Стоять на височеньких протилежних берегах дерева i нiби вiтаються мiж собою, простягаючи одне одному зеленi вiти-руки.

Як випливете ви з алеї-тунелю, - острiвець невеличкий на вашiй путi буде, - зелений, зелений острiвець, зарослий i вiльхами, i вербами, i кугою, i високим-високим очеретом.

А на тому на островi пiд розлогою, старою, дуплястою вербою курiнь побачите, - благенький курiнь, такий собi очеретом сяк-так прикритий, а зверху ще вiтами, та кугою, та травою, - щоб од дощу десь приткнутися було...

I в куренi зеленої трави наслано, щоб можна було при нагодi, чи як уже дуже очi злипаються, подрiмати годину-другу.

Ген там гонiв, може, за п'ять, як рiчкою, там уже пором буде, щоб з лiвого берега на правий переправитися, - бо лiвим берегом ген он аж куди пiшли луки та й луки, та й луки, - а на правiм березi величенька серед лiсу галявина, де й розлiгся Коропiв хутiр, з хатами, з садками, з городами...

Ах, який чудесний Коропiв хутiр!

I хатiв за деревами та за садками не видно, i такi ж там соняшники, i така там квасоля, тичинами пiдтримувана, росте, - ну, просто вам як лiс...

Колишнi хуторяни, а теперiшнi колгоспники вам одразу i скажуть:

- У нас не хутiр, а рай!

А ви вiзьмiть та їх i запитайте:

- А ви рай бачили?

Вони за словом у кишеню не полiзуть:

- А навiщо ми того раю шукатимемо, коли в нас свiй ість...

А коли ви вже захочете, щоб на свiй бiк їх пригорнути, ви їм скажiть:

- Нi, товаришi, у вас тут тепер краще, як у раю! Вони вам привiтно посмiхнуться i скажуть:

- Могло буть! Отакий Коропiв хутiр!

На цей раз ми з вами умовимося так: у Коропiв хутiр ви не пливiть, а правуйте човна до отого зеленого-зеленого острiвця, тiльки обережненько правуйте, щоб вудочки не зачепити, бо часто й густо отак бiля куреня, куди вам пристати треба, - там лиманський дiд Кирило Iванович Дудка рибу вудить...

От вам i пощастило: вудочок нема, i ви спокiйно стукнулися човном об берег...

Пiдвели голову, а на березi бiля куреня дiд Кирило Iванович Дудка сидить.

У солом'яному брилi й босий...

- Здоровенькi були, Кириле Iвановичу! - весело ви до нього...

- Драстуйте, - вiн до вас...

- Живенькi-здоровенькi? Як рибка? - ви дiдовi.

- Порвало! - дiд вам.

- Кого порвало?! Хто порвав?! - iнтересуітеся ви.

- Снасть! - сердито кидаі Кирило Iванович. - Не бачите хiба! Ось! Порвало й переплутало! Оце вже годин зо три сидю, розплутую i розплутати не можу! Сатана!

- Та хто ж порвав, хто ж заплутав? - не вiдстаіте ви вiд дiда.

- Хто ж, як не вiн!

- А хто вiн?

- Та що, ви не знаіте: короп! - люто вже говорить дiд i з серцем кидаі на траву лiску. - Закурить нема?

- Закурюйте, дiдусю! Закурили...

Помовчавши трохи, Кирило Iванович починаі розповiдати...

- Воно й брало потихеньку! Так тiльки ледь-ледь на свiт заблагословилося. Смик! I тихо... потiм ще раз - смик! I знову-тихо. А потiм повело, повело, повело, до того он, - бачите? - кущика по-о-овело! Дай, думаю, пiдсiкну! Сiп! Ех, воно ж як i рвонуло! Ех же ж, як i рвонуло! А волосiнь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Iз Рицаря, з племiнного, орловського рисака! Там така волосiнь, що на одну волосинку можна бузiвка налигати! Вудлище - дугою! Я - попускать! А воно рве, а воно рве! Я - держу! Коли ось - викидаіться! пй-же богу, як ночви!

- Ну, Кириле Iвановичу, невже ж таке велике?

- Їй-богу, як ночви! Сатана! Бiльше, як сатана! Хвостом по водi як урiже, й на дно! Я - смик! А волосiнь - дзень! А я в воду з усiх нiг - лясь! I - по шию! Сушусь оце! Одежа вже трохи висохла, а чоботи й досi он мокрi! Босий ходю. Так з гачком i пiшло! Бiля грузила - перервало.

- Може, грузило волосiнь перетерло?

- Е, нi! Перервало! Та хiба таке не перерве?! Як ночви! Так оце й розплутую! Кiлограмiв на двадцять! Не менше!

Вам краще повiрити Кириловi Iвановичу, щоб його не розгнiвати, бо Кирило Iванович Дудка, як розгнiваіться, - замовкне, i нiколи в свiтi не розкаже вам, як вiн позатої весни на Лиманському озерi лебедя стрiляв...

Кирило Iванович дуже неохоче про того лебедя розповiдаі, отже вам треба дуже тонко й дипломатичне роз'ятрити його рану, щоб вiн у гнiвi на свого онука Васька розказав вам про той випадок, пiдкреслюючи:

- А все той гемонський Васько! Якби не вiн, був би лебiдь мiй...

- Ой, той менi Васько! I досi забути не можу, - починаі Кирило Iванович, запалюючи цигарку. - Да... Ви ж знаіте наше озеро Лиман. Воно звiдси, вiд Дiнця, кiлометрiв iз дванадцять. I село Лиман називаіться, i озеро Лиман. Кiлометрiв на сiм те озеро простяглося, аж до села Андрiївки. Чудесне озеро. На ньому андрiївськi колгоспники силу качок свiйських i гусей розплоджують у природних, сказать, умовах. А якi там карасi!.. Вони й невеличкi, i не золотi, а срiблястi якiсь, - а до чого ж смачнi - i в юшцi й на сковорiдцi. Харкiв'яни на базарi завжди питають: "Чи не лиманськi, часом, карасi?" - "Лиманськi!" - "Давайте, дiду, давайте, спасибi, що привезли!" Да... Так отак, значить, озеро Лиман, а сюди ближче до села Лиман друге озеро, Чайки зветься... А мiж тими озерами такий собi перешийок, метрiв так iз п'ятсот, а може, й бiльше. Добряче там полювання на качок восени. На перешийку викопуються ямки, маскуються бур'яном, сiдаіш у ямку й сидиш: качка вранцi i ввечерi тягне, перелiтаі або з Чайок на Лиман, або з Лиману на Чайки... i таки iнодi добре попострiляіш... Да... От позатої весни, якось надвечiр, прилiтаі Васько, онук отой мiй гемонський, i ще з вулицi криком кричить:

- Дiду-у-у! На Лиманi два лебедi сiло! пй-бо, правда! Швидше, а то полетять!

Я за рушницю та туди. Васько бiжить за мною й командуі:

- Ви, дiдусю, бiжiть, сiдайте в ямцi, ми з Федьком побiжимо та забредемо озером, бо вони недалечке з цього боку сiли, на мiлкому!

- Обережно, - кажу, - забрiдайте, щоб не потопилися!

- Нi, там, дiду, мiлко! Не бiйтесь! - подавсь Васько до озера, де вже його чекав Федько.

Сiв я в ямцi, прикрився бур'яном, звiв курки, чекаю... А як спускався з гiрки, бачив, що справдi на Лиманi, недалечко вiд берега, з цього боку два лебедi плавають. Сидю я. Ну, поки хлоп'ята ж ото забрели та потихеньку до лебедiв пiдходили, чималенько часу проминуло. Уже в мене i спина болить, уже й очi злипаються, i ноги терпнуть... Я терплю, - аякже: лебiдь! Коли ось чую Васькiв крик: "Дiду-у-у! Пильнуйте!" Пiдвiвся я трошки в ямцi, зирк у той бiк крiзь бур'ян, - бачу, справдi знялися з озера лебедi I летять просто на мене. I низько, так низько пливуть... Бiлi, бiлi, - аж нiби блищать... Сонечко якраз заходить, i як сонячний промiнь упаде на лебедя, - так у нього одно крило нiби золоте, а друге - срiбне! Летять тихо, не сурмлять. Один летить вище, а другий - нижче, - i той, що нижче, прямуі просто на мою ямку... У мене аж зуби цокотять i руки пiдскакують. Ось-ось уже лебiдь мене крилами накриі. Я беру його на мушку, вiрно беру, даю, як i треба, вперед: клац! не спалило!.. Аж я зубами заскреготав. - Клац - з лiвого! - не спалило! А я ружжо об землю! А я картуза об землю! Та впав у ямку i за чуба себе вхопив! Пiдбiгають Васько з Федьком:

- Чого ж не стрiляли, дiду?!

А я не сказав, а нiби аж заревiв:

- Не спа-га-га-ли-ло!

Васько пiдбiг до ямки, вхопив рушницю, - а в мене централка, тулка, добряче ружжо! - розкрив її.

- Та вона ж у вас, дiдусю, без набоїв! Не заряджена! Оце охотник! Я як закричу:

- Як не заряджена?!

- Дивiться самi! - смiіться Васько. - Де ж вашi набої?

Так отаке буваі! Раз у життi довелося лебедя стрiляти, i забув рушницю зарядити! А все той Васько гемонський. "Швидше, - кричить, - швидше!" От тобi й швидше!

Ви не смiйтеся з дiда Кирила Iвановича Дудки, бо вiн розсердиться...