— Скільки йому літ?

— Йому? Двадесять і три. Вже закінчив палестру.

Протаґор дивився на старшого товариша. Було видно, що Геродот любить отого Фукідіда, хоча й не схвалює його молодечої невіри. Протаґорові раптом стало соромно, що він, ледве сягнувши повноліття й нічого не зробивши помітного, сидить у своєму власному домі, хай і тимчасовому, й новий червлений хітон на ньому аж ряхтить широкою золотою лиштвою подолу, а на Геродотові те саме руде лляне рубище, в якому він і приїхав з Афін. І всі ті слова здалися марницею, й він, сором'язливо й серйозно подивившись на гостя, сказав:

— Хотів би і я бути твоїм учнем…

Але Геродот відповів:

— З мене поганий дидаскал, Протаґоре. Маю лише одного учня, та й то не відаю, чи я його вчу, чи він мене.

Протаґор ще мало прожив в Афінах і не знав усіх афін, але в сю мить його полонили ревнощі до того невідомого Фукідіда, якого, певно, так поважав Геродот.

Після симпосію вони побрали свої ціпки й пішли до архонта-басилея Еака, в якого так і лишивсь мешкати Геродот. І було трохи дивно дивитися, як Протаґор у яскравому тонкому гіматії, в червлених сандаліях, що лишали в пилюці відбитки вирізаних на підошвах слів «радій, що йдеш за мною!», скромно цюкає дорогим ціпком із срібною булавицею за бідно, майже по-робському, вдягненим Геродотом.

У будинку архонта-басилея допіру повставали з обідніх ліжок, сам господар сидів на прохолодній кам'яній цямрині дворового колодязя. Сказавши, що вже теж пообідав, Геродот почав розпитувати старого про скіфів. Архонт-басилей знав багато всяких пліток і різних переказів, і лоґоґрафові було цікаво знати й думку місцевих еллінів про той народ, який дозволив їм оселитися в своїй україні.

— Одразу над нами й далі на захід живуть калліпіди, — сказав архонт-басилей. Добрий обід розморив його, вічі стомлено мружились. І язик у роті повертався мляво, як незмащений. — Се були колись елліни, а стали скіфами.

— Що, й мову еллінську забули?

— Та, вважай, забули. Варнякають ще потроху.

Геродот почав уточнювати:

— А чому ви називаєте їх так?

— Бо тут, понад морем, і далі, багато вельми гарних джерел та озер. Калліпіди[39] орють землю й сіють хліб. А ще далі над ними, на полуніч, аж до Гіркої річки, — яку Вони звуть Мертвовід, сидять алізони: ті, що копають соляний камінь. Але ми, ольбіополіти, прозиваємо їх алазонами, бо вельми брехливі.

Геродот усміхнувся й покрутив головою. Характеристики старого архонта були влучні, але аж надто зневажливі.

— Там — орачі. Сидять аж до верхів'їв Гіпаніса.[40] Речуть, нібито Гіпаніс витікає з великого озера. Й коло озера того пасуться на волі дикі білі коні з чорними хвостами та чорними гривами.

— Й вони, ті орачі, теж уредні? — з прихованою посмішкою спитав Геродот, знавши наперед архонтову відповідь.

Архонт-басилей і справді відповів:

— Усі скіфи вредні.

Се було вимовлено з такою впевненістю, що історика підбурювало поспитати, чому ж вони тут живуть, коли скіфи такі погані, та він добре знав старого впертюха й не хотів заводитися, — як не кажи, — господар, а під якою смоківницею сів, із тієї й плоди треба їсти, хоч хай вони й червиві.

— А вище?

— Далі вже Скіфії нема. На заході — гори, а на полуночі — неври, інший народ; скіфські двоюрідні брати. За горами ж — аґафірси.[41] Скіфи сидять на всхід: орачі — від Гіпаніса до Бористена. За Бористеном уже так звані хлібороби: їхні села тягнуться на одинадцять днів дороги вниз… Такі відстані, що, як не візьмеш у торбу запасних черевиків, то краще й не рушай у дорогу.

Протаґор сидів на дзиґлику, якого йому винесла стара сива роба, й уважно слухав. Усе, про що розпитував Геродот, здавалося цікавим і важливим, він намагався не вґавити жодного слова. Геродотові теж винесли стільчика, та він розмовляв, підперши плечима блискучу колону перістилю, куди ще заглядало вечорове осіннє сонце. Він мовив архонтові:

— Я вже спитав був тебе колись, від кого походять скіфи, й ти не повідав мені. То від кого ж? Хто народився перший у сій дивній землі?

— Мій дід казав мені, — обізвавсь архонт Еак, — а дід мій ставив ольбійські мури, бо першим приїхав сюди з Мілета, тож казав, що то все вигадки, ніби скіфи пішли від якогось Тарґітая. Їх породив наш Геракл. Він гнав биків Геріона, стомився й заснув. А коли прокинувся, то ні коней, ні колісниці. Пішов він колією, й вона привела його до Бористена. Там людей ще не було, жила лиш одна діва, та й та до поперека діва, а вниз — змія замість ніг Ото й спитав Геракл у діви, чи не бачила його коней та колісниці. Вона сказала: «Бачила. Вони в мене». — «То дай» — «Е, ні, — сказала діва-змія, — тільки тоді, якщо поймеш мене». Геракл не мав що робити й пойняв діву-змїю. А вона знову не віддає коней: «Пожди, поки народиться син». Так він і прожив з нею й надбав тут трьох синів. Старшого назвали Аґафірсом, середульшого — Гелоном, а найменшого — Скіфом. Тоді вона віддала йому його коней і питає: «А що робити мені з твоїми синами?» Він каже: «Ось тобі мій лук і мій пояс із золотою чашею на прязі. Котрий підпережеться по-моєму й натягне лук отак, як я, того й лиши при собі, а тих прожени». Й коли сини виросли, вона дала лук і пояс Аґафірсові. Той митикував, митикував, та так і не зміг ні підперезатися по-вітцевому, ні лука до пуття нап'ясти, Жона-змія розсердилася й прогнала його на захід сонця, за самі гори, й там він і став жити й плем'я собі народив. Дала вона тоді лук і пояс Гелонові, середульшому. Той теж не зміг упоратися з ним, вона й його прогнала — на всхід сонця, за річку Танаїс,[42] де й досі живуть гелони. Й тільки найменший син підперезався поясом із чашею так, як се чинив отець їхній Геракл. І лишився найменший син, Скіф, у сій землі, та й досі.

Геродот намагавсь узгодити щойно чуте з тим, що знав, але кожен плів свої міфи так, як йому було вигідно.

— А писати про все треба, — задумано сказав він Протаґорові. — Лиш олімпійці надаровані віщим зором і здатні одвіяти зерно істини від полови слів.

Але Протаґор зорив на нього невидющими очима, власне ж, і не на нього, а кудись понад ним, аж Геродот озирнувся.

— Ти оповідав мені, мовбито наші кумири народилися в сій землі й ми запозичили їх у скіфів.

Геродот уважно подивився на молодого друга. Дотеперішні слова не в'язалися з його мовою, та він кивнув:

— Запозичили в скіфів.

Протаґора мов ужалило, він підхопився й вигукнув:

— Ахей! Еврика! Тоді сам Олімп велить нам осідати в сій землі!

— Чого б то? — здивувався Геродот.

— А ти помисли! Наші кумири народилися тут? І тут їхня україна? — Геродот мовчав, збагнувши плин Протаґорової думки, й той аж палахкотів: — Коли україна еллінських кумирів — тут, то й наша україна — також. І ми мусимо повернутись на землю наших кумирів. Ахей!!!

Старий архонт-басилей, який, розповідаючи Геродотові свою казку, майже спав, тепер теж прокинувся й заходивсь махати руками перед носом в історика, як допіру й Протаґор:

— Я йому теж казав, теж! Ти, елленотамію, хоч молодий літами, зате вельми мудрий, хай пошлють тобі наші кумири довгих днів і ще яснішого розуму! — Він масно всміхавсь до Протаґора й раз по раз кидався то до нього з прихильним словом, то до Геродота з огудою. — Я теж казав йому се! Скіфи — то шепеляві варвари! Вони п'ють кобиляче молоко й забивають кожного сотого полоненця в хоромі свого бога Арея!

Геродот згадав, як у землі орачів молодий воїн розповідав йому про доїння кобил, але то була вигадка, звичайна кпина з мандрівника-чужоземця, й Геродот бачив се по їхніх лукавих очах, однак слова архонта-басилея допекли його. Хотілося сказати йому те, що вже казав сьогодні: лише безумець згоден проміняти поганий мир на найщасливішу війну, коли, супротиву природі, батьки мусять ховати синів. І він би нагадав оті мудрі речення немудрого Креса, хоч тут і стояв Протаґор, який уже чув їх, — та в сю мить приворітний роб ахонта-басилея відчинив хвіртку й до дворика ввійшов гість — архонт-епонім Іфікрат.