— А чому саме тебе прислав слом Воїжир, якого ти звеш Сіталком?

По тім боці Дунаю пропало дві тьми його косаків. Якщо вони й справді потрапили в полон до Воїжира, се надавало переваги туричам, а коли й не надавало, то бодай урівнювало сили. Коли зважити на нелегку переправу через погано знану річку та ще менш відомі болота на тому боці, то поведінка Воїжирова ставала ще менше зрозумілою. Се хотів знати Осмогруд, але грек стояв перед ним у своєму кумедному корзні до п'ят і мовчав.

— То ти не відаєш? — озливсь Осмогруд і підвівся. — А чи відають твої греки в Афінах, що ти-с пішов слом од Воїжира до мене?

Геродот, ще не втямивши, куди гне скіфський володар, похолов.

— Може, єси послуг афінський? Від греків твоїх у мене вже голова болить. Обридли мені ваші викрути. Бо з-під комождого корзна грецького стирчить лисячий хвіст. Воїжир повів полоном двадесять тисяч моїх ратників, ти про се відаєш? Пощо ж тепер просить о мирі? Речи! Не речи лише про наше родацтво та про наших кумирів, у яких вірять і туричі задунайські.

Він підбіг до свого жеребця й вихопивсь у сідло, й Слободан із Геродотом наздогнали його на вловчій стежині. За ловцями вже й слід запавсь, і Геродот, женучи низькими шелюгами, порівнявся з ним і крикнув

— Кіріє басилевсе! Я повідаю тобі все! Я сказав тракійському басилевсові — таври попалили афінські кораблі й не сподівайсь від афінян підмоги!

Осмогруд здибив жеребця

— Ти ж також єси афінянин.

— Я еллін і хочу, щоб елліни жили й далі в своїй Елладі, басилевсе!

Вони стояли один супротиву одному, коні їхні кусались і дзенькали багатою зброєю, а вони дивилися й дивились один на одного й не бачили найголовнішого — своїх очей, бо тільки з них променіє істина Слободан те кричав, перетлумачуючи їхні слова, навколо ж стояла ніч, і лише зорі були свідками тієї несподіваної розмови.

Осмогруд підтяг коневу морду до самих грудей і вже тихо мовив:

— Я дам тобі за твоє сольство багаті дари золотом і сріблом, наші туричі відвезуть тебе додому, й ти станеш найбагатшою в Афінах людиною.

Він хотів востаннє перевірити правдивість грекових слів, у які кортіло вірити, та грек раптом зіскочив з коня й почав хапати Осмогрудового гнідого за вузду:

— Кіріє! Кіріє басилевсе!.. Не треба мені дарів… Чуєш? Не треба. За ті дари Фукідід зведе мене зо світу, й ні Перікл, ні кумири еллінські мені не допоможуть.

Саме се й хотів Осмогруд почути від грека. Отже ж, Воїжира злякала не так братогубна рать, як щось інше, й тут, певно, й належало шукати правду.

Коли наступного вечора Великий князь укупі з рештою ловців повернувся до табору, там панувало радісне збудження. Осторонь розбили намети ті дві тьми, що були зникли після переправи за Дунай. Косаки здавались обдерті й задрипані, але при комонях та своїм оружжі, й Осмогруд лише тепер остаточно повірив і Воїжировому послові Геродотові, й самому Воїжирові.

В таборі тих, що повернулися, волфи чинили требу Соварогові, багату требу за щасливе повернення. Такої ні древляни, ні русини, ні севери не чинять навіть після здобуття побіди, бо ж побіда — то везіння, повернення ж із полону — щастя. Воїн, що згинув у раті, піде на небо, в ірай, вільним, полоненець же й на тому світі лишиться робом своєму господареві.

Геродот ходив між сими людьми, й поділяв їхню радість, бо й сам спричинився до неї, й не знав лиш одного: чому скіфи охочіш умирають, ніж здаються в полон.

По трьох днях до лівого берега Дунаю пристало три ладді. На передній, оздобленій по-княжому, був колишній Великий князь усіх сколотів, а тепер ускок і зрадник Соболь, закутий у важкі золоті вериги, бо князя навіть заковувати належить тільки в золото. Воїжир беззастережно повертав Осмогрудові все, що досі стояло між ними: й полонених воїв, і самого вскока Соболя. Великий князь Осмогруд стояв на піщаній кручі й твердою рукою тримав повід коня. Погляд у нього був теж твердий і жорстокий, і він молився всім кумирам, аби не дали йому розчулитись і зім'якнути. Варто було підійти до ладь і глянути в винуваті й розкаяні вічі старшого брата, й від тієї суворости не лишилося б і сліду. Великий князь одчував се, й ціпив зуби, й подумки моливсь і моливсь кумирам о жорстокість і несхилу. Й Слободан, права рука володарева, теж се бачив і знав, і в душі йому хололо.

Того ж дня відбулося й волошіння, й усі волфи водностай визнали Соболя ускоком і зрадником дідніх кумирів та дідньої землі. Соболеві спершу стяли чорну косу з голеного тім'я, тоді вуса. Й лише по тому голову. Й Осмогруд був при сім, і дивився на все те, й жоден м'яз на виду його не здригнувся, бо він був не братом своєму братові, а Великим князем сколотським, володарем усіх племен дідньої землі й охоронцем діднього закону та покону.

А тоді ввесь Стан великокняжої раті терзався триденним плачем.

— Соболь був моїм братом, і сином вітця мого Великого князя Велеслава, й тримав меч Юра Побідника, — сказав Осмогруд і першим протнув лівицю свою гострим площиком стріли. — Ховати-ймемо його як Великого князя.

Труп обмили, й випатрали від усього зайвого, й наповнили товченим купером, й аравійською смолою духмяною, що греки речуть на неї ладан, і насінням селери, й насінням пахучого ганусу, й залили зверху гарячим воском, а тоді зодягли по-великокняжому й поклали в золочену корсту на золоченому двоколі й, натерзавшись, вирядили в останню путь у Древлянську вкраїну, на дідівщину й батьківщину, бо Великий князь Соболь був древлянин.

Слободан і собі протнув ліву руку стрілою, бо так велів покон, але суму за вбитим не мав у серці й краплини. Соболь за життя не зробив йому нічого доброго, хоч і поганого не зробив, зате вчинив многе зло й древлянам, і северам, і русинам, і всьому народові, бо зрадив і землю свою, закони, якими вона трималася тисячу літ. Молодий воєвода ходив серед терзальників, байдуже дивився на їхні подряпані до крови лиця й вичавлені сльози й думав про те, що в житті все повторюється. Колись тому літ, може, зо сто, Савлій, прадід Осмогрудів, сам убив свого брата, який почав таємно чинити требу грецьким кумирам.

Зате Геродот мов ошалів. Чужа туга й роблені сльози щиро вражали його, він силкувався нічого не вґавити й старанно записував усе, що видів і що чув.

— Досущ як у єгиптян, — сказав він, — стежачи за прибиранням небіжчика. — Ті також бальсамують мерців своїх.

— Так самісінько? — здивувався Слободан.

— Так… ні, трохи не так. Ще вимочують померлого в вапні, та солях різних, та підошви на ногах зрізають, бо ними топтав грішну землю…

— Земля — свята, — заперечив Слободан. — Від Землі все на світі пішло: й люди, й кумири…

Геродот се добре знав. З якогось доволі давнього часу греки перейняли від тракійців культ богині Землі.

— Ми речемо на неї Семеля, — сказав він. — Так само, як ваші родаки тракійці. Вона породила Діоніса-Вакха.

— Туричі кажуть Земеля, — заперечив Слободан, але се вже значення не мало й не вельми важило, бо грек тобі ніколи нічого до пуття не вимовить.

— І скільки днів везти-ймуть його на вітчину? — спитав Геродот.

Слободан замислився:

— Днів сорок…

— Сорок… — повторив Геродот. — А чи се не в твої рідні краї? Там і річка, й земля однаково зветься… Як ти колись мені казав? Герри?

— Герри… — підтакнув Слободан. — А по-нашому трохи не так. Ми називаємо вкраїну Древлянія, а річку нашу — Древлянка.

— Герри, Герри, Герри… — кілька разів повторив для пам'яти Геродот. Скільки б дав він за те, щоб йому дозволили супроводити похорон скіфського басилевса в землі за таємничою річкою, яку греки в Афінах і не в Афінах звуть Геррами, та й вітчину басилевсів — теж Геррами, хоч уявлення не мають, ні де вона, ні що воно. Багато б дав Геродот, аби на власні вічі побачити ховання скіфського волостелина, та одне, що скіфи на вітчину свою ніколи не пускають (казали ж Дарієві, персіянинові — знайди-но, спробуй, могили наших царів!), а друге — мав уже вертатися на той бік Істру-Дунаю, бо був не просто собі мандрівником, а слом тракійського царя Сіталка.