Се сталось неподалік од людського юрмища, й крики знялися до самого неба. Інші дві пари волів, ступившись ярмами, намагалися зіпхнути одні одних і бігли на страшне вогнисько, несилі ні розвернутися вбік, ні розчепитись. Вони так і перескочили черезь вогонь. Дехто заходився вибігати навперейми їм, щоб одігнати, та тварини вже нічого не бачили й не чули, крім червленого жахного полум'я, що намагалось проковтнути їх. Одного можа вони підібгали й розчавили, решта встигла сахнутись. Але тепер настав переполох серед густого юрмища під лісом. Дві горючі хури неслися просто туди, й люди кинулись урозтіч. Та натовп настільки вщільнився, що передні мусили лізти на голови заднішим. Зчинилася тиснява, знявся лемент, і вже не чути було навіть окремих голосів, лише загальний розпачливий гомін бивсь об ліс і знову вертав на примерзлі обшири степу. Дві ж пари волів, яким уже й хвости помертвіли від вогню, бігли і бігли наввистрибки й дедалі швидше, й на повному бігу врізались у натовп.

Усьому військові раптом заціпило, й тепер стало виразно чути передсмертні крики подавлених людей, яких жер і глитав ненаситний Пек.

Усе те тривало годину чи й більше, доки попечених і понівечених воїв, що лишилися живими, порозтягали від вогню. Багато хто так і покляк на місці, оддавши душу холоднорукій Морані, яка понесла їх до іраю чи пекла. Попід лісом зависла куделя нудного диму, а в степу й досі носилося кілька палахких возів.

Коли й стогони, й крики нарешті зсякли, Осмогруд підійшов до Вербана й зміряв його пекучим поглядом. Хотів сказати, що ся кара жде кожного волфа, який знеправдить себе перед дідніми кумирами, кожного, хоч би якого чину та стану він здобув. Але Вербан зрозумів його й так і покірливо схилив очі додолу, мов перед справжнім Великим князем.

Осмогруд мовчки шарпнувсь убік і, проминувши Любицю, пішов туди, де поза чужими спинами ховався брат його матері.

— В колодки, — сказав Осмогруд, ні до кого не звертаючись, і Валдислава негайно схопили й сповили поясами.

Коли Осмогруд повернувся знову на своє місце, Любиця теж, як допіру й Вербан, схилив перед ним вічі. Сталося те, чого він уже давно хотів і мовчки домагавсь, але було трохи й незручно, мовби се він підібгав Осмогруда під свою волю. Незручно й разом із тим лячно, що молодий володар так чіпко береться до волости.

Не дратуйте ґрифонів - image002.jpg

Розділ 22

Не дратуйте ґрифонів - image001.jpg

Майже три роки по тім Осмогруд уперше приймав слів у своєму наметі. Був знову сніжень місяць, як і того страшного судного дня. Князь помітно хвилювався й навіть не сідав на золотом оздоблену скіряну подушку, як належало Великому князеві, а ввесь час ходив до дверей і назад, і сли одно крутили головами, боячись уґавити бодай поблиск очей могутнього древлянина. Але й вони вперто трималися свого, бо так наказав їм їхній князь Ратимир. Се були туричі, лише не Воїжирові, а всхідні, що сиділи за Ровом[65] у горах на взбережжі й жили з моря.

— Вельми є крутий князь ваш, — мовив Осмогруд, поторкавши золоте піхво Юрового меча, який висів тепер на середній сосі його полотки.

Старійший турицький посол болярин Залтан упередив слова, які міг сказати Великий князь Осмогруд:

— Від греків — усі біди. — Князь Ратимир повелів йому будь-що домогтися з'юзу супротиву греків, і він чесно виконував повелю.

— Мій дід Боримисл пустив греків сісти на землі нашій після нашестя Дарія, й мені не личить ламати його слово.

Осмогруд підійшов до свого священного вогнища й підклав у жар два цурпалки чорного деревного вугілля, хоча тут-таки сидів огнищанин, який ревно стежив за вогнем. Князь Ратимир повістив устами свого велійого болярина Залтана вигнати греків і з Ольбії, й з Тіри, й з Істрії.

Греки й справді допекли Осмогрудові, та діднє слово було священне, як і давній покон гостинности.

— Ні, — сказав Осмогруд. — Осе й речи своєму князеві.

Лише тепер він сів на золотом гаптовану подушку з супротивного від дверей краю, й турицький сол, і малі сли, й Любиця, й Радун Струнич, і Дорогомир із Людотою, які сиділи обабіч, переконалися, що то таки й справді останнє слово Великого князя. Любиця посмикував рудого вуса й позирав на Слободана. Слободан тепер був тисячним воєводою, але болярського пернача не мав, і тому завжди мостивсь осторонь князів та боляр — біля великокняжого вогнища. Тепер він спокійно грів над жаром руки, й Любиця бачив, що рішенець Великого князя до вподоби йому.

— Що поробили вам греки? — спитав Любиця, й усі здивовано повернули голови в його бік. — Повоювали чи вигнали вас із домівок? А ви не даруєте жодному грекові живота його й усіх браних у раті віддаєте в жертву Дані.

— Ми, туричі, мовимо на Дану Леля, як і твої севери, Любице. Вона так велить нам — се їй любо. — Велій болярин Залтан уперто схилив під макотер стрижену голову, й Любиця зрозумів, що коса найшла на камінь. — Так робили й наші діди, й діди дідні, й нам заповістили робити се. Бо є в греків твар така, що про неї вони ж речуть: пусти її до страви, то вона й з ногами на стіл упреться. Князь наш Ратимир…

Але приказка всім сподобалася, й усі засміялись, не давши Залтанові доказати Ратимирових слів. Та він не доказав їх навіть тоді, коли гамір ущух.

— Греки ще не многі в землі нашій, — мовив натомість Залтан і тут таки виправив себе: — В нашій і вашій, бо ми смо єдин язик і ідна віра. Та коли їх не постребляти, стануть по часі многі й таки влізуть нам у страву з ратицями.

Осмогруд заспокоєно всміхнувся:

— Не посміють, велій болярине. Вже мало не сто літ у землі нашій сидять і ще сидіти-ймуть. Нехай собі. Ми беремо в них і вино, й кузнь усяку золоту й серебляну, й полотно красне — хай торгують, інакше куди б смо дівали ми свій хліб, і скіри, й віск, і всяку пашеницю? Везли б смо самі їх за море?

— Самі! Самі! — зрадів турич. — Бо на островах Грецького моря дають удвічі більшу виру й за пшеницю, й за скіру, й за мечі руські, ніж греки платять нам тутки, Великий княже.

Розмова зайшла в глухий кут, і всі добре відчули, куди хилять туричі, й запал сперечатися пропав, і кожен сидів тепер, очікуючи тієї хвилі, коли Великий князь підведеться. Й він таки підвівся, бо останнє слово було за ним:

— Так і речи вашому князеві Раткові: коли йому вродиться син, я ж не наущаю його кликати кумом сього чи того, а сам обирає собі кума.

Велій болярин Залтан хотів був сказати Осмогрудові, що в того ще нема жодного сина. Ратко ж давно своїх пожонив. Хотів, та не зважився, бо сол мусить ректи тільки те, чого навчив його володар, і на сьому перемова скінчилась.

Але межи греками й туричами поморськими таки сталася валка, й тут Осмогруда ніхто не міг звинуватити в клятвопереступництві. Поморяни затулили своїми чайками всі випливи з Великого лиману й стерегли день і ніч, аби жодна грецька трієра чи бодай якесь менше суденце не могло прослизнути в одверте море. Одна зграя ладь пантрувала за довгою косою з лівого берега, друга — на правому боці, й поморяни бачили геть усе, що діється на воді, а ночами, коли око людське не спроможне братись навручки з темрявою, вони стригли хвилю від одного берега до другого й голосно перегукувались.

Такої ночі грецька трієра, слідувана двома меншими ладдями, наскочила на сторожові ладді поморян. Зав'язалася сутичка, на суднах знявся ґвалт, п'ять або шість чайок оточили головну трієру й почали рубати линви й весла, та греки запалили смолоскипи, їм пощастило підняти вітрила, й попутний Зефір додав їм ходу.

Добру сідмицю чи й десять день греки не наважувалися виходити зі своєї заводі, й туричі марно чигали на них при виході з Великого лиману. Та однієї буремної й туманистої ночі вони таки вґавили їх. Розвиднялося кволо, й імла стояла над чорними хвилями, наче важкий дим, і коли трохи повиднішало, туричі помітили, як у тумані швидко тануть обриси високозадої трієри з півтора сотнями довгих весел обабіч.

вернуться

[65]

«Рів» у перекладі перськими мовами — «Крим».