Алінка
У дванадцять років я мала короткі сни, в яких було сумно
й нічого не діялось.
Я прокидалася й читала під ковдрою, на сцену перевернутої долоні
виходили змоклі вершники.
Рибалки обмінювалися короткими командами, стоячи
над озерами з дрібненьких слізок.
А вранці
можна було дивитись на себе у дзеркало
і ворожити зі соляних стежин.
Я була приміткою до великої комети, котра ще ховається.
І якщо б серед ночі хтось раптом постукав у дах, я, певно, встала би
відчинити.
Світло не розрізняє адресатів. Світло – це я.
* * *
Ми – останній вагон, який не вмістився під арку вокзалу,
ще не відмитий від слідів старих вуличних пожеж.
Якщо хочеш до нас, пробивайся крізь дощ,
пробивайся крізь сніг, якщо хочеш із нами за стіл.
Знаю, що можна танцювати на крижині чи ночувати у жерлі вулкану,
і смерть буде там, де завжди, не ближче й не далі.
Буде найтихішою особою в товаристві, з якою
Господар усе забуває знайомити тих, хто приходить. Буде сидіти, всміхатися,
мугикати нашу мелодію.
Надворі
небо зблискує над водою,
і повітря смакує, як олово.
Адам
Старий, а впійманий у дитячий сак!
На п’ятій тисячі років прокинутися з розмальованою вві сні
лисиною!
Хто я? Розгублений дідуган у костюмі фавна. І діти
хапають мене за руки, щоб провести крізь діру в огорожі
до саду,
де сторожем – мій бородатий приятель юності.
Урвище неба, будь милостивим до моїх незміцнілих крилець.
Ноче, відкрий мені м’яку печерку, дню, буди виткі рослини,
проклади світлом мою плутану дорогу.
Затамувавши подих, я пролітаю під бездиханними деревами.
Дмаа, Адма, Адам, Адам.
* * *
(для Тані)
Ми стояли й дивились на зблиски у передмісті.
Весна починалася звідси, з грядки мокрих ірисів,
Із каламутної телефонної кабіни, де чути лише перестук дощу,
З кольорових іграшок, прикритих цератою, з наших надій,
Що їх вистачило б на кілька заблуканих в океані флотилій,
Зі знаків, які залишала для нас полохлива рука.
Любов схожа на пральку, що впала у море, ще
Повна білизни. Що ми могли знати тоді?
Що рука, котра проводить світло за нами, тим часом місить наш одяг
У прозорих обертових дверях?
Що любов, обпливаючи острів, колись розділиться на рукави,
Як мова на діалекти: праворуч – твоя, відважна й швидка, як
Прапорець, вистромлений у безконечність,
Ліворуч – моя, приглушена, ніби сурмач,
Якого змусили грати у шафі, повній чужих плащів?
Yesus Christ
І в призначений день
Усі ми вийдемо звідси, ніби з кінотеатру,
В гарячий порожній двір, де нема ні душі,
Тільки cонце й підрізане коротко гілля дерев.
Наберемо в легені
Гаряче порожнє повітря.
А Він догорятиме там, на померклій сцені,
Як смолоскип на площі, де розбіглися демонстранти,
Під дощем, на вітрі придуманих Ним морів.
Буде стояти і вказувати нікому на двері,
Які назавжди відчинились.
Дзеркальце
Поки ти дивишся в дзеркальце, на моєму плечі пустує
шкоринка світла.
Найвищий час замовляти таксі, перед нами ще ціле захаращене місто, а я
чую, як вітер підступає з іншого боку і відчиняє кватирку,
за якою – вогні й олені у зжовклих паперових лісах, що пахнуть пригодою,
лікарняна палата, де я лічив дні до закінчення чверті й тріумфального виходу
з білості просто у зелень, повз ще блідіших за мене ровесників, а ти
– ти, уяви – приходила сюди майже щодня, і я бачив тебе
серед гілля за вікном, у глибокій перспективі палати, і навіть
крізь прикриті повіки ти виловлювала мене сонячним зайчиком, то був твій підпис,
я знав, я не міг помилитися.
Я тут побуду ще трохи – ти вважай, що мене нема.
Серпень, 18
Так, каже Боґуш, тепер написати вірш – те саме,
Що плюнути під водою.
Кілька хвилин мовчки йдемо, я не знаю, що на це відповісти.
Усе розігрівається від наших кроків, як олива у двигуні,
З цинкового відра, що править за смітник, стирчать
Напівмертві руді гладіолуси.
Є так небагато історій, в яких ми досі знаходимо забуті речі.
Слова тануть, як лід у склянці; ти пив коньяк, а тепер
Тягнеш крізь соломинку підфарбовану воду.
Знаю: колись
Ми будемо згасати, як світла стадіону, один по одному,
Під шум натовпу, що виходить, покидаючи на стільцях
Інструменти радості.
* * *
Пам’яті Назара Гончара
Ще розмитий снами, скуйовджений,
ти виходиш на світло, ніби пастух, що ховався від зливи,
темніший за отвір дверей, присутній і непомітний,
як Бог у прощаннях і привітаннях.
Слова, ніби тварини чи діти, вибігають поперед нас
і за мить повертаються.
