— Агов! — гукнув Робертс уже від хати. — Ви так ідете, мовби насилу ноги волочите. Вечеря готова.

— Він хоче їхати, — сумно мовив Гарпер. — Бог його знає, що йому голови вхопилося.

— Їхати? Сьогодні ввечері? — здивувалися Робертси. — Чого ж бо це?

— Каже, що має завтра залагодити якісь справи у Пті-Жані, а перед тим ще заглянути додому. А як лишиться тут ночувати, то запізниться.

— Дивно… Так раптово надумався їхати, — чудувалася місіс Робертс. — Сьогодні ж по обіді ще згодився перебути вечір у нас.

— Він уже, як ми йшли до хати, казав про те, — озвалася Маріон.

— На добраніч, містере Робертсе, на добраніч, шановні дами! — гукнув Браун з-перед хати, притримавши коня.

— Містере Брауне, та зайдіть же хоч на хвилинку, вип'єте кави! Ваш дядько…

— Щиро дякую, місіс Робертс… я не хочу пити. На добраніч!

— Стривай, хлопче, я їду з тобою, — сказав Гарпер.

— Ви, дядьку?

— Атож. Он уже ведуть мого коня. Ну, завтра вранці побачимось. На добраніч!

Містер і місіс Робертс стояли в дверях, Маріон позад них.

— На добраніч! — ще раз гукнув Браун і помахав капелюхом. А тоді так шпигонув острогами коня, що той рвонувся з місця і за мить зник у темряві.

— Стривай! — крикнув Гарпер небожеві. — Чи ти здурів? Хочеш в'язи скрутити? Так за тобою ніякий дідько не поспіє.

І ще довго було чути, як Гарпер лаявся й підганяв коня, щоб поспіти за небожем.

Ранок заповідався тихий і сонячний. На сході за горами займалося небо. У густому лісі на долині кричали сови, десь їм сердито відповідали дикі індики.

Дорогою повільно їхали двоє чоловіків. То були Гарпер і Браун, обоє вбрані так, як убираються мисливці на Заході: в шкіряних куртках, камашах і мокасинах, з рушницями за плечима й широкими ножами при боці. Браун признався в усьому дядькові. Мовчки, кожен думаючи своє, вони доїхали до соляниці, де вчора Гарпер спіймав оленя. Звідти праворуч звертала маленька стежка, що вела через перевал до Пті-Жана. Браун притримав коня, щоб попрощатися з дядьком.

— Щасти тобі, синку! — сказав той і гаряче потиснув руку небожеві. — Залагоджуй свої справи і здоровий та веселий вертайся назад. Ти скоро здолаєш її забути. А я тим часом дістану все, що хочеш: куплю коня, ковдру післязавтра привезу сам із Літл-Рока або доручу комусь певному, патронташа теж матимеш, і за тиждень Алапага видубить шкіру на нову куртку. Ти тільки, синку, не барися й бережи себе. Часом здибаєш регуляторів, то не заводься більше з ними. Сварка нічого не допоможе й честі тобі не додасть.

— Не бійтесь, дядьку, той хвалько більше мені на дорозі не стане. А тепер прощавайте. Часом, коли мене не буде, прийдуть гроші із Цінціннаті, то… та ви знаєте, що з ними робити. Бувайте. За вісім днів я знову буду тут.

Браун звернув на стежку, а Гарпер ще довго стояв на дорозі, аж доки небожа та його коня не стало видно серед скелястого бескиддя. Тоді похитав головою і торкнув острогами коня. Незабаром він уже під'їздив до Робертсової хати.

Там уже всі були на ногах. Два мисливці, Робертсові сусіди, радо привітали Гарпера. Чоловіки весело гомоніли, собаки скавучали, качки крякали, гуси ґелґотали — такий стояв гармидер, що аж півень злякано вилетів на дах і тільки лупав звідти очима.

Сніданок був готовий: гаряча кава з добрими вершками й рудим цукром, смажене сало й ведмежа порібрина, трохи оленячого м'яса, солоні огірки, мед і масло. Чоловіків не треба було довго просити: вони зразу сіли до столу. Видно, їжа їм дуже смакувала, бо миски швидко спорожніли. Потім кожен почепив патронташа, взяв рушницю й осідлав коня. Робертс, скликаючи собак, затрубив у ріг, що висів йому при боці, й усі рушили з двору.

Мисливці завернули вгору, в напрямі Пті-Жана, й скоро дісталися до широкої, зарослої буйним лісом долини, якою протікала річка.

— Де це індіянин заподівся? — спитав Робертс. — Ви ж казали, що він мав зустріти нас біля річки.

— Бог його знає, де він волочиться. Ну, та по такому сліду йому не важко буде знайти нас. Картісе, що там Еді набачила? Глянь-но. як крутить хвостом. Якби це тут Попі був… коли ж клятий псисько не по тому сліду побіг!

Робертс скочив з коня й швидко підійшов до того місця, де Еді, молода сука, обнюхувала свіжий слід. Рано-вранці тут пройшов ведмідь, прямуючи до річки, й, мабуть, у цьому місці сідав ненадовго відпочити.

Картіс теж зліз з коня.

— Ого, хай йому чорт! Добрий був вуйко, як угруз. А ось… то не ведмежий слід. То пройшла людина… може, індіянин… А он ще одна. Це вже не Асоваум. І куди ті собаки, в біса, побігли? Ану, покличте їх, Робертсе.

Робертс лунко затрубив у ріг. Невдовзі по тому в кущах зашелестіло й на галявину, де стояли мисливці, вискочив Попі. За ним прибігли й решта собак, бо Попі був ватажок швори. Вони бігали по галявині й тихо скавуліли, відчуваючи ворога. Аж ось один собака напав на свіжий слід і стрілою помчав у ліс, до горба, що з нього вдосвіта спустився ведмідь. Решту собак тепер, звичайно, годі було втримати. Вони, люто валуючи, зникли в гущавині.

Дарма кликав їх Робертс. Дарма трубив у свій ріг. Дарма мисливці кричали всі разом — собаки їх не чули.

— Цитьте! — сказав раптом Гарпер і приклав руку до вуха. — Цитьте… я чую чийсь голос, то не собаки, ні… о, ще раз. То Асоваум. Трубіть, Робертсе, трубіть! Він же не знає, де ми.

Робертс знову затрубив у свій ріг, і тепер мисливці виразно почули, як у відповідь хтось крикнув, — певне, з недалекої гори.

— Ура — то Асоваумів голос! Якщо він зустріне собак, то приведе їх назад. Попі добре його знає.

Гарпер угадав: не минуло й чверть години, як із лісу вийшов індіянин, а перед ним уся швора: Асоваум вів Попі на ласо із тонкого суканого ремінця.

— Агов, де ти знайшов собак? — приязно гукнув йому Робертс.

— Через гору пройшов великий ведмідь, — мовив Асоваум. — Слід глибокий. Ведмідь був не голодний. Жодного каменя дорогою не перевернув, щоб пошукати черв'яків; жодного трухлявого стовбура не зрушив і не розколов. Слід веде просто до річки. Там в очереті є затишний барліг і москіти не докучають. Асоваум знає те місце.

— Але як же ти затримав собак?

— Коли Асоваум знаходить слід, то знає, в кій бік ведмідь ішов. Попі вибіг назустріч, і, як скочив на мене, я міцно вхопив його. Коли бджоли рояться, то завжди летять тільки за однією, найбільшою і найрозумнішою. Так і собаки: якщо ватажок кинув слід, то й вони не довго того сліду триматимуться.

І він показав на собак, що майже всі вже зібралися навколо мисливців.

— Молодець, Асовауме! — мовив Гарпер, задоволено потираючи руки. — Тепер навести собак на правдивий слід, і вони як стріла…

— … помчать знову на гору, — сказав Асоваум. — Ні, я поведу Попі. А решта побіжить за нами. А як ми вже підемо по тому сліду, що треба, то собаки більше не кинуть його.

I через гущавину й болото, через колючий чагарник і калюжі мисливці вибралися до очеретяних заростів, що з обох боків обступили річку.

Там вони миттю зіскочили з коней і кинулись у густе плетиво очерету й повитиці, що подекуди здіймалося такою густою стіною, аж доводилося прорубувати стежку ножем. А мисливцям треба було поспішати, бо в гущавині, вже зовсім близько від них, зчинився раптом неймовірний шарварок. Скавуліли й гавкали собаки, тріщав очерет, шурхотіло листя. І мисливці й собі закричали, щоб ще дужче підбурити собак.

Ведмідь був заскочений у барлозі. Собаки, певне, напали на нього, коли він тільки-но ліг. Він побіг до річки, де очерет був ще густіший. Але й там швора випередила його.

Правда, він якийсь час успішно боронився від зубів своїх переслідувачів, але й мисливці, чуючи скавуління собак, мали змогу визначити, куди подався ведмідь, і перетнути йому шлях. Тож коли ведмідь нагло завернув ліворуч, аби ще раз спробувати пробитися до річки, Робертс вигулькнув із гущавини біля самого звіра, звів рушницю й вистрілив. Ту ж мить пролунав ще один постріл: то Картіс послав у ведмедя й свою кулю. Та хоч обидва вони влучили, ведмедеві, здавалось, від того невелика була шкода, бо він тільки підскочив, тихо застогнав і кинувся до річки.