаєш, – діловито повідомила її Дарина, – у мене, як і в Марійки, власних проблем по горло… Є одна справа на сто мільйонів!

– На скільки?

– Дуже важлива, – не стала ділити гіперболу та. – «Заклятие девственницы о супружестве». От прикол! Тільки тут я, боюся, вже пролетіла.

У Каті раптом пересохло в роті: «Вони не мусять користуватися нею!»