— Швидше я повірю, що він убив би свою власну матір, — палко заперечив Робертс. — Я знаю, як він її кохав. Але нам треба їхати, час минає, а туди шлях не близький. У вас є лучина на смолоскипи?

— Скільки завгодно, — відповів Малінс, — зараз наколють. Нам треба справді негайно виїжджати. Де містер Раусон?

— Ось я, — відповів проповідник, що стояв, забутий усіма, спершись на дерево. — Нам треба не гаяти ні хвилини, бо мусимо вислідити злочинця.

— Бог з вами, містере Раусоне, — сказала місіс Робертс, ви повинні лишитися тут. Ви ж хворі, дуже хворі. Бліді, як смерть.

— А я гадаю, що то мій обов'язок, — заперечив проповідник, — хоч мені й справді дуже болить голова.

— Ні, ми вас нізащо не візьмемо з собою, — сказав Малінс. — Ви ще дужче заслабнете.

— Лишайтесь собі спокійно тут, — втрутився Робертс у розмову. — У вас таки поганий вигляд. І сьогодні ми виконаємо свій сумний обов'язок без вас. От завтра на похороні, то інше діло, якщо ви почуватимете себе краще, то ваша допомога згодиться.

Проповідник мовчки кивнув і хотів був іти в хату, коли це дорогу йому заступила наречена. Вона подала йому руку й схвильовано прошепотіла:

— На добраніч, містере Раусоне. Ляжте відпочиньте, щоб уранці встали здорові й веселі. На добраніч.

Ці лагідні слова наче ножем різнули його по серці, і він злякано позадкував.

Однак, зауваживши, що на нього спрямовані погляди всіх присутніх, опанував себе, пригорнув засоромлену дівчину, поцілував її в чоло, поблагословив і твердою ходою рушив до хати, де йому нашвидку постелено постіль.

Від Малінсової садиби до старої хатини на березі навпростець було майже чотири милі. Проте верхівці їхали дуже швидко, і ще навіть добре не стемніло, як вони були вже там.

Їх було шістнадцять чоловік, і ніхто не озивався й словом. Мовчки позлазили вони з коней, мовчки наносили хмизу й розіклали ватру, мовчки пов'язали корою в пучки тонкі тріски й поробили смолоскипи, мовчки запалили їх від ватри й на чолі з Робертсом та Вілсоном схвильовано рушили до місця вбивства.

Вони зайшли до хати й кружком поставали над трупом. Смолоскипи, підняті над головами, заливали кімнату зловісним червоним світлом.

— Її забито, — тихо мовив Робертс. — Чи хто з присутніх тут здогадується, як і через що цій нещасній вкорочено віку?

Ніхто не відповів. Нарешті Баренс озвався:

— Не можна заглянути людині в серце. Ллє ця індіянка видавалась мені такою доброю і порядною, такою послужливою і ласкавою, що ніяк не збагну, як вона могла зажити собі в селищі ворога. Не знаю, хто б міг зробити такий злочин.

— Я теж не знаю… Ніхто з нас не знає, — загомоніла решта присутніх.

— Хто бачив її останній? — спитав Вілсон.

— Я вчора по обіді зустрів їх обох, Алапагу й Асоваума, на тому березі річки, — мовив Пелтер. — Вони йшли собі мирно дорогою. Але хто може знати, що в індіянина на думці.

— Асоваум не винен! — палко заперечив Робертс. — Можу присягнутися своїм життям.

— У чому? — спитав від дверей гучний голос.

То до хатини зайшов індіянин з Брауном. Ні про що не здогадуючись, він рушив до гурту. Чоловіки розступились перед ним, і він побачив тіло своєї жінки, аж як підійшов до нього впритул.

— Що це? — крикнув він.

— Алапага! — злякано вигукнув Браун, що йшов за ним. — Боже праведний! Убита!

— Убита? — ~— вражено перепитав індіянин. Очі йому вирячились, рука мимоволі потяглася до ножа при поясі. — Хто сказав убита?

Робертс поклав Асоваумові руку на плече і обвів поглядом друзів.

— Ну що, хіба він скидається на винного, арканзасці?

— Ні, бог свідок, що ні! Бідний Асоваум. Таке лихо! Але хто ж убивця? — загомоніли фермери.

Тоді поруч Робертса став Браун і мовив тихим голосом, показуючи на тіло забитої:

— За тиждень це вже друга жертва якоїсь злочинницької руки. Перше вбивство ставлять на карб мені. Я прийшов сюди, щоб відкинути страшне звинувачення й довести, що я не винен. Але вбивця живе серед нас. Кілька днів тому я ще мав намір податися в Техас. Я й тепер не кинув тієї думки, однак поїду аж тоді, як викрию злочинця, як змию пляму з свого імені. Але в мене не тільки плани стали інші — змінилися й мої погляди.

— Ви знаєте, арканзасці, що досі я не схвалював учинків регуляторів. Я вважав, що коли вони карають на власну руку, то цього вже досить, аби їх огудити. Тепер я вже так не думаю. Тут, у ногах у нас, лежить забита жінка, що була тиха й невинна і нікому не завдавала прикрощів. Кому з нас не подобалась ця скромна, ласкава жінка? Кого з нас не зворушувала її щира побожність? Вона мертва — а закони безсилі знайти й покарати вбивцю. Я тут здіймаю свою руку й присягаюсь, що не заспокоюся доти, доки не помщуся за її кров і за кров того бідолахи. Арканзасці, чи підопрете ви мене своїми руками й своїм серцем?

— Так, — одностайно відгукнулися всі, хто був у хатині.

— Віднесімо насамперед тіло до найближчої хати. Звідти рано-вранці пошлемо когось по проповідника — він же, певне, десь у селищі. А тоді поховаєм бідолаху.

Молодші фермери заходилися збивати мари. Нараз Асоваум, що мовчки стояв біля померлої, підійшов до них і злегка підштовхнув до дверей, неначе хотів попросити їх вийти з хати.

— Що ти хочеш, Асовауме? — спитав Браун.

— Лишіть мене самого, — мовив індіянин і сховав у піхви ножа, якого й досі тримав у руці. — Лишіть мене самого з Алапагою… хоч на цю ніч.

Фермери вийшли й стали тихо радитись біля хати.

— Може, повернемось зараз до Малінсів, — сказав Вілсон, — і спитаємо, чи проповідник годен завтра справити похорон? А вдосвіта знову приїдемо сюди, захопивши якийсь підсилок індіянинові, й відвеземо Алапагу човном до її хатини. Асоваум, певне, й сам хотітиме, щоб його скво була похована біля свого вігвама.

— Добре, — мовив Баренс, — я згоден. Але чи спершу не пошукати нам слідів убивці?

— Ні, тільки дарма час згаємо, — заперечив Робертс. — У хатині долівка тверда й суха, а надворі дощ усе змив. Ні, зараз годі й думати шукати вбивцю. Але хоч хто б він був, а від нашої кари не втече.

— Я б хотів ще раз заглянути до Асоваума, — нерішуче мовив Браун.

— Краще сьогодні вже не турбуймо його, — сказав Робертс.

Фермери запалили погаслі смолоскипи, сіли на коней і повільно поїхали назад до Малінса. А в самітній хатині серед мертвої тиші лишилося двоє людей, що жили чужинцями серед народу, який знищив їхнє плем'я; а тепер серед того народу знайшлася підступна рука, що вбила й Алапагу.

Індіянин сидів біля своєї дружини й мовчки, задумливо дивився на її спотворене мукою, закривавлене, а все ж гарне обличчя. Ватра тим часом пригасла; тільки подеколи з неї вихоплювався промінчик і осявав кімнату. Зненацька Асоваум схопився, з гарячковим поспіхом роздмухав вогонь, обернувся до забитої й пильно став приглядатися до неї.

Та ба! Непевне світло обдурило індіянина; йому здалося, ніби застигле обличчя ожило, а бліді вуста розтулилися. Він ніяк не міг повірити, що Алапага лежить перед ним нежива. Але страшна правда була надто очевидна. Алапага, Квітка Прерій, була мертва.

Асоваум іще раз перегорнув жар, спалахнуло яскраве полум'я, і в хатині стало видно як удень. Він обійшов навколо тіла, шукаючи слідів убивці. Однак долівка була надто тверда, щоб на ній лишився чіткий відбиток людської ноги, а якщо й лишився, то його затоптали фермери. Тільки біля рожнів, на яких Алапага сушила оленяче м'ясо, він помітив на розвіяному попелі слід, не затолочений тими, що були тут увечері.

Асоваум довго й уважно роздивлявся його. Але виміряти, який той слід завдовжки, не можна було, бо в попелі відбився тільки передок черевика, такого, як носив Браун. А може, це і є його слід?

Адже Браун щойно був у хатині. Все ж Асоваум приклав держак томагавка й відзначив ширину носка, а тоді довго, задумливо дивився на той відбиток у попелі.