Говорячи про діяльність військової і загальної контррозвідок УНР, не можна не торкнутися впливу на їх оперативну роботу Варшавської угоди між УНР і Польщею від 21-24 квітня 1920 р. На її підписання Голова Директорії С.Петлюра змушений був піти під тиском суворих зовнішніх обставин: неможливості України самій протистояти інтервенції радянської Росії. Як писав пізніше С.Петлюра, "Варшавська умова... була історично вимушеним фактом, неминучим ланцюгом в ході політико-мілітарних подій нашої новітньої історії, а не штучним утвором політичної нерозважливості чи злої волі..." [491]. Умови угоди розроблялися таємно, її підписання відбулося всупереч законодавству УНР, котре забороняло Голові Директорії самочинно укладати угоди, які порушують територіальну цілісність республіки [492]. Хоча Польща і визнавала право УНР на незалежність, а Директорію - за верховну владу в Україні, від неї на користь Польщі відходили західні землі загальною площею 162 тис.кв.км. Сторони домовилися не укладати одна проти одної військових союзів. За військовою конвенцією Варшавської угоди верховне командування спільними польсько-українськими військами у війні проти радянської Росії переходило до Польщі. Головні галузі економіки і залізничний транспорт УНР мали перейти під контроль польського командування. УНР дозволялося сформувати лише дві дивізії, котрі і взяли участь у спільному поході на Київ у квітні-травні 1920 р. [493].

Підписання й зміст Варшавської угоди до сьогоднішнього дня залишаються об'єктом найрізноманітніших оцінок в історичній науці. Тоді ж цей акт викликав шквал обурення серед політичних кіл і населення України, особливо галичан, котрі з кінця 1918 р. вели нерівну збройну боротьбу з колоніальними зазіханнями Польщі. Варшавська угода остаточно розмежувала УНР та її Західну область.

Нерівноправний характер угоди вплинув і на роботу спеціальних служб Директорії УНР. Так, начальник військової контррозвідки отримав 19 червня 1920 р. вказівки про обов'язкове погодження з польськими спецслужбами місць дислокації осередків своєї організації. Всю здобуту інформацію контррозвідка зобов'язувалася передавати польській дефензиві, без її дозволу заборонялося робити обшуки і арешти. Начальники контрольних пунктів не могли перевіряти польських військовослужбовців [494]. Фактично апарат Генштабу, що протидіяв шпигунським акціям, переходив під контроль Польщі. Зі свого боку командування польських військ та їх спецслужби відверто демонстрували небажання визнавати аналогічні структури УНР за союзників і рівноправних партнерів. Конкретні свідчення цього містяться в одній з доповідей ДПІ МВС. Як зазначалось у документі, польські військові місії, що прибувають в Україну, мають повну волю у здійсненні своїх завдань, на них не поширюється нагляд українських правоохоронних органів. Натомість українським військовим представникам на територіях, що утримуються Польщею, чиняться всілякі перешкоди, встановлюється жорсткий контроль за їх пересуванням. Досить сказати, що навіть шофер військової місії УНР у Львові не міг ходити по місту без супроводу польського жандарма [495].

Отже, скрутне воєнно-політичне становище республіки, що змушувало йти на принизливі союзи, ставило органи контррозвідки в залежність від "союзників", призводило до безкарності дій їхніх спецслужб в Українській державі. Разом з тим, було б несправедливо висвітлювати тільки негативну сторону українсько-польських відносин. Як слушно зазначають Б.Гудь і В.Голубко, "з настанням військово-політичної катастрофи УНР територія Польщі стала єдиним місцем порятунку численних біженців з України: членів уряду Української Народної Республіки та їх сімей, колишніх вояків і старшин Дієвої армії, цивільної людності" [496].

У жорстокій боротьбі з противниками військова контррозвідка, протидіючи його розвідувально-підривним акціям, мала певні успіхи. Відомі непоодинокі факти виявлення ворожих агентів, попередження диверсійно-терористичних актів, недопущення дезертирства й переходу на бік ворога чи передання йому таємних документів, припинення розголошення військової таємниці. Активно проводились дезінформаційні заходи щодо противника, чимало корисного зроблено в справі підвищення рівня боєздатності військ, виявлення і розкриття кримінальних злочинів.

З кращого боку проявила себе контррозвідка Інформбюро. Саме завдяки зусиллям цієї установи був попереджений замах на Головного Отамана С.Петлюру й затриманий організатор цієї злочинної акції Шульзельман. "ІНФІБРО" виявило ряд більшовицьких агентів та недобропорядних старшин Розвідочної управи. Так, за протекцією начальника 1-го генерал-квартирмейстерства Генштабу УНР Е.Мишківського посаду начальника Закордонного відділу Генштабу отримав колишній царський офіцер підполковник Снігірів. Певний період у 1920 р. він навіть виконував обов'язки начальника Розвідуправи. Підполковник Снігірів, користуючись високим службовим становищем, настроював керівництво Генштабу проти контррозвідки Інформбюро. Не обмежуючись інтригами, він почав добиватися звільнення заарештованих у Вінниці за співробітництво з особливим відділом ВНК 12 радянської армії підприємців Геллера і Мар'янівського. Внаслідок протиправних дій Снігіріва, тиску на слідчих аж до загрози військовим трибуналом всі матеріали по цій справі було вилучено із ведення контррозвідки. Врешті-решт радянських агентів звільнили, а сам Снігірів перебрався жити до комфортабельної квартири Геллера. Завдяки заступництву Снігіріва був звільнений з-під арешту колишній старшина Галицької армії Н.Померанц, який за даними Інформбюро проводив таємну роботу на користь більшовиків. Як засвідчує М.Красовський, саме в цей час у Розвідочній управі знаходили місце різні авантюристи, особи, які підозрювались у зв'язках з більшовиками, допускали злочинні дії, з презирством ставились до української державності, а то й переходили на шлях її руйнації. В їх числі - "юрисконсульт" Розвідуправи Маліант, начальник контррозвідки 6-ї стрілецької дивізії поручник Серьга, начальник резерву старшин Розвідуправи полковник Гришко. Полковник Красовський у рапорті начальнику Головної управи Генштабу від 26 липня 1920 р. принципово, з душевною біллю за доручену справу й інтереси держави розкриває вищеназвані факти. Необхідно зауважити, що серед архівних документів є анонімний (!) лист від 20 серпня 1920 р. на ім'я Головного Отамана, де М.Красовський іменується "мистецьким провокатором". В листі багато емоцій і ніяких аргументів.

Водночас полковник Красовський на відміну від аноніма наводить конкретні факти, називає дати і місця подій, причетних до них осіб, свідків злочинних проявів, посилається на відповідні документи. На думку автора, він писав об'єктивно. І якраз це дає підстави зробити припущення, що саме за інформацією "ІНФІБРО" підполковник Снігірів був відсторонений від розвідувальної роботи. Щоправда, він очолив Військово-історичну управу 2-го генерал-квартирмейстерства Генштабу [497].

Завершуючи розгляд цього конфлікту в Розвідочній управі, слід торкнутися ще одного аспекту. Очевидно, не слід виключати, що певні дії підлеглих підполковника Снігіріва, зафіксовані Інформбюро і сприйняті як ворожі або навіть злочинні, могли бути елементами якоїсь утаємниченої оперативної комбінації. Але ж тоді виникає питання, чому керівництво Розвідуправи не координувало належним чином роботу структурних підрозділів і не регулювало їх взаємодію. Відповіді немає.

Українські військові спецслужби намагалися вирішувати і питання контррозвідувального забезпечення закордонних закладів УНР. Але здійснювані в цьому напрямку заходи мали періодичний характер, що зумовлювалося важкими взаємовідносинами з іноземними державами під час бойових дій, а також тим, що головні сили контррозвідки зосереджувалися на фронтових проблемах і відповідній роботі в межах Республіки. Цікаві такі приклади. Емісар військової розвідки УНР сотник О.Євтухов під час подорожі по Кавказу під виглядом кур'єра МЗС УНР виявив, що в одній із країн цього регіону військово-торговельна місія полковника Чехівського фактично не веде ніякої роботи по налагодженню поставок зброї в Україну, а призначений свого часу Гетьманом консульський агент Кулінський не визнає Директорію, саботує її рішення, а перед іноземцями видає себе за генерального консула республіки, чим завдає шкоди міжнародному престижу держави [498]. У травні 1919 р. по лінії Розвідуправи велося розслідування за фактом самочинного оголошення себе консулом у Бессарабії якимось авантюристом на прізвище Мінзаренко та фабрикації ним офіційних документів [499]. Були вжиті необхідні заходи.