Запасний вихід
усі ті чоловіки, що шукали в ній подвійного дна,
п’ядь за п’яддю промацуючи важкодоступні ділянки шкіри,
усі ті жінки, яких обійшла вона
на останньому віражі,
розтринькавши на дурнички весь їхній кредит довіри,
усі ті діти, що намагалися розвести її на любов,
навіть те єдине, якого вона не змогла народити,
усі ті домашні улюбленці і кімнатні рослини, що довго
не витримували в її присутності жити, —
вони не дозволять їй зіскочити на ходу
вийти сухою з води, змінити якесь із правил
бо той, хто веде її на мушці, немов межу
між голим і голубим, між праведним і невправним,
хто змішує на полях чорноземи і сніги,
хто схрещує навмання лінії на руці,
хто мочить тебе щодня, як булку у молоці,
виносить тебе на поверхню, як потопельця вода
хто ставить тобі шах-мат, приносить тобі киш-миш,
хто грає в тобі пінг-понг (хіба ти не чуєш цей стук), —
та все ж він виводить її з оточення дальніх і ближніх,
із різних рядів і лав, з лавсторі, з обіймів, з рук
хоч знає, що не довести – немає шляхів простих
і доки ще стих не стих над нею й копають яму
із пам’яті темних плахт та інших матерій тонких,
виводить її таки,
виводить її, як пляму
Дмитро Лазуткін
Феєрверки
Дмитро Лазуткін народився у Києві в 1978 році.
Автор книг віршів «Дахи», «Солодощі для плазунів», «Паприка грез», «набиті травою священні корови», «Бензин».
Лауреат літературних премій «Смолокип», «Гранослов», «Культреванш», «Русская премия» (Москва), «Співдружність дебютів» (Душанбе). Чемпіон України зі слему.
Працює ведучим програми «Чоловічий клуб» на Першому Національному телеканалі, коментатором боксерських поєдинків і боїв без правил.
* * *
Зірки мов цвяхи
увігнані вчасно
у чорнозем небес.
Ти сам визначаєш горе і щастя,
які з тобою І без.
Твої суглоби і кров стрімка,
твої ознаки життя
осипаються ніби луска,
ніби дрібне сміття.
І сенсу немає у боротьбі
І у покорі теж.
І кожен дзвінок сповіщає тобі,
живеш ти чи не живеш.
Але автострада біжить в ніде,
а там – аварійний стан.
І якщо сонце раптом впаде —
воно впаде в океан.
Й ритмічно хитатиметься трава,
допоки не відійде…
коли ти знайдеш нарешті слова —
слова знайдуть тебе.
І мови сдіпої краплі руді
ловитиме тиша густа…
Птахи твої будуть йти по воді,
безмежною буде вода.
* * *
Берези
по березах —
мурахи
листочки жовті
десь
поміж ними
ти думаєш:
гачки або знаки?
І голосні
стають
мовчазними
ти думаєш
ти мариш
ти хочеш
я хочу
я не
думаю
всує
І трави проростають
крізь
ночі
І все воно
пульсує пульсує…
візьміть
мене
живим або мертвим
розчавте
отруїть
закохайте
за каєм усміхається
герда
я шаблею
голюся
я – байда
я – крапка
я – тире
кома
а ти в мені мене
більше
І те що
ніби не-…
Відомо
найкраще знають
всі
інші
але я помічав
зорі
І пив до дна
кожен
келих
І входило
в мене
море
І билося
обличчям
у берег
* * *
злива така що на всіх вистачить
ти у ній справжня – світла сполохана
трохи наївна трохи досвідчена
під ліхтарями як між епохами
звіром твоїм я крокую
вичовгую
ніччю цією – з бунтарською втіхою
та запливаю зоряним човником
в небо яким захлинаюсь І дихаю
аби відчути всі несумісності
аби здолати аби пробачити
ці тимчасові запаси міцності
сонця смачного сонця гарячого
дзвоном чи словом але без відчаю
мовою дотику силою зваби…
злива така що на всіх вистачить
порожньо
пусто
ніхто не завадить
