Підлеглі генерала С.Дельвіга зібрали значні відомості про оборонну доктрину, організацію частин і з'єднань, озброєння та можливості військової промисловості, мобілізаційний контингент, дислокацію з'єднань і залог, командний склад збройних сил Болгарії, Угорщини, Чехословаччини, Югославії, Румунії. Звичайно, при цьому головну увагу було приділено відомостям про збройні сили Румунії, оскільки вона межувала з УНР і тримала під окупацією українські землі Буковини й Південної Бессарабії. За даними військового відділу дипломатичної місії УНР, Румунія в змозі була зосередити на Дністрі проти України 14-15 дивізій. Фактично ж на території від Карпат до Дунаю Румунія тримала 11 дивізій, котрі дислокувалися на значній відстані від кордону з Україною. В Бессарабії ж, як зазначав С.Дельвіг, знаходяться лише 2 дивізії. Румунське командування, робив висновок український військовий дипломат, не збирається розгортати армії проти УНР. Зрозуміло, яку цінність подібні аргументовані прогнози військової дипломатії мали для верховного командування Армії УНР, котра могла діяти, не боячись нападу з боку Румунії, й усі сили кидати на інші напрямки збройного протиборства із зовнішніми ворогами. Про ретельність збору інформації підрозділом С.Дельвіга свідчить хоча б те, що йому було відомо навіть про брак у румунському війську теплої білизни чи про прийом до нього офіцерів колишньої російської та австро-угорської армій (при цьому українські військові дипломати встановили особи кількасот з них) [458].

Дуже корисною для України виявилась інформація, здобута співробітниками військової секції дипломатичної місії УНР у Варшаві, яка діяла під проводом генерал-поручника В.Зелинського. Зауважимо, що робота в Польщі з другої половини 1919 р. (після невдачі української дипломатії по відстоюванню прав УНР на західноукраїнські землі на Паризькій мирній конференції) стала головним напрямом зусиль зовнішньої політики республіки. Представництво УНР в Польщі очолив сам міністр закордонних справ А.Левицький. Українська дипломатія вела роботу по виробленню умов широкого договору між Польщею та Україною. Зрозуміло, що узгодження військово-політичного аспекту майбутньої міждержавної угоди вимагало необхідної різнопланової інформації, контролю за намірами польської сторони як міжнародного партнера.

Змістовну інформацію про поточну діяльність військової секції у Варшаві та особливого її органу - Інформаційного бюро - можна почерпнути з доповіді генералу В.Зелинському політичного референта Інформбюро сотника Стрижака від 15 вересня 1920 р. За його визнанням, провідними завданнями Інформбюро були стеження за роботою тих польських військових інституцій, котрі безпосередньо займалися українськими питаннями, й вивчення досвіду організації та діяльності польських спеціальних служб як таких. Головну увагу українські військові дипломати приділили практиці роботи 2-го відділу Генштабу Польщі. Контактами співробітників Інформбюро було охоплене значне коло відповідальних працівників польських спецслужб: шефи та помічники начальників військової розвідки і контррозвідки Польщі ("офензиви" та "дефензиви"), керівники структурних підрозділів "двуйки" та їх помічники й референти, "спеціальний референт з українських справ" капітан Чарноцький та інші.

Однак українські розвідники не обмежувалися лише спілкуванням з верхівкою польських спецслужб і активно вели всебічне вивчення їх молодшого персоналу, який "був набраний виключно з студентської молоді, серед котрих є багато щирих прихильників України". "Знайомство з молодшими співробітниками, - підкреслював сотник Стрижак, - давало мені можливість користуватися ними як агентами, безумовно, лише ідейними, і в кожному разі вони давали багато таких дрібних відомостей і балачок своїх шефів з ними і між собою", які дозволяли відтворити "досить правдиву картину існуючих і борючихся течій в ПГШ". Комплекс заходів, проведених сотником Стрижаком, допоміг йому увійти в довіру до польських посадових осіб і отримати доступ до найтаємніших підрозділів польського Генштабу.

Співробітники Інформбюро української дипмісії спромоглися встановити взаємозв'язок між польськими військовими колами й українофобськими політичними силами. Було з'ясовано, що до керівництва "двуйки" дуже часто почали робити візити функціонери "Партії народових демократів", котра відверто виступала за інтервенцію проти України й повернення "східних кресів" польським землевласникам. Від молодших співробітників польського Генштабу українські військові дипломати довідалися, що лідери партії регулярно запрошують вищих офіцерів генштабу на таємні обіди й вечері до готелів "Брістоль" і "Ампір", часто відвідують номер спецреферента по Україні капітана Чарноцького в готелі "Брістоль", намагаються підштовхнути польську вояччину до нових збройних виступів проти УНР [459]. Важливі конфіденційні відомості надходили від військового аташе в Австрії (згодом - посла УНР в Угорщині) полковника В.Сікевича [460].

Розвідувальну інформацію здобувала й цивільна дипломатія республіки. Наприклад, як йдеться у доповіді посла УНР у Німеччині від 1 травня 1920 р., посольство одержувало інформацію про склад, чисельність, дислокацію й морально-політичний стан військ Врангеля на півдні України. Там же йшлося, що встановлено причетність "білої" організації "Правительственный Сенат" до вбивства кубанського політичного лідера Рябовола, котрий прихильно ставився до суверенної України [461].

До збору розвідувальної інформації за кордоном залучалися і військово-санітарні місії УНР по репатріації, котрі були направлені у Відень, Берлін і Рим. У складі місій працювали офіцери, лікарі, священики. Спілкування з десятками тисяч військовополонених українців, яким місії допомагали повернутися в Україну, дозволяло торкатися великого масиву інформації у вигляді власних спостережень полонених про країни перебування. Відомо, наприклад, що "збірна станиця" такої місії УНР у Відні проводила опитування полонених про обстановку в Польщі, Німеччині, Італії та Югославії [462].

Одним із шляхів здобуття спецслужбами УНР розвідувальної інформації за кордоном були відрядження до держав, що викликали інтерес окремих військових і цивільних осіб як емісарів з відповідними завданнями. Ця форма діяльності була доцільною за умов відрізаності ряду територій УНР зонами ворожої окупації, що перешкоджало створенню повноцінних розвідувальних мереж.

Наскільки корисними були такі заходи, свідчить діяльність одного з емісарів на Кубані у 1919 р. До української дипмісії на Кавказі відрядили під виглядом кур'єра МЗС УНР сотника О.Євтухова. Повертаючись у серпні 1919 р. із відрядження, він повідомив у Центр, що ним зібрано значну інформацію про ставлення правлячих кіл кубанської автономії до України. Кубанська Крайова Рада, йшлося у доповіді українського розвідника, різко опозиційно ставиться до Добровольчої армії і обіцяє "не дати ані жодного козака на боротьбу з українцями". У Катеринодарі за ордерами Крайової Ради проведено арешти агентури "білих". О.Євтухов висловив уряду УНР ряд рекомендацій щодо підтримки контактів з кубанською владою в інтересах протистояння російському "білому" руху, використання української діаспори для відповідного впливу на ситуацію в цьому регіоні [463].

Цікавою уявляється і місія до Катеринодара емісара Ю.Скугар-Скварського. Він за завданнями Верховної влади УНР неодноразово переходив лінію фронту за фальшивими документами, в тому числі і "посвідченням" Київської ГубНК, збирав інформацію про сили "червоних", контактував з антирадянським підпіллям. У Кам'янці, де тоді перебувала Директорія, Ю.Скугар отримав від її члена А.Макаренка завдання таємно виїхати на Кубань, зібрати відомості про сили й плани дій Добровольчої армії, а також схилити кубанську владу до відкритого збройного виступу проти А.Денікіна. Від проводу партії українських емісарів він отримав довірчого листа до одного з політичних діячів Кубані І.Макаренка. Голова МЗС УНР А.Левицький виділив емісару 18 тис. царської і керенської валюти з секретного фонду Директорії й дав адресу впливового "кооперативного батька" Кубані М.Левицького. 5 серпня 1919 р. Ю.Скугар виїхав до окупованого денікінцями Києва. Познайомився з машиністами паротягів і під виглядом помічника машиніста дістався до Катеринодара. Весь час він перебував там на нелегальному становищі. В Катеринодарі Ю.Скугар отримав від члена Особливої Наради Доброармії І.Макаренка інформацію про передислокацію її частин. Український розвідник у бесідах з І.Макаренком зондував можливості створення єдиного збройного фронту Кубані й УНР проти "білих". Однак кубанський лідер песимістично оцінив можливості УНР продовжувати збройну боротьбу і відмовився від якихось конкретних кроків до повернення з Парижа голови місцевого уряду Л.Бича. 15 вересня Ю.Скугар взяв участь у секретній нараді Кубанської Ради, де закликав до спільної боротьби за незалежність проти сил російської реакції. Голова Ради І.Кримгирей привітав боротьбу українського народу і передав йому братній привіт від українців Кубані. 22 вересня емісар повернувся до Києва, звідти дістався до місця перебування Директорії. Там він надав С.Петлюрі докладну (на 28 сторінках) доповідь про свою подорож, звітував перед А.Макаренком і ЦК УПСР [464]. Але подальшого розвитку ця справа не отримала.