Едмундо поки що боїться зустрічатися з Рут. Те, що для неї здається звичайним, буденним, для Едмундо становить загадку з десятками несподіванок та перешкод. Інколи він був смішним і незграбним, мов людина, яка вперше сіла на велосипед. Едмундо боявся також свого зовнішнього вигляду — надміру правильних рис обличчя. Отак надміру білими бувають штучні зуби — як у його батька.

Згадка про Себастьяна на мить засмутила Едмундо. Не раз він силкувався піймати хвилі батьківського мозку, та, мабуть, Себастьян був надто далеко.

Але Рут була поруч — і це втішало хлопця.

Минав час. Едмундо вчився володіти білковою машиною, яка тепер була його земним організмом.

Багато в чому ця машина відрізнялась від людського тіла. Створена на його основі, вона мала додаткові якості, яких у звичайному організмі не було. Так, скажімо, у ящірки відростає відірваний хвіст. Правда, відростає повільно. Але ж людині зовсім невластивий цей процес, який вчені називають регенерацією органів…

Природа натякнула на таку можливість, а Професор і його помічники в цих натяках побачили ключ до створення білкових автоматів, які не знатимуть смерті. Вчені перебудували генетичну програму іще в клітинах, яким належало почати творення нового організму.

Навіщо це Професорові — Едмундо не знав. Не все він розумів у земному суспільстві. Але намагання зробити білковий організм таким живучим, як організми променеві, здавалось Едмундо вдячною, благородною справою.

Здебільшого вони зустрічались у кабінеті Професора, де не було помітно жодних ознак його діяльності. За великими вікнами буяла тропічна рослинність, кричали папуги, на деревах гралися приручені мавпи.

Професор запрошував Едмундо до каміна, ставив для нього крісло. Починалася та розмова, яка нерідко стомлювала Едмундо. Але Професор цього не помічав. В кожній зустрічі він намагався підкреслити, що вони цілком рівні.

— Містер Едмундо, — якось мовив Професор, — вам слід розпочати тренування за системою йогів. Ви лишилися тим, ким були завжди — блискавкою. Але вона рівномірно розлита по клітинах вашого тіла. Звільнитись від тіла, зібратись у полум’яну кулю — ось ваше нове завдання!

Це трохи спантеличило Едмундо. Він довго жив єдиною мрією: наблизитись до людського побуту. Хай він не став такою людиною, як інші. Та все ж Едмундо може тепер зустрічатися з Рут. Ось іще трохи поблукає по острову, погомонить з папугами, полазить по деревах — і тоді зрештою наважиться відвідати дівчинку. Йому б лише здобути більше певності, що він такий самий, як інші. І раптом оця вимога: Едмундо знову повинен стати блискавкою! Навіщо? Яка в цьому потреба?

— Бачу, ви здивовані, — сказав Професор. — Та чи думали ви про те, яка діяльність чекає на вас у новому житті? Простіше: як ви збираєтесь жити?

— Хочу побачити Рут, — відповів Едмундо, який поки що не знав жодних інших бажань.

— Гаразд. Ви її побачили. І вона визнала вас тим самим полум’яним лицарем, який зруйнував Чорну фортецю. А далі?

— Повернемось до батька. Сподіваюсь, ви нам у цьому допоможете.

Професор поворушив у каміні обвуглені головешки. На його аскетичному обличчі промайнула глузлива посмішка. Проте Едмундо так мало розумівся на міміці людських облич, що Професорове глузування лишилося поза його увагою.

— Містер Едмундо! Я не збираюся сковувати вашої волі. Для мене ви — синтез двох несхожих форм життя. Променеве життя — це ваша стихія. А що ви знаєте про життя білкове?

— Дещо знаю, — сказав Едмундо. — У вас існують знаки, символи, які є еквівалентом сонячної енергії.

— Ви маєте на увазі гроші? — перепитав Професор. — Що ж, це досить неприємний атрибут земної цивілізації. Люди не вміють брати енергію безпосередньо із Космосу. Цю функцію виконують злаки. Ячмінь, пшениця, кукурудза. Далі пшеничне зерно зазнає великих метаморфоз. Воно стає машинами, кораблями, будинками. Та передусім воно перетворюється на гроші. Якби люди вміли брати космічну енергію так, як берете її ви, Едмундо, — гроші для них були б непотрібні…

«Я вже це знаю», — подумав Едмундо, але нічого не сказав.

Тим часом Професор вів далі:

— Але ж у новому житті ви не зможете брати енергію просто від Сонця. Потрібні котлети, біфштекси… До речі, вам сподобалась моя кухня?

— Не знаю. Оті біфштекси здаються мені великою карою.

— О-о! — засміявся Професор. — Чи знаєте ви, скільки людей жадають такої кари?

— Ваш світ здається мені надто жорстоким. В ньому немає гармонії.

Так говорив Едмундо, думаючи: навіть Рут — безневинна Рут — своїми білими зубками знищує інші живі організми.

Обличчя Професора зігріла доброзичлива посмішка.

— Ви здатні звільнити людей від цієї прикрої необхідності? Ах, мовчите! У нас вистачає мудреців, які зітхають з цього приводу… Але я повертаюсь до свого запитання: що ви збираєтесь робити, щоб забезпечити своє нове життя?

— Запитаю в батька.

— Питайте в мене. Тепер я вам батько. І ваш найближчий друг.

Рука Професора лагідно опустилась хлопцеві на плече.

— Так, — схиливши голову, відповів Едмундо. — Ви дали мені нове життя.

Професор пообіцяв, що він сам займеться з Едмундо тими вправами, які дозволять вивільнити із його клітин потужне поле кульової блискавки. В цей час Едмундо нагадуватиме людину, яка впала в летаргічний сон.

— Коли ви оволодієте цим мистецтвом, — закінчив Професор, — ми докладніше обговоримо, як вам надалі жити. Вас чекає велика доля. Дуже велика! Королі й президенти схиляться перед вами. А поки що відвідайте Рут. З неї виросте прекрасна жінка. Знайте: нас буде троє. Я, ви й вона. Свята трійця…

І хоч Професор сказав ці слова з доброю усмішкою, але вони чимось збентежили Едмундо. За жартом ховалась таємниця, якої поки що Едмундо не міг розгадати. А зараз його чекала Рут. Він прагнув і водночас боявся зустрічі з нею. Бо хіба він схожий на того казкового лицаря, якого дівчинка видивлялалася із-за хмар?

Вона бігла босоніж по береговому піску. В лагуні, що своїми тихими водами сягала аж до небокраю, хвилі не пінились, перебігали сторожко, ніби зважуючи, куди їм викотити свої рухливі горби. Незлостиво, сумирно закінчували вони шлях на брунатній смужці землі, що колись була розкішною колонією коралів. Тепер ті корали були перетерті хвилями на дрібний пісок.

Ноги Рут лишали на цьому піску неглибокі сліди. Хвиля, обмиваючи їх, бігла далі — аж під коріння високих пальм. На мілині вона творила гармонію білих ліній, як творить їх мороз на шибці. Але тут ця гармонія була не змертвіла в своїй непорушності — тут лінії ламалися, вигиналися, переплітаючись так химерно, що око не встигало вловлювати всіх орнаментів, ямі народжувались і вмирали протягом хвилини.

Гра цих ліній нагадувала гру звуків, із яких складається симфонія. І Рут, що над усе любила музику, намагалася врости серцем у ці примхи та радощі природи.

Десь у глибині душі цієї дівчинки, якій життя дарувало передчасне визрівання, зіткнулися бажання, настрої та надії, мов оті мінливі лінії на береговому піску.

Черевички вона тримала в руках. Вітер бавився її золотим волоссям, то підіймаючи його кільчасті пасма, то кидаючи знов на плечі. І по них збігало сонце — збігало невидимими струмками — і губилося у вологих слідах від її босих ніг.

На обличчі Рут можна було помітити смуток, через який лише інколи пробивалася несподівана радість. То була радість єднання з природою. Потреба такого єднання стихійно жила в душі дівчинки, як живуть вечірні зорі в тихій озерній воді.

Вона думала про Едмундо. А він стояв за стовбуром пальми, боячись ворухнутись. Йому здавалося, що один необережний рух стане причиною катастрофи — зникне, розтане в просторі той дорогий образ, який він уперше побачив за допомогою хвиль батькового мозку. І лише зараз дивився на Рут власними очима.

Звичайна дівчинка — дитина людської матері, — про що вона зараз думає? Їй було тільки одинадцять років. Для неї ще не настав час, коли народжується зріле, доросле почуття. А Едмундо прийшов із того світу, де розумні істоти не діляться на жінок і чоловіків.