— Ти, басилевсе, носиш у своїх жилах кров еллінки, а кров — то не вода й не фінікійська пірра. Чому ти не помстивсь аґафірсам за вітця свого?

— Вони прислали мені голову й руку вбивці.

— Елліни так не чинять. Доки син не помститься за вітця, не дадуть йому спокою еринії, так і знай.

Соболь колюче посміхнувсь:

— Але ж у моїх жилах тільки половина крови еллінської.

— Ти злякавсь аґафірсів. Але ж ти могутній володар наймогутнішої землі.

— Я не люблю воювати, — сказав скіфський басилевс. — Кожному кумири визначають долю. Нащо ж випрошувати в них понад те?

— А в Афінах усі думали, що ти покараєш зухвалого вбивцю.

Господар будинку не відповів, але втрутилася Кіно, яка досі не промовила й слова:

— Син мій повів собі нову жону, елленотамію, й синові зараз інше на думці.

Соболь подивився на матір, бо вона явно підбивала його дати гостеві якесь слово, й спитав:

— А на що все те вашим Афінам?

— Афіни, — випалив Протаґор, — вирядили б тобі на підмогу скільки завгодно й гоплітів, і вершників, і трієр.

Тепер уже все стало ясно, й Соболь умисне встав і налив собі вина з кратера, хоч личило б гукнути роба-частувальника. Ніхто нікому нічого не дає дурно, й скіфський володар перевів розмову на геть інше. Зараз йому не хотілося приймати ніяких рішень, тим більше — давати обіцянок. У сьому гарному, наче з давньої материної казки, мармуровому теремі йому було затишно, й за сусідніми дверима чекала найкрасивіша в усій Ольбії й цілому світі жінка, й ніхто не повинен, заважати йому докучливими натяками.

Протаґор збагнув, що розмови не вийшло й не вийде, і пішов до свого сумного дому пережовувати сумні думки.

А скіфський басилевс, пробувши в Ольбії з місяць, несподівано вбравсь у бойові лаштунки й зник. Разом з водатарем зняло облогу й військо; й прості ольбіополіти та хлібороби з навколишніх еллінських сіл піднесли кумирам щедрі жертви за збавлення.

Уся рать Великого князя Соболя разом із возами неквапом посунула правим берегом Лиману на полуніч, а там, де Лиман кінчався й Бог уходив у звичні вузькі береги, Соболь наказав переправлятися на той бік. За три дні повільного руху перед ними блиснули густі хвилі Білого озера з хоромом Юра Побідника на косі. Ще за два дні, спиняючись і пасучи коней, військо повернулося знову до старого місця над берегом Лівого гирла, де стояв Стан уже кілька літ і звідки Великий князь повів був свою рать в незрозумілу витягу. Вої говорили всяке, й дехто знав, що Соболь одружився в грецькому торжищі, та з Ольбії він повернувся сам, без жони, й розмови потроху вщухли. Ратні можі мусили завдруге обладнувати полишений і розорений Стан, а зайнятість найліпше гасить усілякі плітки.

Се мав на оці й велій болярин Сур, коли порадив Соболеві:

— Княже, настала пора й валку до Вітчини рядити.

Великий пан Малко, з яким Соболь теж часто радився, зрозумів натяки, хоча знав більше за Сура, й поквапливо підтакнув:

— А пора вже…

Навкіл стояло ще в розповні літо, за інших обставин Соболь не поспішав би виряджати непорожніх жін і старців на Вітчину, в Древлянську вкраїну, та сього разу згодився:

— Хай збираються.

Й уперше згадав про свою жону Опію. Після місяця в Ольбії йому не хотілося бачити її, й він подумав, чи не вирядити й Опію разом з валкою, хоч Великий князь міг тримати в Стані всю сім'ю цілий рік. Так чинив навіть дехто з-поміж болярства.

Четвертою людиною в полотці, крім Великого князя та Сура з Малком, був брат турицького володаря Воїжира — Валдислав. Коли ті двоє вийшли в справах, він затримався, й Соболь зрозумів, що Валдислав хоче йому сказати щось віч-на-віч.

— Речи! — підохотив його Соболь. А Валдислав здивувався:

— Об чім?

— Сам ліпше відаєш.

Великому князеві не хотілося зараз вислуховувати гостя. Після походу він охоче спочив би, та Валдислав загадково блискав очима, й Соболя врешті розібрала цікавість.

Валдислав звідавсь:

— А жону свою так і тримати-ймеш в окремій полотці?

— Пощо питаєш? — настовбурчився Великий князь, який сподівався від Валдислава зовсім іншого запитання.

— Просто питаю, та й годі.

— Задля сього й лишився-с тут?

Валдислав схилив очі додолу, та раптом кинув:

— Осмогруд вельми лютий на тебе за неї.

Про те Соболь уже давно відав і тепер тільки стомлено зітхнув. Його й самого переймала лють на брата, й він намагався не мислити на нього, а сей ускок узайве роз'ятрив незагоєну рану.

— Ти-с, Валдиславе, як той лис лукавий, — проказав Соболь і вороже глянув йому в вічі. Та гість витримав сей погляд і викінчив думку, розгадану Соболем:

— Осмогруд — небіж Воїжирові. Ти не боїшся?

— Він і тобі небіж.

— Мені-і? — Валдислав удавано весело засміявся. — Мені… А про що можуть умовитися два жебраки?

— Двох жебраків злучає ненависть до двох володарів. — Соболь зорив так само похмуро.

— Жебрацьким ціпком, — сказав гість, — можна тільки боронитись од псів…

Голос йому зривався від хвилювання. Валдислав одкашлявся, щоб утамувати той трем, і несподівано мовив:

— Княже! Твій брат — родак мені. Він є сином сестри моєї й сестри мого брата. Се так… Але ж ти не родак ні мені, ані мому братові!

— То й що?

Соболь уже давно відчув, куди хилить Валдислав, і вирішив перервати розмову. Він зняв з головної сохи меч, підперезався ним і мовчки вийшов. На порозі глянув спершу ліворуч, де стояла полотка старшої жони, тоді в праву руку на полотку Опії й, не сказавши жодного слова, пішов повз високу сосну в берег.

Але Валдислав на відстані чотирьох кроків слідував за ним і не хотів одставати. Й коли зійшли до води, Соболь непривітно зиркнув назад:

— Пощо вчепився за мною?

— Княже, — підступивши впритул, озвався турич. — Не дай родичам змовитися. Буде тобі гірко!

Соболь одсторонив його й пішов понад берегом, і м'які червлені чоботи його лишали на мокрому піску низку довгастих слідів. Зиркнувши вгору, чи немає кого на кручі, Валдислав голосно промовив:

— Княже! Ти-с найдужчий володар у цілому світі.

Соболь не обзивався й лише зрідка цвьохкав лозою, нахиляючи шелюги. Валдислав докинув услід йому:

— Дай мені полк!

Нарешті було сказано все до решти, й Соболь обернувся:

— Хочеш повоювати свого брата?

— Я подолаю його!

— Ти-с уже долав його раз і мусив-с утікати від Воїжира аж до Витислава Лютицького.

Соболь мав намір укласти в те речення якнайбільш зневаги, та голос пролунав кволо й невпевнено. На думці й досі муляли ті Валдиславові закиди, й Соболь аж тепер усвідомив, що вони печуть йому душу вже давно, від самого вітцевого похорону, лише він намагався приглушити їх у собі.

— Чи боїшся мого брата? — відчувши вагання, докинув приску в те полум'я Валдислав.

Соболя взяло за живе. Він більше не кривуляв попід шелюгами, а позад нього, на якихось два кроки, важко й схвильовано дихав той, кому він дав притулок у своєму Стані. Коли Великого князя звинувачують у лякливості — то найстрашніша образа, й Соболь був певен сього, бо навіть там, в Ольбії, подібні закиди завжди викликали в ньому лють. І він хотів уже сказати про се Валдиславові, та згадка раптом викликала в голові цілу вервечку думок. І Соболь мовив, наче сам собі:

— Всі підбивають мене до меча. Й вони, й ти ось тепер…

Валдислав здогадався, на що натякає князь, але вдав байдужого:

— Вони — то одне, а я-м — инче.

— Як се — инче?

— Грекам треба земля, вони й крутять.

— А тобі що треба?

— Мені? — Валдислав подивився на нього з-під брів. — Мені — теж земля, але вітча. А їм твоя земля не дає спати. Хочуть ставити нові торжища, а не мають де. Тож і канючать бодай клаптик. А грека пусти в сіни, то він тебе згодя й із твоєї світлиці видурить.