* * *
cобаки збиваються у зграї
і атакують
природа бере своє
колектив своє
в серпневих полях
проростає аграрна складова любові
а за лаштунками
виринають спогади від яких
стає тепло
жінкам у прозорих сукнях
допоки твоя європа
вдихає п’янкий аромат придорожніх квітів
що розсипають
відчай і спрагу у галасливому повітрі
ти відповідаєш на дзвінки
ти шукаєш хоча б якогось порозуміння
зі світом
котрий впивається осиними поцілунками в сутність речей
і кожне жало встромлене у потилицю
розпорошується ніби випадкові звуки
що йдуть від вуха до відгуку
від зблиску до найближчої автозаправки
бо ніжність стікає гранатовим соком
і залишає у оперативній пам’яті
відгуки труб і тромбонів
з весільних оркестрів
ніколи не вибереш з них
стебельця правди
бо воля і бажання
у сутінках старого світу
це лише сказані пошепки
слова котрі
блукають самотніми краєвидами
від півдня до півночі
і червоні яблука падають у суху траву
і заспокійливо мовчать
і так розчиняються
Богдана Матіяш
Твоя любов проста й усміхнена
Богдана Матіяш народилася 28 січня 1982 року в Києві, де донині живе й працює. Поетка, перекладач, редактор видавництва і часопису «Критика», представник української редакції часопису «Український журнал» (Прага).
Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «розмови з Богом» (2007).
Перекладає з білоруської та польської мов. Зокрема переклала книжки: Анджей Стасюк. Фадо. – Київ, 2009; Маріуш Щиґел. Ґоттленд. – Київ, 2010.
* * *
часом коли говорити до тебе я уявляю що таке рай
жодної туги зневіри болю найменших відрухів гніву
хоч якихось відтінків заздрості і неправди час у якому
немає слів недоречно непотрібно непрощення
неуважність зневага час у якому ніколи більше нічого
злого коли говорити до тебе я уявляю великі зелені сади
і розкішні дерева листя міцне повне соків і пагони повні
плодів радісне й чисте світло коли говорити до тебе
коли просто і легко приходити вчитися дякувати
вчитися знати себе від найбільшої до найменшої тіні
від найтихішого до найяснішого світла ставати
прозорим довіряти і довірятися знаєш тоді вже тут
мені часом здається що можна безборонно взявшись
за руки не втративши тіла бачити рай
* * *
ті що люблять подивися які вони прості і красиві
делікатні як найперше ранкове світло
безтривожні як голуби
ті що люблять поглянь як багато вони віддають
і як легко усе що приходить приймають
подивися на їхні долоні повні скарбів
на їхню шкіру на їхні очі на усміх
радісний і щасливий на їхній спокій
погідний як літній вітер
ті що люблять вони як дельфіни
що вистрибують із води веселі й лагідні
розбризкуючи довкола сотні бризок
розливаючи довкола стільки світла
навчися в них дякувати за все що є і чого немає
навчися приходити довірливо й лагідно
і відходити просто
як світло увечері гасне як птах засинає
як вода що тече в землю вертається
* * *
коли любов це так як ти кажеш то хай вона є
хай відходить хай віддаляється і хай повертається
знову коли любов – це все зовсім усе віддати
залишитись ні з чим коли любов це бути
зовсім малим і нічого не мати коли любов
це навіть не знати де вона починається й доки
триває і як вона є чи вона дрібна як пісок
чи як земля велика коли любов це забути про себе
просто довіритись просто подати руку ступити
вперед і піти нічого з собою не взявши ні запаху
дому ні хліба ні їжі й води просто ходімо
попереду тільки зірки і небо безмежне й просте
і найделікатніше світло
* * *
за що ти так міцно мене любиш чому так світло
приходиш так терпляче мене обіймаєш так міцно
мене бережеш чому говориш що я твій малий
найкоштовніший найцінніший у світі діамант
я ж нічого я справді зовсім нічого не маю
ні шкіри білішої за найбіліший сніг ні сліз
прозоріших за найпрозоріші перли ні радості
над радостями ні усміху яким усміхаються діти
ні ходи простої і легкої ні кроків тихих і добрих
тільки сльозу що тече щокою спокійно і терпко
і серце що не вміє стати для тебе всім і шкельце
мале в кулакові що ранить до крові коли так світло
і просто приходиш коли говориш ласкаво що я
твій малий улюблений діамант
* * *
я віддала би півцарства за те щоби до тебе можна було
писати листи щоби знати адресу за якою вони могли би
тебе знаходити півцарства за те щоб ти сміявся щоби
зморшки що з’являються в тебе на лиці були тільки від
сміху щоби можна так просто торкнутися пальцями щік
сказати як міцно як міцно і як це насправді добре я
за тобою скучила
півцарства це п’ять жолудів листя каштана трохи
надламане від минулої осені сушені ягоди ожини
улюблені стежки до озера квіти мальв трава обабіч
дороги запах живиці й сосен опала кора хвоя й багато
піску такі ось мої півцарства за найпростішого в світі
листа за м’яке світло зранку що заламується на шибці
коли його дописуватиму за твій усміх за твою
радість за твою любов просту й усміхнену
