Однак ця течія мала обмежений вплив на громадську думку і політичні події в Україні. Домінувала ідея українських соціалістичних партій, представники котрих переважали у Центральній Раді та уряді України, автономного існування краю у складі Російської республіки. Вони категорично заперечували необхідність створення власних силових структур. Так, заступник М.Грушевського і голова уряду В.Винниченко на шпальтах центрального органу УСДРП "Робітничої газети" виступав з різкими статтями проти формування української армії, мовляв, "не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій" [115].
Але ситуація в країні свідчила про нагальну потребу іншого вирішення цього питання. Вона характеризувалась: зростанням деструктивних процесів в Україні, що загрожували повною анархією та остаточним занепадом правопорядку; посиленням цілеспрямованого інтересу до становища в Україні з боку іноземних держав; загрозою реставрації шовіністичного загальноросійського режиму шляхом встановлення мілітаристської диктатури російського генералітету. Все це стало ще однією практичною передумовою створення спеціальних служб. Слід сказати про ці фактори обстановки більш детально.
Реальна влада Центральної Ради і Генерального Секретаріату практично не виходила за межі Києва і не поширювалася на регіони. На місцях панувало свавілля місцевої адміністрації, тип якої залежав від співвідношення місцевих політичних сил. Так, у Донбасі і Катеринославському індустріальному регіоні зростав авторитет і вплив рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Центральні органи влади не спромоглися своєчасно вирішити найбільш болючі питання суспільно-економічного життя, насамперед - аграрне. Внаслідок цього Україну охоплювали стихійні селянські виступи, що мали великі деструктивні наслідки.
Під впливом більшовицької агітації розпадалася здеморалізована світовою війною армія. Озброєні групи дезертирів на своєму шляху вчиняли погроми і насильства проти мирного населення. У відповідь на анархію й неспроможність влади підтримувати стабільність і правопорядок виникали незаконні збройні формування самооборони населення. Так, у серпні 1917 р. в Одесі під час погромів і "п'яних бунтів" створилася єврейська дружина, що мала на озброєнні навіть кулемети. Вона складалася з колишніх військовослужбовців і фінансувалася місцевим населенням [116].
На питанні боротьби з анархією зроблені акценти у Декларації Генерального Секретаріату від 29 вересня 1917 р.: "Війна, економічне винищення держави несуть за собою темне, несвідоме незадоволення широких народних мас. На цьому грунті ростуть анархія і контрреволюція. Генеральний Секретаріат через секретаріат внутрішніх справ буде всіма силами рішуче боротися з всіма проявами безладдя і контрреволюційними замахами за допомогою демократичних органів місцевого самоврядування. На тому ж грунті війни і економічної руїни в краю поширюється епідемія грабежів, самосудів, анархічних виступів безвідповідальних груп". Як засіб боротьби проти вищезгаданих явищ пропонувалися "активна, організована самодіяльність і самооборона населення" [117].
Наведений уривок красномовно характеризує внутрішнє становище в краї. Однак важко не помітити, що головну надію в боротьбі з анархією та безладдям уряд покладав на абстрактне "самоврядування" населення, значна частина якого байдуже ставилася до Центральної Ради, котра не в змозі була проводити привабливу соціально-економічну політику. В рядках Декларації відчувається притаманне провідним у тогочасній Україні соціалістичним партіям зневажливе ставлення до державних інститутів (як таких, що мають незабаром "відмерти" при побудові соціалістичного суспільства). Жодного слова Декларація не присвятила проблемі зміцнення правоохоронних органів або ж створення органів безпеки, вкрай необхідних при такому внутрішньополітичному становищі.
Слід докладніше сказати про зростання інтересу до української "автономії" з боку провідних іноземних держав. Як правило, збір інформації про становище в Україні держави Антанти, США, Японія та ряд інших здійснювали через можливості військової дипломатії, консульські установи, силами окремих емісарів, журналістів, різного роду цивільних місій. Всі зазначені види роботи в Україні одночасно використовувались як "дах" для співробітників розвідок іноземних держав.
Іноземні інформатори намагалися вивчати широке коло питань щодо тенденцій розвитку політичних і військово-політичних подій в Україні, намірів її керівництва, позицій провідних суспільно-політичних сил, українізації збройних сил, становища в народному господарстві. Крім того, через канали спеціальних служб і військової дипломатії робилися спроби активно вплинути на провід України для забезпечення спрямування політичних подій в краї на користь власних держав.
Нестабільність ситуації в Україні й на решті території колишньої Російської імперії, відсутність спеціальних органів для боротьби з зовнішнім втручанням у внутрішні справи країни, загальний хаос у роботі державних органів, а також об'єктивне прагнення українського керівництва привернути увагу іноземних політичних кіл до розвитку національно-демократичної революції значно полегшували організацію збору розвідувальної інформації в Україні.
Швидкий розклад Східного фронту, що відвертав на себе величезні військові сили австро-німецького блоку, потреба у забезпеченні його стабільності і були покладені, очевидно, в основу інтересу країн Антанти і США до України. Їм необхідно було за рахунок військової сили та значного військово-промислового потенціалу краю повести керівництво України в кільватері своєї політики, спрямованої на продовження світової війни. При цьому українському населенню відводилась роль "гарматного м'яса" для утримання позицій на Південно-Західному і Румунському фронтах.
Спочатку серед інформаторів провідних держав Антанти переважало упереджене ставлення до Центральної Ради як до "банди фанатиків, без всякого впливу, що руйнує край в інтересах Німеччини" [118]. Проте прагматичні потреби військово-політичного порядку взяли верх над кон'юнктурною фразеологією.
Першою встановила контакт з Генеральним Секретаріатом японська військова дипломатія, що, напевно, можна розцінювати як спробу керівництва цієї країни знайти собі нових союзників серед молодих східноєвропейських держав, розширити свою присутність в Європі взагалі. В Україні перебувала японська військова місія для збору інформації про становище на Східному фронті, у Києві працювала група журналістів з Японії, в Одесі розташувалось консульство цієї країни для забезпечення транспортних сполучень. У липні 1917 р. військовий аташе посольства Японії в Росії Ашіда відвідав Центральну Раду і Генерального секретаря міжнаціональних справ О.Шульгина з метою одержання достовірної інформації про становище в Україні та зондажу намірів її керівництва щодо продовження світової війни [119].
Свій професійний інтерес до України виявляла й американська розвідка. У травні 1917 р. відповідно до рішення Ради національної оборони США до Росії прибула через Владивосток "економічна місія" на чолі з Рутом. Потрапивши до України, вона головну увагу приділила збору інформації про становище на Чорноморському флоті. Цю місію змінила "залізнична місія" Стівенса. Американські інформатори встановили контакт з діячами українського парламенту, неодноразово зустрічалися з О.Шульгиним [120].
Змістовну інформацію про політичні події часів Української революції спромігся зібрати французький журналіст-міжнародник Ж.Пеліс'є, який діяв напівофіційним шляхом, хоча його даними користувалися урядові кола Франції. У вересні 1917 р. він подав послу Франції в Росії Нулансу спеціальну доповідь на 27 сторінках, де містився грунтовний аналіз суспільно-політичної ситуації в Україні, з додатком в кількості 19 документів на 120 сторінках. Після цього західна преса почала писати про Україну як про "нову силу на Сході, здібну протистояти тиску німців" [121].
