У нього в руках було її серце, і вона відчайдушно похоплювалася його забрати! Та лише поруч із ним, близько-близько, бідолаха відчувала: її серце знову на місці.

Марійка похмуро відсторонилася.

Серце Мира вперто вислизнуло з грудей. Життя стало порожнім і безглуздим.

«Може, це грип? – з надією доторкнувся він до свого спітнілого лоба. – Або я божеволію?» – Навіть це здавалося йому більш прийнятним.

– А хіба божевільним дозволено гуляти самим по собі? – спитала Марійка Ковальова.

– Про що ти? – скинувся він і, простеживши за напрямом її очей, похмуро завважив поглядом Митю.

– Підійдімо до нього, – запропонувала вона.

– Гаразд, – погодився він із зітханням. Зняв каску і, витягнувши з нагрудної кишені білу носову хустку, простягнув їй. – На, витри обличчя. – В його словах прозвучала капітуляція: «Все буде так, як ти скажеш. Так, як ти захочеш».

«Невже це і є любов?! Повне безвілля, миттєва втрата всіх життєвих орієнтирів і страхітливе, принизливе почуття залежності, неначе від тебе до неї тягнеться невидима трубка з киснем, і досить їй відійти трохи далі, як ти сіпнешся й помреш».

«А чого, власне, я мушу співчувати тобі? Любов – штука не шанобливіша, ніж чиряк на дупі!» – згадав він іще один свій улюблений перл.

Але слід було визнати: навіть чиряк на дупі може завдати масу неприємних і вкрай хворобливих проблем.

При їхньому наближенні божевільний навіть не підвів голови. Ковальова обережно сіла поруч із ним.

– Що там? – схвально спитала вона. – Коник?

Митя боязко доторкнувся двома пальцями до землі, немов би перевіряючи її температуру.

– Це погана земля, – серйозно сказав він. – Тому нас і поселили тут. Раніше люди не жаліли таких, як ми.

– Що? – зіщулився Мир.

– Коли з Кирилівського монастиря зробили лікарню, – напружено пояснила йому Марійка, – тут були такі жахливі умови, що її ім’я стало іменем умовним. Київський вислів «Загриміти в Кирилівку» означав потрапити в біду. За великим рахунком, хворих просто звозили сюди помирати.

– Тут лиха земля. – Митя подивився на неї. І те, що він ненормальний, можна було зрозуміти з самого виразу очей, блакитних і не замутнених жодною із земних турбот, простодушних, як у тварини.

– Той, хто побудував цей будинок, сам утрапив у нього.

– Напевно, він має на увазі інженера Геншвенда, – переклала Мирові Марійка. – Геншвенд будував нові павільйони для лікарні. А в результаті сам помер у божевільні – в одному з тих павільйонів, які проектував. Така іронія долі.

– І як ти все це пам’ятаєш? – щиро здивувався Мирослав.

Несподівано йому стало легше. Марійка не збиралася йти! І, прислухавшись до зацікавлених інтонацій її голосу, його серце трохи заспокоїлось і тимчасово повернулося назад.

– Тобі теж дядько Киря розповідав? – простодушно спитав Марійку Митя. – І про художника, який малював нас, а потім став, як ми… Розповідав? – Він нетерпляче смикнув її за рукав.

– Врубель? – Марійка подивилася на Мира.

– Він реставрував фрески в Кирилівській церкві? – невпевнено продемонстрував історичну освіту той.

– Так, – заохочувально закивала Марійка. – Є версія, що для фрески «Зішестя Святого Духа» на хорах Врубель робив ескізи апостолів із мешканців Кирилівки. А наприкінці життя теж з’їхав з глузду. І до речі, страшенно боявся, що його помістять саме сюди.

– Природно, позаяк тут були такі жахливі умови.

– Ні, на той час умови були вже нітрохи не гірші, ніж у будь-якій іншій лікарні.

– Ти просто кладезь, – захоплено всміхнувся Мир.

– Схоже, не лише я. – Ковальова перевела погляд на підозрілого всезнайка, який міг би проводити екскурсії у своєму власному своєрідному закладі.

– І наш лікар, – радісно повідомив її Митя, мабуть, визнавши в ній ідеального співрозмовника, що розуміє його з півслова. – Не дядько Киря, інший. Він теж тепер такий. Тому що ця земля – лиха!

– Тому що тут лежить скарб? – обережно спробувала промацати його Марійка.

Той закивав і мовив із дитячою статечністю:

– Золото – це сила, а велика сила не може бути доброю.

– А ти знаєш, що тут сталося?

– Так, – кивнув він знову.

– Тут нещодавно загинула дівчина, – делікатно почала Ковальова.

– Так. – Митя сумно опустив очі. – Я винен. Я не хотів цього.

– У чому ти винен? – миттю відреагував Красавицький, опускаючись на траву перед ним.

– Я не хотів, аби вона помирала, – жалібно проплакав Митя, дивлячись собі в пупок. – Але вона померла. Тому що я її не любив. Вона мені сама сказала це… І покликала мене. Але я був поганим. Я не хотів!

– Оп-па! – сказав Мир.

– Он вона! – рука Миті з викинутим уперед вказівним пальцем полетіла на церкву, і Марійка й Мир різко обернулися, на секунду повіривши, що і справді побачать там зараз мертву Риту в скривавленій сукні.

Але побачили тільки величезного та похмурого чорного ворона, що проходжувався по сірих сонячних плитах біля замкнених дверей Кирилівської церкви.

На стіні кабінету висів старий, намальований гуашшю плакат, іще радянський, судячи з квадратно-вохрових облич лікаря і лікарки у позі легендарних «Робітника і колгоспниці», що піднімали над головами медичну чашу зі змією. Поряд із ними мирно сусідила плейбойного вигляду естрадна співачка, теж уже добряче обшарпана по краях.

– Про що ви хочете дізнатися? – спитав їх черговий лікар, тривожно косуючи очима на дві довгі зеленуваті купюри, що перекочували на його стіл із задньої кишені Мирослава.

Марійка поділяла лікарські почуття: в її сім’ї такі гроші не прописувались і навіть ніколи не приходили в гості, й, побачивши їх, вона відчувала дивну суміш тривоги та боязкої неприязні.

– Ви ж дядько Киря, чи не так? – поцікавився Мир.

Лікар Кирило Снуровський стривожився ще більше й ледве помітно кивнув. Здається, візитери лякали його.

– Не знаю, чи дивитеся ви телевізор…

– Дивлюся, – швидко уточнив лікар. У нього було білясте й білоброве обличчя невдахи з позбавленими віку рисами, яке зовсім не запам’ятовується. йому могло бути тридцять або сорок. – Я бачив вас. Ви – Красавицький. – Він вимовив прізвище відвідувача, обережно перебираючи язиком кожну літеру, мовби не міг зрозуміти, яка вона на смак.

І Марійка зрозуміла: він боїться не її, а Мира. І не зрозуміла, чому ж тоді він погодився зустрітися з ними, ледве тільки охоронець на вході назвав йому по внутрішньому телефону це застрашливе прізвище.

– Виходить, я можу не пояснювати, – вкритий пилом відвідувач зображував стриману посмішку, – в якому… ммм… непевному стані я перебуваю нині. Я, звичайно ж, розумію, вам немає ніякого сенсу накликати на себе неприємності. Адже якщо з’ясується, що хтось із ваших хворих… – Мир демонстративно пропустив кінець речення. – Але і ви, гадаю, розумієте теж: моя проблема значно неприємніша за вашу. Мене підозрюють у вбивстві. І ваша допомога для мене дуже дорога. Практично безцінна!

Психіатр скривився, без зусиль розшифрувавши більш ніж прозорий натяк, і забарабанив пальцями по купюрах, не кваплячись, проте, їх прийняти.

– Іншими словами, – незадоволено перепитав він, – ви хочете дізнатися, чи не міг учинити ці вбивства хтось із моїх пацієнтів?

– Їм же дозволено гуляти територією лікарні?

– Удень, а не вночі, – уточнив Кирило Снуровський.

– А на ніч їх замикають? Чи приголомшують снодійним? – зухвало поцікавився Мир.

Підборіддя лікаря неприязно поповзло вперед.

– Ми не приковуємо своїх підопічних до ліжок, хоч що б там про нас вигадували! Звичайно, з-поміж них є і буйні, і саме вони якраз не могли вийти звідси ні під яким виглядом. Але два останні вечори тут, пробачте за поганий каламбур, була справжня божевільня. Масовий напад істерії. І міліції, – холодно уточнив лікар, – про це чудово відомо. Багато пацієнтів посхоплювалися з ліжок, намагалися сховатися, втекти…

– І як ви це пояснюєте? – щиро здивувалася Марійка.

– Коли справа стосується людського мозку, ніхто й ніколи не зможе пояснити вам нічого до кінця, – з апломбом прорік Кирило Снуровський. – Нирки, печінка, серце, кишківник – прості та зрозумілі роботяги. Навіть якщо з діагнозом наплутаєш, так патологоанатом розбереться…