Тепер я мрець, труп на дні колодязя. Вже збігло чимало часу, як з мене вилетів мій останній подих, моє серце давно перестало битись, але, крім падлюки-вбивці, ніхто не знає, що зі мною трапилось. А він, мерзотник і паскуда, аби повністю переконатися, що вбив мене, прислухався до мого дихання, перевірив пульс, потім садонув ногою по нирках, притяг до колодязя й кинув униз. Коли ж я впав у колодязь, мій череп, уже розтрощений каменюкою, рознесло на шматки, розчавлені чоло, обличчя й щоки просто зникли, кістки попереламувались, рот заюшило кров'ю.

Ось уже чотири дні я не повертаюся додому. Мене шукають дружина та діти. Дочка виплакала всі сльози, стоїть геть виснажена й дивиться на ворота. До воріт та шляху прикута поглядами вся сім'я.

Хоча чи справді вони мене виглядають — таки й не знаю. От лихо! Може, досі звикли, що мене нема й не буде. Адже, коли людина перебуває тут, їй здається, що життя, з яким вона розпрощалася, плине, як і колись. До мого народження був нескінченний час. А по смерті настає час вічний, якому немає кінця-краю. За життя про це не думалося: жив собі у світлі поміж темрявами двох часів.

І був щасливий, виявляється, був щасливий, нині усвідомлюю: я виконував найкращі розписи в майстерні нашого падишаха, і за хистом не було мені рівних. На стороні моє ремесло давало мені дев'ятсот акче в місяць. Що й казати, коли про це згадуєш, смерть здається ще нестерпнішою.

Займався я лише розписом та позолотою — прикрашав береги сторінок у книжках та розмальовував їхні рамки барвистими листочками, віттям, ружами, квітами, птахами, а ще — кучерявими хмарами в китайській манері, переплетеним листям, розмаїтими лісами, де причаїлися газелі, а ще були там і галери, й падишахи, й дерева, й палаци, й скакуни, й мисливці… Раніше я вряди-годи розписував тарілки, іноді затилля дзеркал чи ложки, а то — стелі вілл на Босфорськім узбережжі, а то скрині… Вже останні роки працював тільки над розписом книжок, адже падишах щедро платив за них. І тут, на «тому» світі, я не сказав би, що гроші в житті геть нічого не важать. Навіть по смерті людина знає, чого варті гроші. Довідавшись про таке диво, що розмовляю мертвий, я знаю — ви подумаєте: «Годі тобі базікати про свої колишні заробітки. Краще розкажи, як воно там? Що там після смерті, де зараз твоя душа? Які рай та пекло, що ти там бачиш? Що воно таке — смерть, чи палає твоя душа?»

Ваша правда. Сам розумію, як цікаво живим дізнатися про потойбічне. Чув колись історію про одного такого цікавого, що розгулював на полі битви, залитому кров'ю… Кажуть, цей чолов'яга вештався із думкою віднайти серед поранених, які конали в муках, когось, хто помер і воскрес, і почути від нього про таємниці потойбічного світу, а вої Тимура прийняли того чоловіка за ворога й один із них розрубав його навпіл ударом меча; от він і подумав, що люди на тому світі пополам діляться.

Нічого подібного. Можу навіть сказати, що душі, розділені на землі, тут збираються докупи. Але всупереч усім невірним, безбожникам та богохульникам, котрі скачуть на поводі в шайтана, — і на тому світі люди вдячні Богові. Доказом є мій голос звідси. Так, я помер, але самі бачите — не канув у небуття. З іншого боку, мушу зізнатися — не знайшов я того, про що мовиться в Куран-и Керімі:[3] ані золотих і срібних райських палаців, з-попід яких витікають ріки, ані широколистих дерев із соковитими плодами, ані незайманих красунь. Хоча чудово пам'ятаю, як за життя частенько, не без задоволення, змальовував в уяві великооких райських гурій, про які говориться в сурі Вакіа.[4] І, звісно, зовсім не бачив я чотирьох рік, наповнених замість води молоком, вином, сиропом та медом, про які солодко пише вже не Куран-и Керім, а неперевершені мрійники на зразок Ібн аль-Арабі.[5]

Правду кажучи, треба прояснити: йдеться особисто про мене. Не хочу позбавляти віри тих багатьох, котрі живуть надіями та маревами того світу. Кожен мусульманин, бодай трохи обізнаний у питаннях життя після смерті, погодиться, що будь-хто, так само позбавлений спокою, як і я, навряд чи здатний побачити райські ріки.

Якщо коротко: я — відомий у колі майстрів живопису як Заріф-ефенді — помер, проте не був похований. Ось чому душа не змогла цілком розлучитися з тілом. Хоч би де вони були, рай чи пекло, аби наблизитися до них, спершу треба звільнитися від тілесної скверни — така моя доля. Це особливе становище, в яке міг би потрапити хто завгодно, невимовно ятрить мене. Ні, я не відчуваю розтрощеного на шматки черепа, не відчуваю й того, що половина тіла в ранах і переломах гниє в холодній як лід воді, проте з ніг до голови мене пронизує біль душі, яка прагне покинути тіло. Так, ніби цілий світ проник у моє єство й починає стискатися всередині. Цю скутість можна порівняти хіба що з шаленим відчуттям простору, подоланим у мить смерті. Тільки-но мій череп розтрощило каменюкою, я збагнув: мерзотник хоче мене вбити, але я не міг повірити, що-таки вб'є. Сповнений надій, скромно існуючи між майстернею й домом, я не зумів нічого такого передбачити. Я жадібно вчепився за життя руками, кігтями й зубами, кусаючи того падлюку. Ще багато чого я переніс, та не хочу вам надокучати своїми скаргами. Коли, прибитий горем, усвідомив, що помру, моє серце охопило неймовірне відчуття безмежжя. З ним я пережив хвилину переходу в потойбіччя: прибуття сюди було плавним-плавним, наче споглядання себе вві сні. Останнє, що побачив, — це бруднющі, обліплені снігом чоботи паскуди-вбивці. Немов засинаючи, я заплющив очі й тихо відійшов.

Зараз я нарікаю не на те, що зуби в скривавленому роті посипалися як горох, не на понівечене до невпізнання обличчя, не на те, що тіло валяється на дні колодязя, а нарікаю на те, що мене досі вважають живим. Ті, кому я дорогий, гадають, ніби десь у підворіттях Стамбула я мучуся якимись дурницями або навіть занадився до іншої жінки, й завдають мені цими думками нестерпних душевних мук. Швидше б вони знайшли моє тіло, здійснили намаз і поховали мене. Проте, поки не розшукають оту гадину, затямте: хай навіть захоронять мене в найпишнішій могилі, я чекатиму, поки його спіймають, і без спочину перевертатимусь у ній, а вас усіх спокушу невір'ям. Знайдіть байстрюка, який став душогубом, і тоді я сповна розповім вам про все, що побачу на тому світі! Але спійману сволоту мусите піддати тортурам лещатами — не поспішаючи, з хряскотом зламати йому вісім-десять кісток, бажано з грудної клітки; згодом слід повисмикувати йому по волосинці оте бридке й засалене волосся, проколюючи шкіру на черепі шпицями, що їх кати виготовили для такої справи, тим самим змушуючи його нестямно волати.

Хто мій душогуб, до кого проймаюся гнівом, чому несподівано він убив мене? Дізнайтеся про все. Кажете: у світі безліч зарізяк, не вартих ламаного мідяка? В такому разі я вас попереджаю: за моєю смертю криється мерзенна загроза нашим звичаям, релігії, уявленням про світ. Розплющіть свої очі: дізнайтеся, за що мене вбито ворогами ісламу, ворогами життя, яким ми живемо і в яке віримо, і за що одної днини можуть убити вас. Раз у раз справджується сказане великим проповідником Нусретом-ходжею[6] з Ерзурума,[7] чиї слова я слухав зі слізьми на очах. Навіть якщо скласти книгу про наші злощастя, то їх не відтворити наймайстернішому художнику. Подібно до Куран-и Керіму — боронь Боже зрозуміти неправильно, — могутня сила такої книги теж у тому, що її неможливо прикрасити малюнками. Сумніваюся, що ви бодай здогадуєтеся про це.