Циркуляром по МВС від 19 травня 1920 р. при губернських та повітових комісаріатах передбачалися відділи політичної інформації. За браком коштів такі відділи були утворені лише при Подільському губернському й Могилівському повітовому комісаріатах, а також призначені виконуючі обов'язки начальників Бердичівського, Літинського, Брацлавського і Ямпільського повітових ВПІ. Проте зазначені керівники так і не дочекалися затвердження штатів і виділення відповідних коштів для здійснення дорученої їм справи й змушені були евакуюватися разом з урядом у Кам'янець. Там вони залишилися без жодних засобів до існування. В аналогічному становищі опинилися й дев'ять службовців ВПІ при Подільському губернському комісаріаті, які евакуювалися перед наступом ворога на Вінницю. Провідники Департаменту політичної інформації, йдучи на порушення фінансової дисципліни, намагалися підтримати цих людей за рахунок коштів із таємного фонду. Разом з цим благали міністра внутрішніх справ затвердити подані ними тимчасові штати інституції і створити елементарні матеріальні умови для праці або розпустити ДПІ взагалі.

Шляхи виходу із критичної ситуації пропонував в.о. директора ДПІ В.Шкляр в доповіді міністру внутрішніх справ від 1 червня 1920 р. Об'єктивно оцінюючи попередню діяльність "Політичного Департаменту" і "Департаменту Політичної Інформації", він зазначає, що інституція більшу частину своєї праці покладала на здобуття засобів для існування як матеріальних, так і правових, а тому і не змогла повністю виконати ті завдання, які на неї покладалися. Не вдалося здобути і потрібних засобів для функціонування через катастрофу, яка трапилася з УНР у минулому році.

З відновленням праці в 1920 році ДПІ зустрівся з ще більшими перешкодами: всі ті документи і матеріали, які він мав раніше, були знищені і розгублені при евакуації та бойових діях у Проскурові. Залишилися тільки проекти тимчасових штатів Департаменту, затверджених міністром внутрішніх справ 1-го жовтня 1919 року, та проект тимчасових штатів губернських та повітових відділів, ухвалених міністром ще 24-го січня 1919 р. В.Шкляр вважав: якщо розробляти нові штати і затверджувати їх законодавчо, то справа може затягнутись, тоді як гострота моменту вимагає негайної праці - "навкруги тисячі ворожих агентів снують свої шпигунські сіті і пускають пропагандистський яд, щоб як найскоріше повалити не окріпле державне тіло і самим запанувати на терені УНР. З цією метою вони витрачають колосальні суми на утримання своїх агентів у нашому запіллі (при арешті однієї організації було виявлено вісім мільйонів карбованців). На захопленій території противник сіє страх і розлад серед українського громадянства і тим самим ослабляє рух опору у своєму запіллі... Так працюють наші вороги, а для того, щоб ми могли боротися з ними, ми також мусимо так працювати. Учитись треба і у ворога". Для реалізації цієї ідеї В.Шкляр просив міністра виділити щонайменше 20 мільйонів гривень для швидкої активізації плідної діяльності ДПІ та його регіональних органів.

В унісон з пропозиціями шефа висловив свої думки в одному із документів і віце-директор Департаменту (прізвище не відоме). Він заявив, що апарат політичного розшуку міг би сам себе окупити і навів приклад вилучення привезених більшовицькими емісарами в Київ для організації повстання проти уряду УНР 40 мільйонів карбованців. Із цих грошей політичний розшук не отримав майже нічого. І взагалі, за три роки боротьби Департамент не витратив в своїх інтересах і двадцяти відсотків коштів, відібраних у ворога [431].

Добре відомо, що уряд Директорії справді мав обмежені можливості для належного фінансування державних структур. Проте саме в цей час він витрачав значні кошти на встановлення контактів з іноземними політиками і урядовцями, на реалізацію сумнівних контрактів з представниками ділових кіл Заходу, на численні закордонні вояжі високих посадових осіб. Безумовно, такі заходи в принципі можуть мати місце в зовнішній політиці лідерів країни, але аж ніяк не за рахунок інституцій, покликаних забезпечувати державну безпеку.

Завершуючи висвітлення діяльності загальнодержавних розвідки та контррозвідки УНР, належить, певно, сказати, що керівництво МВС постійно шукало шляхи реформування спецслужб. Так, у доповіді директора Адміністраційного департаменту міністрові внутрішніх справ від 21 травня 1920 р. ідеться про те, що найближчим часом буде проведена реорганізація самого Центрального апарату Міністерства внутрішніх справ з метою оптимального розподілу повноважень між окремими департаментами. Департамент політичної інформації має увійти як освідомчий відділ до складу "Департаменту безпеченства", оскільки самостійне існування такої інституції суперечить принципам правової держави. Місцеві установи цього Департаменту - губернські та повітові політичні відділи планувалося скасувати. Замість них при губернських та повітових комісарах пропонувалося по одному урядовцю для доручень, керування таємною агентурою, що збиратиме відомості про антидержавні елементи. Жодних акцій (арешти, труси тощо) ці агенти не провадитимуть, а зібрані відомості, коли їх буде досить для притягнення винного до кримінальної відповідальності, передаватимуться карно-розшуковим та судовим органам за належністю.

Одним із найважливіших завдань Міністерства внутрішніх справ вважалося утворення єдиного органу безпеки - "Корпусу Державної Жандармерії безпеченства" на кшталт австрійської жандармерії та польської поліції. Жандармерія являтиме собою воєнізований орган державної виконавчої влади для забезпечення безпеки та правопорядку. Керівництво цією інституцією мали здійснювати командир Корпусу жандармерії та підпорядкований йому штаб, на який покладалися організація, інспектування, поповнення, озброєння, постачання та вишкіл. Територіальними підрозділами повинні були керувати: командири губернської та повітової жандармерій. Для підготовки кадрів жандармів, їх виховання та вишколу планувалося створити мережу спеціальних шкіл.

Усі аналогічні інституції, що існували раніше (міліція, Кіш Охорони, Горожанська охорона, Державна варта), скасовувалися. Карно-розвідчі відділи передбачалося скоротити та перепідпорядкувати Міністерству юстиції. Провадилася робота щодо підготовки законопроектів про реорганізацію Міністерства внутрішніх справ і створення жандармерії. Реформаторська праця МВС стосовно вироблення оптимальної структури спецслужб тривала і в складі Державного центру УНР в еміграції. Проте в силу відомих об'єктивних причин справа далі теоретичних нормотворчих надбань не пішла [432].

Необхідність створення системи збору таємної інформації військово-політичного характеру в період Директорії, як і в попередні часи української державності, зумовлювалась нагальною потребою розвідувального забезпечення збройної боротьби країни за незалежність та постачання вищим державним органам необхідних конфіденційних відомостей.

У період Директорії виділився ряд каналів збору розвідувальної інформації військовим відомством: діяльність спеціальних структур Генштабу Збройних сил республіки, а також відповідних підрозділів армійських частин і з'єднань; робота польової розвідки по безпосередньому забезпеченню бойових дій; авіація Дієвої армії УНР; добування конфіденційної інформації по лінії військового представництва та інших дипломатичних установ за кордоном; зарубіжні відрядження емісарів за завданнями військової розвідки. Як бачимо, розвідувальна діяльність Директорії зберегла в основному напрями, форми та методи збору таємної інформації, притаманні спецслужбам Гетьманату. Разом з тим потенціал окремих її різновидів був вищим.

Оскільки функціонування української держави супроводжувалося безперервними бойовими діями, то варто в першу чергу показати роль польової розвідки у безпосередньому забезпеченні військових операцій. У складі частин Армії УНР діяли підрозділи польової розвідки. Працювала вона і в Корпусі Січових Стрільців Армії УНР. Польова розвідка здобувала інформацію шляхом проникнення в близький тил противника, допитів захоплених полонених, опитування перебіжчиків та місцевого населення.