І нікому не спаде на думку, що страшна сила, згущена в полум’яній кулі, зараз покірно, розслаблено оселиться в золотому волоссі дівчинки, якої внизу вони не бачать. А якби побачили, то мимоволі б жахнулися. Бо хто здатний уявити дружбу звичайного підлітка з блискавицею?..

Тим часом блискавка зникла. Зникла й Рут, загубившись у темряві підземних переходів. А за кілька хвилин вона вже сиділа біля Едмундо, поклавши маленьку руку на його чоло. Не тільки він не дихав — Рут також не дихала. Та ось поволі ворухнулась жилка на його скроні. Ворухнулась непевно, як непевно звучить голос людини, що загубилася в океані. То ще не було життя — то тільки перша іскорка, що впала на таємниче огниво, яке люди називають життям. Його ще треба роздмухати. Рут була схожа на свою далеку попередницю, яка також мала за домівку вологу печеру. Мабуть, так само чекала ота попередниця, доки спалахне перша іскра у вогнищі, як зараз чекає Рут, коли запульсує кров, що прийняла в себе енергію блискавки.

Щоки Едмундо втратили сірість, яка найбільше лякала Рут. Дихнув, поволі розімкнув повіки, ніяково посміхнувся. Хоч Едмундо й не був винен за свою затримку, але він добре усвідомлював, як тяжко було Рут його чекати.

Мовчки взяв її руку, наблизив до грудей. Серце його билося нерівно, прискорено. Рут боялася розпитувати про дідуся Себастьяна. Вичікувала, доки розкаже сам.

— Тут хтось курив, — промовив Едмундо, втягуючи повітря в ніздрі. — Хто тут був?

— Хосе, — відказала Рут, щоб якось його заспокоїти.

— Хіба він курить?..

Рут пригадала, що Хосе не курить, і додала:

— Він заходив з товаришем. Ти ж їх іще не знаєш. А вони хочуть з тобою дружити.

— Це добре, — погодився він. — От якби умитися…

— Зараз принесу, — спохватилась Рут і вибігла геть.

Коли вона повернулась, Едмундо вже ходив по освітленому закутку, який вони назвали «кімнатою». В руках вона тримала великий чайник з водою, а на плече Едмундо кинула рушник. Зливала йому на руки, як роблять це всюди, де немає умивальників. І так це було просто, природно, ніби він повернувся з роботи, а вона, його вірна дружина, все приготувала для доброї зустрічі.

— Може, ми вже одружилися? — запитав Едмундо.

Їй спало на думку те ж саме. І тому вона так паленіла.

— Ні, Едмундо. Ще рано.

— Кому рано?

— Нам.

Едмундо підвів намилене обличчя і, смішно прищулившись, запитав:

— Хіба ми не так живемо, як Делія і Хосе?

— Не так, — посміхнулася Рут, поправляючи рушника, який сповзав на підлогу.

— Гаразд. Але ти не йди від мене. Будемо разом.

Едмундо не розумів тієї посмішки, яка бриніла на її вустах. Вона це знала. Їй здавалося, що вона старша від нього — значно старша! — бо десь через два роки за законами їхньої держави мала право вийти заміж. Звісно, вона обере в чоловіки Едмундо. Їх повінчають. І ніхто не знатиме, що Рут повінчалася… з блискавкою!

— Не піду, — з тією ж посмішкою відповіла Рут. — Бо на моєму ліжку спить Густаво.

— Хто? — рвучко крутнувши головою, запитав Едмундо.

— Густаво. Він допомагає куховарити.

Нарешті наважилась запитати про Себастьяна:

— Де дідусь?

— Я розшукав його в горах. Аж на кордоні, — якось неохоче відповів Едмундо.

— Коли ж він повернеться?

Довго мовчав Едмундо. Нарешті змушений був сказати:

— Невідомо.

Ця звістка приголомшила Рут. Їй уявлялися страшні картини. Вона бачила Себастьяна мало не розіп’ятим на хресті. Бідний, бідний дідусь! І тому їй так дивно було почути те, що потім докинув Едмундо:

— Вона трохи старша від тебе. Її зовуть Іреною.

— Хто?! — майже скрикнула Рут.

— Його наречена. В неї чорне волосся…

— І теж пахне озоном?

Рут ні до чого так не ревнувала Едмундо, як до жіночого волосся. Вона зараз ладна була ущипнути хлопця. Те, що він казав, здавалося таким дивовижним, що Рут не повірила, їй здавалося, що захопився якоюсь Іреною не дідусь, а сам Едмундо. Через те й допитувалась:

— Скільки ж їй років?

— Ну, може, чотирнадцять. Або п’ятнадцять. Ви б могли стати добрими подругами. Ірена дуже гарна.

Едмундо не розповів про полум’яну карусель, яку він влаштував для Ірени. Не кожна жінка здатна спокійно поставитись до блискавки, що кружляє навколо її голови. Ірена ж тільки привітно посміхалася, ніби Едмундо був для неї звичайним метеликом. Це відразу ж викликало його симпатію. А різниця років… Про неї Едмундо нічого не знав. Зрештою, яка різниця в роках поміж Рут і самим Едмундо? Рут пішов тринадцятий. Скільки ж було йому? Про це знало тільки Сонце, і ніхто більше!..

Професор не міг вирішити, що краще — дозволити Себастьянові зустрічатися з Іреною чи увірвати ці зустрічі. Справді, яка радість їм обом від побачень? Ще невідомо, чи зуміє Ірена подолати психологічний бар’єр, який відмежовує її від старості. Виявляється, що не досить здобути для себе молодий організм — треба ще здобути молоду душу. А це значно важче!

Так Себастьян і сказав Ірені:

— Не знати нам радості, Ірено. Ми все одно лишимося старими. Хай твій обранець буде вантажником, рибалкою — ким завгодно. Аби він починав перше життя. Тоді й ти біля нього забудеш, що в тебе починається друге. А разом нам цього не забути.

— Між нами стоятиме Марсела? — ховаючи сльози, запитала вона.

— Ні, Ірено. Ми просто втомилися. Ти цього не помічала? Старість живе для мудрості. Тут їй утома не заважає. Неквапливі кроки, неквапливі висновки. Прощання з життям кличе до розмови з вічністю. Якось же вона існує, ота вічність! Чи можна про неї не думати?..

— Я завжди молилася. Навіть у юності.

Він поклав руку їй на волосся. Так він робив, коли розмовляв з Рут. Ірена чимось її нагадувала.

— У юності я також молився. Тепер просто думаю. І вже не можу не думати. А раз не можу, то й молодість моя не повернеться.

— Хіба думають лише в старості?.. Думай, Себ. Я не стану тобі заважати. Перше життя я проплакала. Навіщо ж мені друге?

Прогулюватись можна було лише по фортеці. Професор запевняв, що вони цілком вільні, але за браму їх не випускав. Отож офіцерам нерідко випадало бачити дивну пару — старезного діда і юну, вродливу дівчину. Ким вона доводилась цьому дідові? Ірена була молода навіть для його доньки. Хіба що онука…

Найбільш спостережливі помічали, що Ірена тримається з Себастьяном так, ніби вона в нього закохана. Звісно, в кохання вони не вірили, пояснювали це іншими причинами. І те, як вони це пояснювали, зробило їх сміливішими. То один, то другий недвозначно виявляли перед Іреною знаки своєї уваги. А вона їх ніби не бачила. Нарешті, якось уночі один із сміливців, помітивши, що вікно її кімнати відчинене, осідлав підвіконня і з такої позиції спробував освідчитись у коханні. Ірена завжди любила козине молоко. Це в неї лишилося іще з дитинства. На цей раз вона його не випила, і молоко перетворилося на кисляк. Весь отой кисляк Ірена й вихлюпнула в обличчя нахабі. Кашкет з кокардою, погони і весь мундир були захлюпані кисляком. За офіцером, мабуть, наглядали його товариші, бо довго ще десь біля казарми лунав розкотистий регіт. Більше вона цього офіцера не бачила. Інші, навчені гірким досвідом, лише позирали на неї здалеку. Вже під ноги їй не летіли троянди. А Себастьянові не доводилося чути дошкульних дотепів.

Професор стежив за кожною думкою Себастьяна. Думки приймала рація. Дещо в них втішало Професора. Проте йому здавалося неймовірним, що Себастьян не поспішає здобути молодість.

Професор високо цінував Ірену. Їй бракувало освіти, але які високі можливості природного розуму! Нелегко було зібрати ці багатства в глибинах електронного мозку, щоб потім передати їх юній красуні.

Щиро кажучи, Професор і сам був не байдужий до Ірени. Це було творіння його рук, стосовно якого він почував себе Пігмаліоном. Але без Себастьяна не можна здобути Едмундо. Отже, мимоволі доводилось гамувати своє захоплення. Тим більше його обурювала поміркованість старого.