Співробітники міліції про кожну справу, розпочату за ознаками перелічених вище злочинів, повідомляють начальника відповідного контррозвідувального відділу, котрому надається право для провадження розслідування далі вимагати від міліції всі матеріали справи. Про це він повідомляє місцевий прокурорський нагляд. Представники прокурорського нагляду не беруть безпосередньої участі у розслідуванні справ, але контролюють дотримання законності при їх провадженні й мають право давати свої пропозиції з усіх правозастосовчих і процедурних питань [481].

Заслуговує на позитивну оцінку те, що в проекті Положення зафіксовані процесуальні права органів військової контррозвідки (на проведення затримань, арештів, обшуків, виїмок, допитів), а також запропоновано механізм їх реалізації. При цьому слід підкреслити, що наведені в проекті вимоги до підстав, термінів і загальної процедури проведення зазначених процесуальних дій, до нагляду за їх здійсненням відповідають у багатьох випадках загальноприйнятим демократичним стандартам (що за умов воєнного часу вельми показово).

Розглянуте вище Положення з невідомих причин не було остаточно затверджене Головним Отаманом військ УНР С.Петлюрою. Втім, аналіз архівних документів дозволяє зробити висновок, що принаймні організаційна структура контррозвідувальних органів Збройних сил УНР була саме такою, як пропонувалося в цьому документі.

Організаційно військова контррозвідка існувала як структурний елемент розвідувальної служби Дієвої армії УНР. Вищим керівним органом військової контррозвідки виступав контррозвідувальний відділ Розвідочної управи Головного управління Генштабу Армії УНР. Штат відділу складався з начальника, трьох його помічників (один з яких відповідав за такий напрямок роботи, як протидія ворожій пропаганді й військова цензура), юрисконсульта, трьох старшин для доручень і діловода [482].

Організатором і начальником контррозвідки Дієвої армії в 1919 р. був полковник М.Чоботарів - військовий і політичний діяч, колишній член Центральної Ради, член УСДРП, який певний період очолював Політичний департамент МВС УНР, в 1920 р. - начальник охорони Головного Отамана С.Петлюри і куратор контррозвідки. Людина вольова, рішуча і безкомпромісна. Мав великий вплив на вищих посадових осіб держави. Брав активну безпосередню участь у придушенні антиурядового збройного виступу отамана П.Болбочана. Дослідники дають дуже суперечливі оцінки діяльності М.Чоботаріва [483].

Як уже наголошувалося, контррозвідувальна діяльність безпосередньо у військах проводилась відповідними підрозділами штабів з'єднань і частин. Але реальна штатна чисельність апарату контррозвідки у військах була невеликою: у складі 2-го відділу штабу армійської дивізії працювали начальник дивізійної контррозвідки ("шеф дефензиви") і керівник контррозвідувальної агентури ("шеф дефензивної агентури"). Ці офіцери здійснювали контррозвідувальну роботу через ту агентуру, яку самі спромоглися залучити до співробітництва.

Особливою структурою забезпечення стабільності й порядку в армійських частинах та їх оточенні вважалася військова жандармерія, створена за урядовою постановою, затвердженою Головою Директорії С.Петлюрою 14 березня 1920 р. В ній йдеться про те, що для забезпечення спокою і ладу на терені УНР, проведення радикальних заходів в процесі організації Української армії утворюється в її складі "Корпус Військових Жандармів". Його вищим начальником призначається Військовий міністр. Жандармерія ділилася на польову і запільну (для захисту державних інтересів на фронті і поза ним). На місцях вони підлягали відповідно командуванню фронту та губернським і повітовим комісарам. Сотні польової жандармерії функціонували при штабі кожної дивізії. "Польова варта" існувала і при штабі Корпусу Січових Стрільців у складі 120 військовиків.

Завдання для обох видів жандармерії передбачалися аналогічні: запобігати злочинним діям, вести спостереження за правопорушниками як із числа військових, так і цивільних осіб; підтримувати громадський порядок і лад, сприяти становленню адміністрацій регіонів; стежити за точним і своєчасним виконанням посадовими особами розпоряджень військової та цивільної влади, мобілізаційних наказів; перевіряти легітимність перебування прибулих й підозрілих людей на контрольованій території, затримувати дизертирів; наглядати за роботою телеграфних і телефонних станцій, станом шляхів, мостів, дотриманням правил зберігання зброї та іншого військового майна; контролювати відповідність змісту друкованої продукції інтересам держави. Для формування Корпусу військовому міністру було асигновано із Державної скарбниці 30 мільйонів гривень. До складу Розвідочної управи Генштабу був прикріплений окремий відділ польової жандармерії чисельністю більше сотні бійців [484]. Взаємодія між військовою контррозвідкою і військовою жандармерією була досить тісною.

Варто додати, що Головний отаман С.Петлюра та військовий міністр полковник В.Сальський виношували плани по реформуванню жандармерії збройних сил. Передбачалося створити Окремий Корпус жандармів УНР з широкими повноваженнями щодо військ і цивільного населення. Для підготовчої праці (вивчення досвіду становлення і функціонування аналогічних структур - В.С.) в Румунію, Австрію і Чехію був командирований полковник А.Мельник. Однак з відомих причин ці зусилля не принесли бажаних наслідків [485].

Справа вироблення організаційних підвалин і методів роботи військової контррозвідки не стояла на місці й розвивалася під впливом змін воєнно-політичної ситуації. Як відомо, в кінці квітня 1920 р. була підписана Варшавська угода між Українською Народною Республікою і Польщею. Військова конвенція цієї угоди передбачала об'єднання збройних зусиль держав у війні проти радянської Росії. З кінця квітня 1920 р. об'єднана польсько-українська армія почала рішучий наступ на "червоних", який закінчився взяттям Києва 7 травня 1920 р. Проте з початку червня ворогу вдалося взяти реванш: на ділянці фронту Канів-Біла Церква вони ввели в прорив Першу кінну армію С.Будьонного, завдали поразки 3-й польській армії, котра почала хаотично відступати. Вже до середини липня Червона армія перейшла р.Збруч і швидко просувалася по Галичині. Кіннота С.Будьонного вийшла у передмістя Львова. У Тернополі було проголошено прорадянський уряд "Галицької Радянської Соціалістичної Республіки" [486]. В цей скрутний для Української держави та її Збройних сил час керівництво Генерального штабу Дієвої армії УНР вживало додаткових заходів до посилення роботи спеціальних служб, у тому числі - військової контррозвідки.

19 червня 1920 р. начальник Розвідочної управи Генштабу УНР віддає "Руководящі вказівки начальнику контррозвідочного відділу", де містилися конкретні завдання по організації контррозвідувального забезпечення бойових дій армії. Перш за все увага керівників української військової контррозвідки зверталася на необхідність вдосконалення організаційної мережі цього напрямку роботи. Пропонувалося, крім існуючих офіційних посад контррозвідників при штабах з'єднань, запровадити при штабах дивізій і запасних бригад таємних резидентів по контррозвідці "для слідкування за настрієм військових частин і командного складу". Останні повинні були також негайно створити на місцях власну агентурну мережу, вести збір інформації через агентів і щотижня доводити її до Генерального штабу. Співробітників контррозвідки планувалося ввести, крім військових штабів, і до складу регіональних органів (філій) Інформаційного бюро Розвідочної управи Генштабу. При цьому пропонувалося розробити схему поділу території України із зазначенням місць дислокації філій. Начальник контррозвідувального відділу зобов'язувався особисто вивчати кандидатів на посади резидентів контррозвідки, виходячи з їх особистих і ділових якостей, виробити спільно з керівником Інформаційного бюро норми грошового утримання агентури, завести її особистий облік і журнал для фіксації надбаної інформації. Всю підготовчу роботу необхідно було провести до 1 липня 1920 р.