- Я б тебе, - каже директор, - стрельнув. Я б тебе так стрельнув, що навряд чи ти б пiсля того вже стрiляв...

I серйозно каже.

- А що таке? - питаю.

- Та ти знаіш, що для мене оцi птахи значать? Та я б кожному з них по карбованцю б у день платив, якби вони вмiли брати.

- За вiщо?

- Та ти ж нiчого не знаіш! Дивись: сiдають, сiдають, сiдають. Ах, ви ж мої хорошi, - дивлячись, як сiдають на полi чибiси, ласкаво говорить мiй директор. - То ж у мене бурякова плантацiя. Буряки зiйшли добре, дружно. I на тобi: озима совка, пiд'їдень. Та як чесонула! Пропали, думаю, буряки. Я й рiвчаки покопав, i людей змобiлiзував... А черви тої, ну, як черви! Коли де не вiзьмись - чибiси! Оця зграя! Сiли на мої буряки та як чусонули совку! Аж дим iде. Та так полюбили мої буряки, - щодня на них пасуться. Полетять кудись, чи на рiчку, чи на озера, води нап'ються й знову на буряки. Бурячки в мене тепер ростуть, а я собi посвистую... Нарада була оце в райземвiддiлi про боротьбу з озимою совкою. Питають в мене:

- А як у вас, Федоре Михайловичу, справи з совкою?

- У мене, - кажу, - благополучно. Спочатку було чималенько її з'явилося, ну я вжив заходiв, - знищив.

- Як?

- Як? Так, як i всi. Канави, людей змобiлiзував... Взагалi - вжив рiшучих заходiв. А про чибiсiв мовчу. Голова зборiв на директора та на агрономiв:

- От бачите, - каже, - як у Федора Михайловича. Вжила людина заходiв, не прогавила, от i наслiдки: совки нема! А ви... - i т. д. i т. iн.

- Взагалi - я героім вернувся з наради! Так тепер я заборонив i ходити, й їздити повз буряки, щоб не наполохати моїх найкращих друзiв-чибiсiв! I чим я оддячу? Пiвлiтри ж їм не поставиш! А їй-богу, я б їм банкета влаштував! А ти - стрiлять. Я б себе стрельнув!

Птахи - друзi нашi.

Це всiм вiдомо, i доводити цього не треба. Колись у дитинствi ми видирали пташинi яйця, руйнували пташинi гнiзда.

Не було це, розумiіться, масове винищення наших чудесних пташенят, бiльше зазнавали лиха вiд таких, як ми були, безштанних агресорiв, - горобцi. Ми лазили попiд стрiхами, а в клунi чи в хлiвi гасали по бантинах, засовуючи руки в солом'янi дiрки, де на м'якому пiр'ячку намацували тепленькi рябесенькi яічка.

Як ми туди видиралися - i досi недопойму.

Тепер би нiколи не видерся.

I перелазиш з бантини на бантину, аж доки в тебе не сприснуть руки i не погирить тебе нечиста сила вниз.

Гепнеш було так, що самому годi пiдвестися.

Тодi бiжать мати або баба, беруть тебе на руки, несуть додому, по дорозi дотовкують, приказуючи:

- Та в людей же ж i бешиха, i шкарлятин, i обклади, i кiр. Прибираі ж таки господь потроху. А мого, маковцвiтного, нiщо не бере. Сам собi голову скрутить. Лазитимеш, лазитимеш по бантинах?! Лазитимеш? А тодi скажуть, що мати не доглядiла! Гасатимеш, гасатимеш, гасатимеш?!

Покладуть на лаву, а тодi до сестри:

- Бiжи скорiш до баби Мелашки та скажи, що мати прохали, хай прийдуть! Йванько, скажи, заслаб. Та щоб менi одна нога тут, а друга там! Та втри носа, як у хату до баби входитимеш, та не забудь сказати: "Драстуйте!"

А тодi нахиляться та:

- Де тобi болить, синочку?

- Отут, мамо!

- Боже мiй, боже мiй! I чого б ото я лазив, i чого б ото я падав?!.

- Я не буду бiльше, мамо!

- Так i калiкою ж можна бути. Боже мiй, боже мiй. Дуже болить?

- Дуже.

- О царице моя небесна. Хоч би баба Мелашка скорше. Може, тобi молочка?

Приходить баба Мелашка, шепчуть, варять якесь зiлля.

- Та вмочи чистеньку ганчiрочку в оце зiллячко й прикладеш. Воно й полегшаі.

Пiсля такої гороб'ячої аварiї довгенько було одвертаішся вiд бантини, i вiд горобцiв:

- Подохли б вони йому! Горобцi! Терпiли вiд хлопчакiв i ластiвочки, та й садовi та лiсовi пташки: соловейки, шпаки, щиглики, чижi...

- Я соловейка у верболозi назнав!

Або:

- А горличка, знаіш, де кубельце звила? I не пам'ятаю, щоб хтось вдома чи в школi говорив нам про те, щоб не займали ми, хлопчаки, пташиних гнiздечок.

Хiба ото як принесеш у пазусi додому гороб'ятко-пiдлiтка, ще з "заїдами", та пустиш у хатi, то бабуся, було, скажуть:

- I навiщо б ото я пташенятко мучив? Воно ж iще маненьке. Пусти його, не муч!

Ми знаімо, що дiти трiшки варвари.

Наш обов'язок з дитинства прищеплювати любов до лрироди, до рослин, до тварин.

I до свiйських, i до диких.

Чи не вiд того нашi птахи i тварини дикi, що ми самi дикi?

Пам'ятаю, був я в Асканiї-Новiй.

Вiдомо, що там аклiматизуються найдикiшi тварини.

Але що мене найбiльше вразило?

В Асканiї тодi був великий ставок, навiть кiлька ставкiв, де багато було дикого птаства: диких качок, гусей, лебедiв i т. iн.

Нiкого вони не боялись, плавали собi спокiйно, коли ви пiдходили до ставка.

Недалечко вiд стежки, пiд очеретом, сидiла на яйцах дика гуска.

А пiд ганком, в будинку, де нас помiстили, спокiйно висиджувала дiточок дика качка-крижень.

Ми ходили по тому ганку, стугонiли, отже, ногами, а крижень спокiйно собi сидiв на гнiздi.

Чому це так?

Тому, що нiхто в Асканiї-Новiй не полохав птахiв, не тюкав на них i не кидав грудками.

Сидить в нас усерединi якась така лиха личина, що нiяк ти не можеш спокiйно утриматися, як побачиш щось дике.

От вгледить хтось, примiром, зайця. Хоч вiн малий, хоч вiн старий, чи ж вiн стримаіться, щоб зразу не:

- А-ря-ря! Тю! Тю! Тю! Ф'юїть! Го! Го! Го! Заіць з переляку вже в другiй областi, а вiн бiжить за ним i арярякаі:

- А-ря-ря! А-ря-ря!

Я нiяк не можу забути Л. М. Толстого, як вiн змалював, пам'ятаіте, бариню.

пхала бариня санками, взимку, значить. Снiгу було багато. Бариня, як бариня, в мiховiй ротондi i т. д. I вискочив заіць. Так бариня не втрималась, вискочила iз саней i помчала, арярякаючи, за тим зайцем. Упiймати хотiла. Бiжить, плутаіться в ротондi, падаі... А бiжить i арярякаі.

Як це характерно! Як це типово!

А дику козу, коли ми побачимо:

I "тю!", i "го-го-го!", i "аря-ря-ря!"

Так хiба ж пiсля цього тварини не будуть дикi?

А скiльки знаімо прикладiв, коли в заповiдниках чи в заказниках тi ж самi зайцi, тi ж самi дикi кози вiд людей не тiкають, людей не бояться i часто-густо пiдходять до людини й беруть корм iз людських рук.

Та хiба не можна всю нашу чудесну країну зробити таким заповiдником?!

Це - залежить од самих нас!

Серед птахiв i серед звiрiв дуже небагато і шкiдливих.

Звичайно, не можна милувати таких птахiв, як деякi кiбцi, щулiки, як сiра ворона i т. д., що нищать корисних птахiв.

I їх самих, i їхнi гнiзда треба нищити, руйнувати.

Не можна, ясна рiч, залишати в спокої вовчi лiгва i самих вовкiв, цих ворогiв нашого господарства.

А яке ми маімо право руйнувати, наприклад, качачi гнiзда?

А ми ж знаімо, що по деяких мiсцях навеснi мiсцевi пожильцi виїздять човнами на морськi коси, на озера i збирають повнiсiнькi човни качачих яіць.

Хiба ми не знаімо, що серед нас чимало і "мисливцiв", що назнавши лисичачу нору з маленькими лисиченятами, беруть лопати, йдуть i розкопують тi нори, нищачи цiлi лисичачi виводки.

Хiба ми не знаімо, що ість "мисливцi", що не слiдкують за своїми собаками-гончаками, собаки бiгають-навеснi по полю й нищать маленьких зайченят.

Прибiжить такий собака додому, пузо в нього як не лусне, а хазяїн ляпаі його по пузi й самозадоволено всмiхаіться:

- Ну, скiльки сьогоднi зайченят iсхамкав? Га?

I це роблять не дiти. Далеко не дiти!

Ясно, що в таких батькiв i дiти такi, що не минають жодного пташиного кубельця...

Боротися з цим нам треба люто.

А вiзьмiть нищення по наших рiчках та по ставках риби гранатами та пляшками з вапном. Це ж звiрство?