Гінця вбили, і я потрапило до рук одного з розбійників, котрий прямував у гірське містечко. Він здогадувався про мою цінність і зрідка пильно розглядав, удаючи, ніби малюнок тішить йому душу. Але оскільки він не знав, частиною якої оповіді є це дерево, то я йому невдовзі набридло. В наступному караван-сараї він віддав мене одній чуйній людині за глек вина. Час від часу той бідолашний чоловік ночами гірко плакав і дивився на мене при мерехтінні свічки. Горе звело мого господаря в могилу. Його майно розпродали. Мене купив меддах, і я потрапило до Стамбула. Зараз я на сьомому небі від щастя: мене поважають, бо перебуваю в середовищі художників османського падишаха, у яких золоті руки, соколині очі, залізна воля. Заради Аллаха! Молю вас, не вірте, що я було недбало намальоване на грубому папері, аби лиш висіти на стіні.

Ви ж погляньте: скільки брехні, наклепів, пересудів довкола! Пригадуєте, вчора мій меддах почепив на цю-таки стіну малюнок нахабного пса і, розказуючи псячу історію, повідав нам про якогось Ерзурумійця Хусрета-ходжу. Шанувальники Його Величності Ерзурумійця Нусрета-ходжі неправильно це сприйняли. Вийшло так, ніби ми його поливаємо брудом. Ну, невже ми могли брехати, що ніхто не знає батька Його Величності нашого великого ваїза-ефенді? Господи помилуй! Та хіба нам таке спаде на голову? Що за смута, що за нахабні наклепи!. Якщо вже Ерзурумійця Хусрета можна переплутати з Ерзурумійцем Нусретом, то я вам розповім історію про Шаші Недрет-ходжу з Сіваса.[68]

Той сівасець Недрет-ходжа любив не тільки клясти малярство та кохання з гарненькими хлопчиками, а й злословити, що кава — це від шайтана, що кавомани горітимуть у пеклі. Ех! Сівасцю, мабуть, ти забув, як зігнулася моя здоровенна гілка? Я вам усе розповім, але заприсягніть, що нікому не розпатякаєте, бережи нас Аллах від брехливих наклепів. Ось що побачило я одного ранку. Невідомий, високий, мов мінарет, чолов'яга, схожий на дева,[69] з лапами, наче в лева, та наш сівасець видерлись на оту мою гілку, сховалися в густому листі й, перепрошую, почали перепихатися. Дев, а то ж був сам шайтан, відтарабанивши коханця, почав цілувати його в гарненьке вушко й нашіптувати: «Кава — харам,[70] кава — гріх». Ось так ті, хто вірять у подібне, слухають не настанови нашої прекрасної віри, а шайтана.

На закінчення розповім вам про європейських художників. Хай почуте стане уроком для тих мерзотників, котрі їх наслідують. Якщо такі є. В наш час європейські маляри зображують обличчя королів, попів, своїх панів та панночок так, що з малюнка їх кожен упізнає на вулиці. Подумайте, що з того виходить. Та це не все — європейці зайшли ще далі. Ні, не в звідництві — в малярстві…

Одного разу двоє уславлених європейських малярів прогулювалися своєю європейською галявиною й вели бесіду про хист і мистецтво. Перед ними стояв ліс. Художник, досвідченіший, промовив до супутника: «Новий стиль живопису вимагає такого хисту, щоб зображене дерево з цього лісу при бажанні можна було б відшукати серед інших за малюнком».

Я, бідненьке дерево, перед вами дякую Аллаху, що не створене з такою метою. Й не тому, що боюся, аби всі стамбульські пси мочилися на мене, вважаючи за живе, а тому, що хочу бути не просто деревом, а зображенням, яке має сенс.

Цілу ніч падав сніг. Цілу ніч я раз у раз перечитував листа Шекюре й знервовано ходив туди-сюди порожньою кімнатою порожнього дому. Потім упритул біля канделябра в мерехтливому сяйві недогарка свічки розглядав, як збуджено тремтять гнівливі літери моєї коханої, як вони петляють, аби ввести мене в оману, як закручено лягають одна за одною справа наліво. Раптом в очах постала мить, коли відчинилися віконниці — обличчя Шекюре, її печальна усмішка. Лик моєї красуні, витворений уявою за останніх шість-сім років, повні вишневі губи — все щезло, тільки-но я побачив справжню Шекюре.

Ніч. Мене на час полонили марева подружнього життя. В них немає місця сумнівам ні у власних почуттях, ні у взаємності Шекюре. Ось ми, окрилені, поєднуємо наші долі, проте, бачиться мені, життя. в двоповерховому будинку вщент руйнує наше щастя. Нам не щастить подолати цю перешкоду, у сварках із дружиною мої слова розбиваються об стіни.

Ці невеселі фантазії були відлунням книги Ґазалі[71] «Воскресіння наук про віру», тої частини, в якій ішлося про тягар подружнього життя. Я читав цю книжку своїми парубоцькими ночами в Аравії. Враз мене осяяла думка: але ж на тих-таки сторінках чимало написано й про принади шлюбу. Однак хоч скільки себе силував, не зміг згадати більше двох переваг. Якщо чоловік одружується, то буде кому навести лад у домі; щоправда, я не уявляв порядку в двоповерховому будинку. Друга перевага — шлюб звільняє тебе від гріха рукоблудства й ще огиднішої срамоти — волокита з лярвами по безпросвітних вулицях тайкома від звідника.

Такі думки пізньої ночі викликали спокусу самому задовольнити себе. Я звично забився в куток кімнати, аби, зробивши своє діло, викинути його з голови. Але невдовзі зрозумів, що в мене нічого не вийде. Через дванадцять років я знову був закоханий!

Я переконаний у своїх почуттях, і це настільки стривожило моє серце й душу, що, ходячи по кімнаті, тремтів, немов мерехтливий вогник свічки. Якщо Шекюре з'явилась у вікні, то яка тоді роль цього листа, що перевертає все з ніг на голову? Якщо Шекюре не бажає мене навіть бачити, то нащо її батько запросив мене, свого небожа, до себе? Чи не глузують вони з мене? Я тинявсь кімнатою; здавалося, двері, стіни, меблі, як і я, тужаться знайти відповідь на мої запитання, вони рипіли й тріщали, наче мої думки.

Дивився на малюнок, створений мною дванадцять років тому. Він розповідає, як Ширін закохалася в Хосрова, побачивши його зображення, що висіло на гілці дерева. Намалювати цю сцену мене надихнула мініатюра зі скромної книжки, яку Еніште отримав із Тебріза. Сьогодні мій малюнок не викликав у мене почуття сорому за його примітивність та моє недоладне освідчення в коханні (згадуючи його всі попередні роки, я завжди ніяковів). Не викликав він і споминів про щасливу юність. Над ранок я опанував себе, мені стало ясно: повертаючи назад малюнок, Шекюре майстерно переставляє фігури на любовній шахівниці. У сяйві канделябра я сів писати відповідь Шекюре.

Трохи передрімавши, я засунув написаного листа за пазуху, вийшов на вулицю й рушив у довгу путь. Через сніг вузькі стамбульські вулиці здавалися ширшими, а міське юрмисько засіло по домівках. Усе довкола застигло й мовчало, як колись у дитинстві. І, наче в засніжені зими дитячих літ, ворони обліпили садки, дахи, бані різних споруд.

Я наддав ходи, слухаючи, як рипить під ногами сніг, з рота йшла пара. В будинку малярського цеху, куди просив навідатись Еніште, панує тиша, як і на вулицях, подумав я й захвилювався. Не заходячи до єврейського кварталу, я послав до Естер хлопчака. Через нього призначив їй зустріч до намазу опівдні.

У полудень я попрямував до малярського цеху за Айя-Софією.[72] Будівля цеху зовсім не змінилася. З її карнизів звисали бурульки. Раніше я тут навчався, вступивши за допомогою Еніште.

Я крокував за юним і вродливим підмайстром. Ми проходили повз старих палітурників із затуманеними від клею головами, повз малярів, які заробили горби ще в юності, учнів, котрі, зажурено втупившись очима в полум'я вогню, машинально розмішували фарби в чашах, поставлених на коліна. Один старий, забившись у куток, старанно розмальовував страусяче яйце, а якийсь дядько натхненно розписував невеличку шкатулку. За ними уважно спостерігав недосвідчений учень. Крізь відчинені двері я побачив, як майстри дають прочухана підопічним, а ті, червоні, мов раки, тикаються носами в аркуші, аби зрозуміти свої помилки. В іншій кімнаті сумний похнюплений учень, забувши про фарби, папір, малювання, полинув поглядом на вулицю, якою я щойно проходив. Крізь відчинені двері кімнат я, чужак тут, натикався на косі, ворожі погляди художників. Вони перемальовували мініатюри, готували фарби та шаблони, гострили писала.