Будиночок Ферзена скоріше скидався на непоганий закарпатський міні-готель. Така дерев'яна краса із усіма ознаками цивілізації та каналізації.

— Ого, не думала, що літературні критики так живуть…

— Цей будиночок залишився мені від третьої дружини.

— Третьої? Ну вже пробачте, а скільки їх у вас? Просто цікаво. «Праздне любопитство». Як кажуть наші північні друзі.

— Чотири. — невесело відповів Ферзен. — Ось маму вашу як звуть?

— Лідія Іванівна. А вам навіщо?

— Про всяк випадок. Ну щоб знати і надалі не матюкатись. Знаєте, перша дружина привчила до такого цивілізованого виду родинної сварки. Стороння людина не здогадається.

— Ясно… — скривилася Віка.

— Ну ви розташовуйтесь. Ось кавоварка. Я зараз вийду на півгодинки, тут є цілодобовий магазин, куплю шампанського.

— А можна подивитися будинок?

— Звичайно. Ось усі ключі. Якщо десь замкнено. Тільки не ходіть у підвал. Там моторошно, і часто пропадає світло. Десь гавкнула проводка, а мені не час полагодити.

Ферзен перевзувся і зник за сніговою завісою.

Віка налила собі велику чашку кави у нескафеївську велику кружку, обхопила її обома закляклими долонями та пішла на екскурсію будинком.

«Ну це ж нелогічно блукати безсистемно. Мабуть, потрібно почати із першого поверху та просуватися нагору», — подумала Віка.

Усі стіни будинку було обшито деревом, і хоч виглядало це занадто по-селянському, проте усюди відчувався затишок. А ще приємні босим ногам у мокрих 20-денових колготах плетені вручну червоні із зеленими смугами довгі килимки. Темно-червоні фіранки із орнаментом, якісь дерев'яні дрібниці розвішано по стінах. Інтер'єр простий і ненав'язливий.

Із першого поверху сходи вели вниз, мабуть, у підвальні приміщення та на другий поверх — у спальні. «Тільки не ходіть у підвал», — згадалось їй. Вікторія Каретко була чемною, вихованою дівчинкою. Oversweet girl. Вона ніколи не робила того, що її просили не робити. Раніше. До курсу корекції поведінки.

Тому із незаблокованою природною цікавістю вона спустилася до підвалу. Трохи помучившись із підбором ключа, Віка зрушила вирізьблені двері та увійшла у приміщення.

У ніс вдарив важкий дух. Такий сильний, спертий і насичений, що вона не одразу «зчитала його». Коли ніс трохи призвичаївся, Віка марно намагалася намацати рукою електровмикач на стіні. Нарешті. Блін, не працює. «Там моторошно і часто пропадає світло. Десь гавкнула проводка, а мені не час полагодити», — згадалося знову. Навіть не згадалося, вона просто побачила ці слова у темряві, як титри у фільмі.

Коли Віка зрештою підсвітила кімнату мобільним, вона побачила, що підлога залита кров'ю, і зрозуміла, що спертий важкий дух у підвалі ніщо інше, як запах гнилого м'яса, огидний трупний сморід.

— Твою маму… Не знаю як там її звуть. Чотири дружини. І гарненький будиночок у горах. Так ось що ти із ними робиш. Нарізаєш і никаєш в підвалі. Псих. Цілковитий псих. Мабуть, пішов за мотузкою чи ще за котримсь приладдям, аби і мене тут пришити. Маніяк недобитий.

Віка швиденько кинулася нагору до своєї валізи. Добре, що вона переклала туди свою біту. Так просто цей псих її не пришиє. Принаймні із ним патологоанатоми теж помучаться. У неї тепер активна життєва позиція.

Коли Ферзен відчинив вхідні двері, Віка вже занесла над його головою бейсбольну біту. Останнє, що він почув, було:

— Маніяк прибацаний, думаєш, що так і будеш тут трупи складати у підвалі? І ніхто їх не знайде, ніхто не згадає…

Далі був удар. Перед очима Ферзена зникло світло, пляшка шампанського розлетілася підлогою на дрібні скалки та розпінилась.

Віка сполоснула біту у ванній та швиденько вдяглася. І перевзулася у зручні чоботи.

Без підборів бігом на шлях до автівки Віка витратила хвилин десять.

«Ну його в баню, тих ДАІців, страхову та задній бампер, валити звідси треба, поки не прирізали і не закопали в підвалі», — подумала вона, розігріваючи машину.

Кілометрів за двадцять її зупинили ДАІшники, перевірили документи та, чи вона бува не на підпитку у новорічну ніч.

— А це у вас що, громадянко Каретко? — спитав сержант, вказуючи смугастою паличкою на біту, що лежала на передньому сидінні. — Холодна зброя?

— Та ви що, яка холодна зброя? — янголоподібно кліпнула очима Віка. — Це я сувенір у Карпатах купила — горіхоподрібнювач. Ручна робота.

— Ну їдьте. Із Новим роком!

— Із Новим роком!

Коли ранком наступного дня той, хто в ЖЖ самоназвався Акселем Ферзеном, прийшов до тями, у його покаліченій, розбитій голові безупинно крутилися останні слова графоманки Віки Каретко: «Маніяк прибацаний, думаєш, що будеш тут трупи складати в підвалі? І ніхто їх не знайде, ніхто не згадає…»

Ледь пересуваючися, він дійшов закривавленими слідами до сходів та підвалу.

— Лідію Іванівну, знову гавкнула морозильна камера із м'ясом. Ні, це ж треба бути такою цілковитою дурою… Маніяки їй всюди ввижаються… ДУУУРЕПА. Хвора на всю голову… Крий Боже, щоб я ще раз хоч одну її книжку в руки взяв…

— Слухай, Новицька, ти його точно перевірила?

— Угу…

— Де ж тіло? Де? Ти пульс точно прослухала?

— Ну, там лежав пацючок, якраз під шиєю. Ну, на вигляд він був зовсім мертвим…

У Стесі раптом задзвонив мобільний. Від цього забутого звуку вона аж стенулася. Прорвався-таки. У цьому глухому, непокритому ретрансляторами, краї.

— Ало? Ало? Ви мене чуєте???

— Стефо, ви можете зараз говорити?

— Так, так… Зараз вийду в іншу кімнату. Ви мене чуєте? Так краще?

— Краще. Мене звуть Катерина Оніщук, я працюю у рекрутинговому агентстві «БестДжобз». У нас є для вас дві вакансії, ви зацікавлені?

— Так…

— Перша — це позиція consulting director в міжнародній консалтинговій конторі. А друга — позиція стратегічного аналітика на стороні клієнта. Тут менше грошей, проте сам собі пан… Контора — державна монополія…

Рекрутер продовжувала, та Стеся занадто добре знала, що означає «на стороні клієнта». Це означає, що їй не потрібно буде посміхатися за гроші. Рівно на шість зубів. Тепер це будуть робити для неї. Звичайно, її коштом. Бо такі правила.

— А коли починати на стороні клієнта?

Відповіді Стеся не почула. Професор тицьнув у неї пальцем і сказав:

— Стефо, вашу поведінку було змінено. Ваш курс закінчився. Маю надію, що у вас не буде рецидивів.

Скляні двері назавжди відділили стратегічного консультанта від Єви із Анною.

Перший робочий день.

Ось що класно у цих пострадянських напівдержавних монополіях, так це могильний спокій і звертання по батькові незалежно від віку.

У Стесі вже сверблять руки, так хочеться поковбасити в екселі. Новий бос провів її офісом, педантично знайомлячи з усіма співробітниками.

— Стефаніє Марківно, ви, головне, не вагайтеся. Усі маркетингові аналітики підконтрольні та підзвітні лише вам. Будь-якої миті смикайте їх із місця. І форми звітів можете побудувати як вам зручно… Будь-які нововведення розсилайте їм по імейлу. Вони у нас хлопці непогані, більшість навіть із маркетинг-директорів прийшли… Тільки-но лінькуваті, весь час підганяти треба. Правду кажучи, у нас безлад у документах та попередніх звітах. Особисто я вважаю, що чоловіки не придатні вести це все акуратно. А який же аналіз та стратегічне планування, коли такий безлад у даних за попередні періоди? Тому я весь час казав рекрутеру: новий стратег лише жінка.

— О, за це не хвилюйтесь. На попередній роботі мене називали міс педантичність. Окрім порядку в документах й файлах, навіть кругові діаграми мали лише чітко визначену кольорову гаму. Щодо хлопчиків-аналітиків, не турбуйтеся, построїмо і їх.