Здоровенна брама малярського цеху була зачинена. Ані біля дверей, ані під арковим склепінням нікого не було. Я лиш на мить схвильовано глянув на зачинені маленькі віконця, з яких в учнівські роки, вмираючи від нудьги, дивився на дерева, аж тут мене хтось зупинив.

Голос у незнайомця був верескливий і дратував. Чоловік сказав, що скривавлений кинджал з рубіновим руків'ям, який я тримав у руці, належить йому. Кинджал у нього вкрали його племінник Шевкет і Шекюре, отже він — доказ того, що я — один з людей Кари, які вночі напали на його будинок і забрали з собою Шекюре. Розгніваний чоловік з верескливим голоском, цей всезнайко, виявляється, знав, що друзі Кари — художники й вони рано чи пізно навідаються з ним до цеху. Ось і все, що він міг розповісти. В нього була довга шабля дивного червоного кольору, яка яскраво виблискувала, і чомусь саме зі мною він збирався поквитатись. Я хотів був пояснити, що це — якесь непорозуміння, але його лице палало такою люттю, що мені заціпило. Ще раз глянувши на нього, я збагнув, що він ось-ось кинеться на мене й по-звірячому вб'є. Я збирався закричати: «Заради Бога! Схаменися!»

Та він ще не напав.

Я тільки замахнувся своєю торбою, навіть не встиг виставити вперед кинджала.

Торба полетіла, й тут червона шабля миттю відрубала мені руку, а потім і голову. Те, що голову відтято, я зрозумів із того, як моє нещасне тіло зробило два безпорадних кроки вперед, рука дурнувато замахала кинджалом, а з шиї фонтаном ударила кров. Тіло звалилося на землю, нещасні ноги після тих двох кроків забилися в конвульсії, наче кінь, що конає в муках.

Моя голова впала в багнюку, і я не міг бачити ані свого вбивці, ані торби з золотом та малюнками, яку й досі хотів би тримати в руці. Мої роботи лежали десь там, де починавсь узвіз до тепер навіки недосяжного для мене моря, до пристані Кадирга. Й голова моя більше не могла обернутися та востаннє подивитись на них і на частинку світу, що лишилася позаду мене. Я забув про мініатюри й подумав про те, чого б хотіла моя голова.

Перед тим як шабля зітнула її, голова подумала, що корабель відпливе з Кадирги, розум наказував: «Поспішай!» — те саме говорила мені в дитинстві й моя мама. З тим «Поспішай!» усе й закінчилося. Мамо, шия болить, я не можу поворухнутися!

Отже, це те, що називають смертю.

Але я знав, що ще не помер. Виколоті зіниці не ворушилися, проте широко розплющені очі бачили чудово.

Те, що я бачив, лежачи на землі, заполонило всі мої думки. Дорога плавно вела вгору. Ось стіни малярського цеху, склепіння арки, дах, небо.

Здавалося: мить, коли я дививсь, розтягувалася й розтягувалась у часі, і я збагнув, що бачити тепер означає згадувати. Мені згадались відчуття, які переживав тоді, коли годинами вдивлявся в якусь неповторну мініатюру: якщо довго розглядаєш малюнок, то сам потрапляєш у його час.

Віднині час був тим часом з малюнка.

Мене ніхто ніколи не побачить, мої думки згаснуть, і голова, що валяється в багнюці, роками споглядатиме той сумний узвіз, кам'яну стіну та недосяжні липи й каштани, які зовсім неподалік.

Нескінченне чекання було таким болючим і нестерпним, що мені хотілося тільки одного: втекти з нього часу.

Ніч у хаті далеких родичів Кари, куди він нас відправив, аби заховати, була для мене безсонна. Ми з дітьми та Хайріє лежали на одному ліжку, і хоча я й змогла ненадовго задрімати, слухаючи їхнє хропіння та кашляння, проте мене розбудили дивні істоти й жінки з мого неспокійного сновиддя: до їхніх тіл були причеплені відрубані руки, ноги; вони гналися за мною, не відстаючи ні на крок. Прокинувшись над ранок, я добре вкутала Шевкета й Орхана, обняла їх, поцілувала у волоссячко й помолилась Аллахові, щоб послав мені щасливий міцний сон, такий, як у ті часи, коли я спокійно вкладалася спати в домі мого покійного татка.

Проте я не змогла заснути. Після вранішнього намазу крізь щілини віконниць тісної й темної кімнати я побачила те, що завжди ввижалося мені в моїх радісних снах: до мене знайомими кроками, згораючи від нетерпіння, наближався чоловік з кийком у руці, ніби з шаблею. Він був, паче привид, виснажений війною та ранами. У своїх видіннях я обіймаю того прибульця й укладаю спати. Та тут я збагнула, що чоловік, залитий кров'ю, — це Кара, й мимоволі скрикнула — чого ніколи не робила в своїх снах.

Я підбігла, відчинила двері.

Його лице запухло від ударів і було фіолетовим. Ніс — порізаний, з нього текла кров. Від плеча до шиї тяглася глибока рана. Сорочка, ввесь одяг були яскраво-червоними від крові. Радіючи, що нарешті повернувся додому, Кара всміхнувся до мене, мов герой моїх снів.

— Заходь, — сказала я.

— Клич дітей, — промовив він. — Ми повертаємося додому.

— Ти ледве стоїш на ногах!

— Більше можеш його не боятися. То був перс Валіджан-ефенді.

— Зейтін… — пролепетала я, — ти вбив того бідолаху?

— Він утік до Індії кораблем, що відпливав з Кадирги, — відповів Кара й одвів очі в бік, знаючи, що не впорався зі своїм завданням.

— Ти зможеш дійти до дому? — запитала я. — Хай тобі дадуть коня.

Я відчувала, що, повернувшись додому, він помре, і мені було його жаль: не тільки через те, що віддасть Аллахові душу, а тому, що так ніколи й не зазнав щастя. В його сумних і впертих очах я прочитала, що він не хоче помирати в цьому чужому домі, — він воліє краще зникнути, нікому не показуючись на очі в такому страхітливому стані. Ми ледве посадили його на коня.

Ми петляли вуличками з клунками в руках, і діти спочатку боялися навіть глянути на Кару. Однак він, сидячи верхи на коні, що повільно чвалав, спромігся розповісти їм, як душив за шию підлого вбивцю їхнього дідуся, як бився з ним на шаблях.

Коли ми повернулися в батьківську хату, Орхан так радісно закричав: «Ми вдома!», що в моєму серці зажевріла надія: Азраїл зглянеться над нами, й Аллах ще подарує нам час. Однак з власного досвіду я знала, що нікому не відомо, коли й чию душу забере Всевишній, тому не дуже вірила, що Кара житиме.

Впріваючи, ми зняли Кару з коня і вчотирьох винесли його нагору, вклали в ліжко в татовій кімнаті з голубими дверима. Хайріє принесла з колодязя води. Разом із нею ми рвали й розрізали ножицями скривавлену сорочку, яка прилипла Карі до тіла, зняли з нього кушак, взуття, навіть спідню білизну. Ми відчинили віконниці, й м'яке сонячне проміння, що вигравало на гіллі дерев садка, наповнило кімнату, відбиваючись од глеків для води, каструльок, шкатулок з клеєм, скляного посуду й ножів для заточування калямів, воно падало на тіло мого чоловіка, кольору смерті, й вишнево-м'язисті рани.

Намилюючи полотнину, змочуючи її в гарячій воді, я уважно, ніби людина, яка чистить старий коштовний килим, з ніжністю та охотою, мов доглядала за своїм сином обмила Кару. Я старалася не вередити синці на його обличчі, не зачепити порізану ніздрю та вправно, наче лікар, обмивала страхітливу рану на плечі. Орудуючи ножицями, говорила йому всілякі дурниці — так робила, коли відчищала од бруду своїх дітей. Порізи були в нього і на грудях, і на руках. Пальці лівої руки вбивця, мабуть, укусив: вони посиніли. Полотнина швидко червоніла від крові. Я доторкнулася до грудей свого чоловіка; рукою відчула, який м'який живіт у Кари; довго дивилася на його прутень. Чому деякі поети називають цей орган калямом або очеретиною? Знадвору долинали дитячі викрики.

З кухні почувся веселий і загадковий голос Естер — вона так галасує, коли приходить зі свіжими новинами; я спустилася наниз.

Естер була така схвильована, що навіть не обняла мене й не поцілувала, а відразу заторохтіла: біля дверей малярського цеху знайшли відрубану голову Зейтіна та ще торбу з малюнками, які вказують на його причетність до скоєних злочинів. Зейтін збирався втікати до Індії, але перед тим, мабуть, вирішив востаннє навідатися до цеху.

Свідки твердили: Хасан, угледівши там Зейтіна, вийняв з піхов свою червону шаблю і одним махом зітнув йому голову.