Було розроблено директивний документ щодо підтримки безпеки в прикордонній смузі - "Тимчасове положення про Пограничні пункти". Такі пункти влаштовувалися на кінцевих станціях. Розрізнялися "прикордонні пункти" (ПП) і "особливі спостережні пункти" . Перші мали завдання не допустити в'їзду на територію Української Держави антиурядових і кримінальних елементів і розміщалися на станціях Орша, Клинці, Хутір Михайлівський, Коренево, Гостищево, Валуйки. Іншим різновидом пунктів були ті, що дислокувалися в тилу ПП і стежили за діями іноземців на підконтрольній ділянці прикордонної смуги. Вони функціонували на станціях Жлобин, Новобілиця, Ворожба, Білгород, Куп'янськ. Зауважимо, що за Брестською угодою УНР з Центральними країнами державний кордон України проходив через південь Білорусі й частину сучасного російського Чорнозем'я.

Загальне керівництво ПП здійснював директор ДДВ, він же призначав їхніх начальників. В адміністративному відношенні ПП підлягали губернським старостам. Кожний ПП мав власну канцелярію, котра вела книгу реєстрації паспортів, алфавітну картотеку підозрілих осіб, щоденники зовнішнього нагляду, складала агентурні звіти. Існувала "Інструкція начальникам ПП на кордоні з Великоросією". Згідно з нею начальник ПП безпосередньо здійснював листування з директором ДДВ, доповідав губернському старості про особливо важливі справи, організовував при необхідності огляд пасажирів і багажу, реєстрацію документів, затримання і передання органам Державної варти осіб без документів. Особовий склад ПП здійснював перевірку документів у потягах, вів спостереження за підозрілими пасажирами, перешкоджав ввезенню зброї, літератури антидержавного змісту, вивчав обстановку в прикордонних районах в інтересах освідомчих відділів [254]. На прикордонні пункти уряд покладав великі надії. Для контролю за ефективністю їх праці були призначені комісари з широкими повноваженнями, і слід визнати, що вони зіграли певну позитивну роль в цій справі [255].

Регіональні підрозділи Державної варти та прикордонні пункти при виконанні своїх завдань тісно взаємодіяли з Окремим Корпусом кордонної охорони, очолюваним генерал-хорунжим Л.С.Байковим. Корпус мав 9 кордонних бригад, зокрема, Волинську, Курську, Азовську, Хоперську, три Чорноморських. Вони докладали зусилля для зміцнення кордонів України з більшовицькою Росією [256].

В інтересах безпеки в межах країни існували так звані "райони залізничної варти": Київський, Лівобережний, Катеринославський, Харківський, Одеський, Південний. На станції Бахмач, Гребінка, Київ, Фастів, Козятин, Жмеринка були відряджені спеціальні співробітники для вивчення настроїв місцевого населення й відвернення злочинних дій на транспорті. Існував штатний розклад "районів" та інструкція для їх особового складу [257].

Потрібно сказати ще про одну важливу ділянку праці центрального Освідомчого відділу ДДВ. Для зносин МВС та його департаментів з їх місцевими установами й останніх між собою, начальник ОВ Л.Пономарьов особисто розробив так званий рухомий шифр та створив відповідну службу. Зв'язок став більш надійним [258]. Щоправда, сучасні фахівці оцінюють цей шифр як дуже простий.

Таким чином, освідомчі (контррозвідувальні) підрозділи Державної варти (зустрічається і назва "інформаційні" - В.С.) мали власну організаційно-штатну структуру за територіальною ознакою й спеціальні підрозділи на транспорті. Розроблялися правові підвалини їхньої діяльності, були визначені форми, методи і засоби добування оперативної інформації, її опрацювання і реалізації в інтересах державної безпеки.

Завершуючи висвітлення правових аспектів проблеми, що розглядається, слід зазначити, що в ряді випадків було важко виявити формально-юридичний статус досліджуваних документальних джерел, оскільки частина необхідних реквізитів (затверджувальні санкції, підписи тощо) в них відсутня.

Аналіз системи підбору та підготовки кадрів Державної варти та її головних підрозділів показує, що при зарахуванні на службу до ДДВ перевага надавалася службовцям колишніх царських органів безпеки - поліції та жандармерії, адже це був єдиний на той час прошарок кваліфікованих спеціалістів з оперативно-розшукової діяльності, зовнішнього нагляду. Більше того, директор ДДВ П.Аккерман 1 серпня 1918 р. надіслав губернським старостам та градоначальникам телеграму такого змісту: "Прошу терміново запропонувати всім проживаючим в межах Вашої губернії колишнім жандармським офіцерам та нижчим чинам Корпусу жандармів і чиновникам, які служили в Російському Департаменті поліції, прибути в Київ, Департамент Державної Варти, Олександріївський палац, Освідомчий відділ, для отримання відповідного призначення в Києві та інших містах". На цей заклик прибували офіцери не тільки з України, а й з Росії. Таку кадрову політику Аккермана підтримувало командування австро-угорських окупаційних військ в Україні [259]. Думається, що саме широке залучення до служби цих фахівців дозволило у стислі терміни налагодити непогану роботу системи освідомчих відділів. Хоча не завжди ці професіонали були патріотами України. Багато з них були поза політикою і працювали за матеріальну винагороду. Кадровому забезпеченню контррозвідки сприяла і виважена політика щодо неї Гетьмана П.Скоропадського.

Особлива увага приділялась комплектуванню освідомчих підрозділів ДВ. Керівництво ДДВ орієнтувало на необхідність підбирати для цієї служби людей, відданих справі, з досвідом роботи, енергійних, з позитивними моральними якостями. Адміністрація Гетьмана з самого початку подбала про позапартійність силових структур, справедливо вбачаючи в цьому запоруку зосередження їхньої уваги виключно на загальнодержавних інтересах, про невтручання корпоративних і партійних кланів у роботу спеціальних органів, недопущення дискримінації при вирішенні питання щодо прийняття на службу тієї чи іншої особи. 1 серпня 1918 р. було ухвалено закон "Про політично-правове становище службовців військового відомства", за яким військовослужбовцям суворо заборонялося входити "до складу і брати участь у будь-яких спілках, гуртках, товариствах, партіях... та інших організаціях, що мають політичний характер" [260]. Такі ж вимоги висувалися і до співробітників ДДВ.

Необхідно зазначити, що Державна варта являла собою воєнізовану організацію. Її керівний склад і співробітники займали передбачені штатами посади певного класу. Частина посад могла займатися особами, які вважаються на військовій службі й іменуються штаб- і обер-офіцерами для доручень [261]. Відповідно до закону, ухваленого Радою Міністрів і затвердженого 30 травня 1918 р. Гетьманом П.Скоропадським, чиновники Державної варти як урядовці, що перебували на державній службі, а також особи, котрі виявили бажання вступити на цю службу, повинні були дати обітницю (клятву - В.С.). Того, хто відмовлявся приймати обітницю, не приймали на службу або звільняли зі служби [262].

Відрядження співробітника Державної варти на навчання здійснювалося, як правило, у двох випадках: при зарахуванні на службу (на її першому році) і при призначенні на нову посаду. Існували курси і школи ДДВ. Курси відкривалися в усіх губернських центрах за розпорядженням старости. Через них були зобов'язані пройти всі чини ДВ до помічників начальників районної варти включно.

Що стосується шкіл, то в них підвищували кваліфікацію переважно керівні кадри варти за конкретними напрямами роботи (були школи підвищення кваліфікації начальників відділів та їх помічників, працівників розшукових підрозділів залізничної варти та ін.) [263]. Для слухачів читалися лекції з поточної політики, географії, української та російської мов, юридичних і спеціальних дисциплін. Лекторів залучали з МВС, губернських органів варти, судового департаменту, цивільних навчальних закладів. Велика увага в навчальному процесі приділялась аналізу політичної, оперативної та криміногенної обстановки в Україні [264]. Усе це дає підстави вважати, що підготовка та підвищення кваліфікації співробітників ДВ організовувались відповідно до напрямків і обсягів їх роботи згідно з вимогами часу.