Так вони простояли до кінця містерій, виголодавшись і потомившись не стільки від стояння біля скени, як од напруги.

Й тут раптом знявся гарячий Нот і почав гнати з-од моря високі білі, наче на дріжджах висходжені, хмари. Тоді під білими з'явилися темніші, згодом усе небо затягло свинцевим оповитком — і пішов рясний теплий дощ.

Елліни стрибали під його скісним лагідним батіжжям і несамовито горлали до хмар:

— Діоніс прийняв нашу жертву!

— Прийняв!

— Буде врожай!..

— Урожай-й-й!..

Лишивши статую на відкритій скені, бо ж олімпійцеві дощ не шкодить, усі посунули до брами амфітеатру, не перестаючи радісно горлати. Тоді вдарив перший весняний грім, і захопленню не було ні меж, ні впину. Сам тато Діоніса, Зевс Громовержець, виявив сього літа прихильність до ольбіополітів, пославши перший грім на заквітчані дерева.

Скіла-Соболя охопила загальна радість, і йому, як ніколи досі, схотілося бути схожим до сих людей, таким самим, і нічим не відрізнятись од них. Раз у раз із неба били перуни й розбивалися на сині іскри хтозна й де за Лиманом, і по той бік города, й у степу, й із цапиної скіри в Скіла-Соболя збігали кошлаті струмини води. Він зняв із голови золоту машкару, підставив її дощеві й довго тримав отак, аж доки в вузькому писку зібралася вода, тоді нараз випив її й мов охмелів од неї.

— Посвящуся! Посвящуся! — кричав він, і вистрибував, наче несамовитий, і знову кричав, обіймаючи то Протаґора, то старого Еака, які теж вимокли до нитки, але не відходили од нього ні на крок.

Рада поліса зібралася нашвидкуруч у довгому, з сорока колонами, будинку магістратур на аґорі. Всі вимокли до решти, але сушитися було ніколи. Надворі й досі шаленіла гроза, то на мить утихаючи, то знову падаючи на білокам'яний город з небаченою силою. Магістрати сиділи на дерев'яних ослонах, зазимкувато щулячись, а головував стратеґ Еак, хоч мав би се робити котрийсь епістат. Протаґор мостивсь у першому ряді, заґорнувши мокру цапину скіру під саму шию, й слухав теревені ольбійських чинців. Коли рада почалась, він сказав те, чого не мав говорити так зопалу, а мусив спершу підготувати кожного магістрата. Але тут хвилина була дорога, й Протаґор вирішив одразу приголомшити нерішучих і дурних дідів, які вершили долю поліса. Він сказав, підвівшись на ноги:

— Сього літа Ольбія повинна сплатити форосу в півтора рази більше, ніж торік. Себто, на кожен торішній талант ще по тридесять мін срібла.

Сказав і сів, і над лавами повисла нестерпна тиша. Магістрати попригиналися й заклякли, й стало чути, як капає вода в скляній клепсидрі. Й коли з верхньої півкулі нарешті все вибігло, Протаґор підійшов і перевернув клепсидру. Й аж тепер магістрати мов попрокидались. Голова спробував був дати лад, але марно. Кожен кричав і вимахував руками, й нічого не можна було розібрати в загальному ґвалті. Чулися тільки окремі вигуки:

— Здирство!

— Се вже не форос Морського союзу, а данина!

— Афіни накладають на нас данину!

Й коли магістрати похрипли від галасу, голова ради стратеґ Еак звернувся до Протаґора:

— Елленотамію, слава тобі й Афінам, які послали тебе до нас. Але ж одразу після Великих Діонісій починається головна екклесія…

— То й що?

— Переобрання…

— То й що? Там і переконаєте демос ольбійський, що в Морського союзу збільшились видатки, отже, треба збільшити й форос.

Архонт-басилей Макроб вигукнув з місця:

— Не форос, а данину! Делоського морського союзу вже нема.

— Тепер Афіни мають нас за данників!

Але Протаґор удав, ніби не чує, й знову звернувся до голови ради:

— Може, Ольбія збирається повставати проти Афін?

Знову запала мертва тиша, й почулося булькання води в клепсидрі, хоч буря за стінами й не вщухала.

— Що ж нам робити тепер? — жалібно проказав Еак.

— Раді видніше, — відповів Протаґор. — Уся влада в ваших руках.

— Демос підніме заколот…

— І поскидає вас? — уточнив Протаґор, мерзлякувато щулячись у мокрій скірі. Його розбирала лють на сих переляканих евпатридів, але він вичікував і кидав свої слова поволі, розмірено й одне за одним у тому порядку, який видавався найбільш дійовим у сперечанні. Тепер він чекав останнього запитання, на яке мав дати давно готову відповідь. І йому знову допоміг Еак — старий спитав ще жалібніше:

— Що ж нам робити, елленотамію? Порадь, ти ж дружиш з афінськими стратеґами Періклом і Фукідідом. Порадь…

Протаґор звівся на ноги й сказав чітко, щоб його чули всі магістрати:

— Посвятіть в елліни скіфського басилевса!

Й знову сів, і йому нарешті стало тепло, навіть мокре розкисле хутро більше не дратувало його. Встав магістрат аґораномів Арістоґітон:

— А що скажуть на те скіфи? Ти, елленотамію, й усі ви, афіняни, не знаєте, що то за народ і як нам важко жити серед них. Ми залежимо від їхньої ласки! Адже се не люди — се ґрифони, а коли ґрифона роздратувати, він стає страшним. Краще не дратуймо ґрифонів!..

Протаґор хотів сказати йому, що еллінові не личить вимолювати ласку в диких варварів, що Афіни змусили стати навколішки навіть перського басилевса, та стримався. Він знав — йому відповідять: Афіни перемогли персів, але перси набагато слабші за скіфів, і се відомо всім, а якщо комусь невтямки, то можна нагадати поразку шахиншаха Дарія в Скіфії.

Й Протаґор сказав, надавши своєму голосові якнайбільшої недбалости:

— Що ви всіх лякаєте ґрифонами? Ними тепер тільки дітей лякають. Нічого не бійтеся, за наслідки відповідаю я.

Він говорив од імені всемогутніх Афін, і се таки вплинуло на членів ради поліса.

— Кличте Скіла!

Більше ніхто не заперечував, й Еак полегшено відітхнув. Таке важке завдання було йому явно не до снаги й не до розуму, й коли все лишилося позаду, він пошепки подякував кумирам за підтримку.

Сам вийшовши з приміщення, стратеґ розшукав у магістратурській комірчині роба-вісника й послав його по скіфського басилевса. На якусь мить у голові майнула думка, чи не образить такий виклик гордого варвара, та він одмахнувсь. Афінянин є афінянин, і йому ліпше знати, що добре й що не добре.

Скіл-Соболь прийшов небавом і став у дверях. Він уже встиг перевдягтися й був у дорогому, тканому сріблом і золотом омофорі, а на голові мав бескрису шкіряну шапчину. Протаґор дивився на нього й ніяк не міг уторопати, що змінилось у скіфові за той час, поки він його не бачив.

— Ти просив посвятити тебе в елліни, басилевсе, — підвівшись йому назустріч, озвався Протаґор, трохи соромлячись свого дикого засмоктаного вигляду, бо проти пишного варвара мав здаватися кумедним. — Ти й зараз хочеш сього?

— Хочу! — відповів Скіл-Соболь і, знявши свою круглу шапчину, стріпнув з неї дощовицю.

А Протаґор аж тепер здогадався, що сталося зі скіфським басилевсом. Колись до блиску вибрита голова Скіла-Соболя поросла густим кучерявим волоссячком, коси вже на тім'ї не було, довгі вуса він теж утяв і викохав малесеньку борідку, ставши трохи схожим на елліна.

— Висока рада Ольбії погодилася, — сказав Протаґор. — А ти не шкодуватимеш?

— Ні.

— А чи не забудеш обіцянок?

— Не забуду.

— Афіни вустами свого всемогутнього стратеґа Фукідіда шлють тобі привіт і дорогі дарунки. Ти одержиш їх у хоромі Зевса Фратрія.

У вікна сипонуло синім приском, і відразу ж ударив оглушливий перун, і всі перезирнулися, бо то був лихий знак Олімпу. Та Протаґор поквапився розвіяти враження:

— Тоді рушаймо до хорому, басилевсе! — й кивнув Макробові, який нерішуче топтавсь у кутку: — Веди нас, архонте-басилею! В твоїх руках — усі хороми й усі жерці

Горнучись у жолобисті, ще не висхлі сукняні гіматії, члени ради поліса вслід за Макробом, Скілом-Соболем та Протаґором потяглися з дверей у негоду. Сандалії в них порозкисали, й магістрати сковзалися на нерівній бруківці аґори.

Жертовний вогонь перед хоромом Зевса Фратрія довго не хотів займатися під пружними смугами зливи. Тоді двоє молодших жерців нап'яли над вівтарем хламиду, й третій таки розпалив примоклі дрова. Білий бичок уже стояв коло вівтаря, приречено дивлячись на буйне вогнище. Головний жрець хорому Телефан дістав з-за пояса священний бронзовий ніж, ударив бичка вістрям межи роги, й коли оглушена тварина впала навколішки, перерізав їй горлянку й сточив кров у неглибокий виямок перед вівтарем.