Характерно, що Центральна Рада не тільки не була проінформована органами безпеки УНР про майбутній переворот, але взагалі відкидала думку про його можливість [179]. Це, на жаль, переконливо свідчило про неспроможність спецслужб республіки контролювати ситуацію в країні, протидіяти замахам на її безпеку. Для Центральної Ради такий перебіг подій, як відомо, мав фатальні наслідки.

Українська Центральна Рада проіснувала тринадцять з половиною місяців. Це був бурхливий час, за який відбулося багато історичних подій, котрі докорінно змінили існуючий суспільно-політичний лад. Центральна Рада пробудила в українському народі державну свідомість, добилася визнання його прав на незалежне державотворення.

Однак, незважаючи на певні успіхи в державному будівництві, вихід на міжнародну арену, Центральна Рада зазнала поразки. Її головними причинами були: відсутність ефективного державного управління й привабливої для більшості населення економічної політики, боєздатної армії та надійних органів державної безпеки, незлагода серед різних правлячих політичних угруповань у сфері соціальної політики. Центральна Рада з великим запізненням усвідомила нагальну потребу створення української регулярної армії. Лише у квітні 1918 р. військовим міністерством і Генштабом був підготовлений проект організації постійної армії на основі територіального набору, але часу для його реалізації вже не було [180].

29 квітня 1918 р. у Києві відбувся Хліборобський Конгрес за участю 6432 делегатів з 8 губерній України від заможних селян-власників ("хліборобів"). Учасники цього форуму одностайно висловилися за встановлення влади у формі історичного Гетьманату й обрали генерала П.Скоропадського Гетьманом України. Приймається рішення про розпуск Центральної Ради. Характерно, що саме цього дня на засіданні УЦР було ухвалено проект Конституції УНР.

Саме в період Центральної Ради було здійснено перші кроки на шляху будівництва вітчизняних спеціальних служб, котрі мали вирішувати питання захисту безпеки України. З'являється низка революційних органів захисту нового ладу в Україні. Але через відсутність чітко визначених завдань, єдиної політичної волі у провідників країни щодо їх формування, досвіду такої роботи, кваліфікованих кадрів ці інституції виявились аморфними і небоєздатними. Дещо ефективніше діяв Адміністративно-політичний департамент Генерального секретарства внутрішніх справ (згодом МВС) у боротьбі з проявами контрреволюції та антидержавницького руху, збройними заколотами, ворожою агітацією проти вищих органів влади, хоча і йому бракувало ініціативи та наполегливості. Деяким революційним органам безпеки й оборони нового ладу та Адміністративно-політичному департаменту МВС надавалося право при виявленні злочинних дій, віднесених до їх компетенції, проводити слідство, здійснювати допити, обшуки й арешти. Проте потреба створення сучасної нормативної бази для функціонування цих інституцій залишалася нагальною.

У структурі Генштабу розпочали роботу дослідчий (розвідочний) відділ та підвідділ закордонного зв'язку, який координував роботу військових аташе. На зазначені підрозділи покладалося: вивчення зовнішньополітичної діяльності більшовицької Росії, настроїв і заходів румунського уряду щодо України, боєздатності армій сусідніх держав. Для виконання цих завдань застосовувались відповідні форми і методи: агентурна ("освідомительна") робота, візуальне спостереження, контроль поштових відправлень, радіоперехоплення, опитування військовополонених та осіб, що прибували з території радянської Росії, оперативно-розшукові та військові заходи. Розвідувальні та контррозвідувальні органи взаємодіяли між собою. В розвідувальних підрозділах здійснювалась певна аналітична робота. Однак слабка боєздатність цих інституцій у справі захисту інтересів держави як на внутрішньому, так і на зовнішньому фронтах разом з несприятливою для країни розстановкою політичних сил, відсутністю її надійного збройного захисту, залежністю уряду від іноземної окупаційної влади і привели Центральну Раду до політичного краху.

29 квітня оприлюднюються головні політико-державні документи Гетьмана - "Грамота до всього Українського Народу" та "Закони про тимчасовий устрій України". Гетьман брав на себе всю повноту влади і перетворювався на верховну державно-правову інстанцію України. Була введена нова офіційна назва країни - Українська Держава. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту без боротьби взяли під контроль усі державні установи. Тільки Січові Стрільці, які охороняли Центральну Раду, намагалися її боронити, але марно.

Соціалістичні партії тогочасної України відмовилися взяти участь у розбудові гетьманської держави, хоча частина з них на догоду німецькому командуванню намагалася показати своє бажання найти порозуміння з П.Скоропадським. Не аргументованим уявляються твердження окремих радянських дослідників, що "представники всіх партій Центральної Ради виявили свою готовність примиритися з гетьманом, якщо він оголосив себе президентом республіки". Подальші події засвідчили якраз протилежне [181].

Отже, головною причиною втрати влади Центральною Радою та її Генеральним Секретаріатом є те, що вони не приділили своєчасно уваги не тільки створенню повноцінних органів безпеки, а й боєздатної регулярної армії. Сталося так через те, що в української еліти того періоду не було єдиної думки щодо політичного режиму і перспективного розвитку, стабільних поглядів стосовно основних засад державної влади в Україні. Раз у раз виявлялися хитання між такими формами влади, як диктатура пролетаріату у формі "радянської влади", "парламентської системи", "трудової демократії" і т.п. Це ж стосується і взаємовідносин з Росією - автономія, федерація і в кінцевому підсумку - самостійна держава. Ці коливання істотно вплинули не тільки на процес фундації державних органів влади, а й на створення та розвиток органів безпеки й оборони України.

Якщо на першому етапі національні спецслужби лише зароджувались і започатковувалась їх діяльність методом проб та помилок, для наступного періоду Української Держави, яка виступає у формі Гетьманату, притаманні від самого початку досить професійні кроки до вирішення нагальної проблеми створення й належного функціонування сил безпеки, вдосконалення форм та методів, актуалізація змісту діяльності спецслужб. Це було пов'язане насамперед із значними змінами у воєнно-політичній та оперативній обстановці.

Період Української Держави Гетьмана П.Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.) багатьма українськими істориками висвітлюється негативно, але важко заперечити те, що він заслуговує на увагу з точки зору історії вітчизняного державотворення в цілому і спеціальних органів зокрема. Йшов процес розбудови української державності та розвитку культури. Торкнувся він і силових структур України, в тому числі її спеціальних служб. Організаційні здібності П.Скоропадського, уміння згуртувати навколо своєї адміністрації однодумців, залучити до формування державного апарату висококваліфіковані, досвідчені кадри, прагнення встановити у країні громадський спокій та правопорядок сприяли відомим надбанням Гетьманату у фундації провідних засад державного ладу та управління.

Цілком очевидно, що ці надбання слід віднести і на адресу спецслужб, адже саме в цей період, на думку автора, найбільш повною мірою виявилася державотворча функція їхньої діяльності. І насамперед тому, що цей період історії України, напевно, не має собі рівних за кількістю та масштабами загроз існуванню держави. Про це, зокрема, свідчить і аналіз оперативної обстановки, в якій діяли спеціальні служби Гетьманату: наявність на території України австро-німецьких окупаційних військ, нелегальна діяльність спеціальних служб австро-німецького блоку та країн Антанти; розвідувально-підривна робота радянських спецслужб на території України з метою підготовки збройного вторгнення та повалення існуючого ладу; антидержавна діяльність підпільних організацій, що орієнтувалися на радянську Росію та російський "білий рух"; масові селянські й робітничі антигетьманські виступи; наявність впливової партійно-політичної опозиції, що ставала на шлях антиурядової діяльності та контактувала із зовнішніми противниками Гетьманату; діяльність організованих злочинних угруповань, розклад певної частини державного апарату.