Насамперед подався я туди, де продавали шкарпетки та рукавички. Було темно, і я дуже довго нишпорив, поки не знайшов сірники в шухляді маленької конторки. Потім ще треба було дістати свічку. Довелося постягати чохли й покриття та поритися у силі ящиків і коробок, перше ніж я знайшов те, що шукав; на тому ящику була наліпка: “Шерстяні панталони і фуфайки”. Потім я взяв шкарпетки і грубий шарф, зійшов униз у відділ готового одягу і взяв там ще штани, куртку, пальто і капелюх на взірець священницького, із спущеними вниз крисами. Я трохи відчув себе знову людиною і тепер подумав про їжу.

Нагорі був буфет, і там я знайшов холодні страви. У горнятку залишилась іще кава. Я запалив газ, розігрів її і взагалі влаштувався непогано. Далі, шукаючи собі ковдру (зрештою, довелося задовольнитися купою пуховиків), я в бакалійному відділі натрапив на запаси шоколаду та цукатів — більше, звичайно, ніж було мені треба, — і на біле бургундське. Поруч був відділ іграшок, і мені нараз спала чудова ідея. Я знайшов кілька штучних носів — з картону, знаєте? — і подумав про темні окуляри. Але в “Омніумі” не було відділу оптики. Ніс, звичайно, завдав мені клопоту. Я навіть гадав пофарбувати його. Але ця знахідка навіяла мені думку про перуки, маски тощо. Кінець кінцем я заснув у купі пуховиків, і було мені дуже тепло і затишно.

Відколи у моєму житті зайшла зміна, я вперше засинав з такими приємними думками, як тоді. Ніякі тривожні думки, ніякі клопоти не облягали мені голови. Я сподівався, що ранком спроможуся в цьому одязі непомітно вислизнути з крамниці, закутавши обличчя білим шарфом: далі куплю на вкрадені гроші окуляри і таким чином завершу своє перевдягнення, Я поринув у безладні сни, де мені ввижались усі фантастичні події кількох останніх днів. Мені снився бридкий єврейчик-домовласник, що галасував у себе на квартирі; снились два його вражені сини і зморшкувате обличчя старої, що приходила питатись про свого кота. Я знову зазнав того дивного почуття, коли бачив, як ставав невидимим шматок матерії, а потім переді мною постали вітряний горб, де було поховано мого батька, і старий застуджений священик, який бурмотів над його могилою: “Порох еси й на порох обернешся”.

“І ти теж”, — сказав чийсь голос, і мене потягли до ями. Я пручався, репетував, звертався до присутніх на похороні, але вони, немов закам’янівши, слухали відправу, а старий священик далі гугнявив свої молитви, перериваючи їх тільки чханням. Я зрозумів, що мене не бачать і не чують і що я в руках могутніших за мене сил. Марно боровся я, мене кинули в яму, труна аж загрузла, коли я впав на неї, потім мене почали засипати. Ніхто не звертав на мене уваги; ніхто не знав про мою присутність. Я конвульсійно пручався і, нарешті, прокинувся.

Займалась бліда лондонська зоря. Холодне сіре світло, пробиваючись над краями штор, виповняло помешкання. Я підвівся і спершу не міг збагнути, що то за простора кімната з її прилавками, горами згорнутих матерій, купами ковдр та подушок і залізними стовпами. Коли я почав приходити до тями, почулась розмова.

В сусідньому відділі, де підняли вже штори і де було світліш, я побачив двох чоловіків, які йшли в напрямку до мене. Я схопився на ноги, шукаючи очима, куди тікати, і вони почули цей рух. Гадаю, вони могли вгледіти тільки якусь постать, що швидко віддалялась од них.

— Хто там? — гукнув один.

— Стій! — закричав другий.

Я повернув за ріг і наштовхнувся, — не забувайте, я ж був без обличчя, — на цибатого хлопця років п’ятнадцяти. Він заверещав, я звалив його з ніг, промчав повз нього, повернув ще раз убік і, осяяний щасливою думкою, шаснув під прилавок. Через секунду я почув біганину й голоси: “Двері, двері!” Інші питали, що сталося, давали поради, як упіймати мене.

Я лежав на підлозі і почував, що від страху зовсім розгубився. Як не дивно, але мені не спадало на думку скинути з себе одяг, що я мусив би зробити. Я ж перед тим вирішив вийти одягнений, і це, мабуть, керувало моїми вчинками. І раптом по всьому рядові прилавків залунав крик: “Ось він!”

Я зірвався на ноги, схопив з прилавка стілець, жбурнув його в голову йолопові, що це кричав, наштовхнувся на другого за рогом, щосили штурхонув його і метнувся по сходах угору. Але він утримався на ногах і галасуючи погнався слідом за мною. На горішній площадці сходів стояла купа отого кольористого посуду… як його?

— Художні вази? — висловив гадку Кемп.

— Еге ж, вази. На верхній приступці я зупинився, обернувся назад, вхопив з купи одну вазу і розтрощив її об голову найближчого переслідника. Вся купа тих ваз завалилася; я чув, як скрізь кричали й звідусюди бігли. Неначе божевільний, кинувся я в буфет; там був чоловік у білому, мабуть, кухар, який і собі погнався за мною. В розпачі я повернувся за ріг ще раз і опинився серед ламп та залізних виробів. Я скочив за прилавок, і тільки надбіг кухар на чолі погоні, жбурнув у нього лампою. Він покотився на землю, а я, скандзюбившись за прилавком, заходився якомога швидше скидати з себе одяг, Пальто, куртка, штани, черевики — це все легко, а от светр прилип до тіла, неначе шкіра. Я чув, як біжать ще люди; кухар мій лежав по той бік прилавка непритомний, а може, він замовк з переляку, і мені знову довелося тікати, немов зайцеві, що його викурили з дровітні.

— Сюди, полісмене! — почув я чийсь голос.

Тепер я знову був у меблевому відділі, у кінці цілої низки гардеробів. Я забився між ними, ліг ниць, попозвивався трохи, аж нарешті скинув з себе светра й усе інше, і, коли з-за рогу вийшов полісмен з трьома продавцями, знову був вільною людиною, хоч і як задиханою та настраханою. Вони кинулись на жилетку й кальсони, схопилися за штани.

— Він здіймає з себе вкрадене, — сказав один з продавців. — Він мусить бути десь тут.

Але знайти мене їм все ж таки не пощастило.

Часинку я стояв, дивлячись, як вони шукають мене, і кляв свою недолю, бо я ж утратив одяг. Тоді пішов у буфет, випив трохи молока, що там знайшов, і сів навпроти коминка обміркувати своє становище.

Невдовзі сюди ж прийшли двоє з обслуги крамниці і заходилися збуджено обговорювати цю подію. Звісно, що міркували вони по-дурнячому. Я чув перебільшене оповідання про шкоду, якої я завдав, та гадки про те, куди я сховався. Потім я знову замислився. Винести що-небудь звідси, після такого сполоху, було тепер неможливо. Я зійшов униз, на склад, подивитись, чи не можна що запакувати й вислати пакунком, але не зрозумів системи їхніх чеків. Близько одинадцятої години, бачивши, що сніг зараз же тане і надворі тепліше, ніж учора, я, втративши надію розжитися чим в “Омніумі”, вийшов на вулицю. Я був мало не в розпуці від невдачі і не мав ніяких певних планів на майбутнє.

— Тепер, — сказав Невидимець, — ви уявляєте вже, в якій скруті я був. Я не мав ні притулку, ні одягу. Одягтися — означало б утратити всі свої переваги, зробитися чимось дивним і жахливим. Я мусив голодувати, бо якби почав їсти, тобто виповнювати себе непрозорою матерією, то знову став би потворно видимий.

— Я й не подумав про це, — сказав Кемп.

— Та й я теж. А сніг указав мені ще й на інші небезпеки. Обсипаний снігом, я не міг ходити, бо одразу став би видимий. Дощ зробив би з мене водяний контур, блискучу поверхню людської постаті, якусь бульбашку. А туман!.. У тумані я скидався б на ще більш невиразну бульбашку, мерехтливу постать людини. Крім того, ходячи по вулицях, та ще й при нашій лондонській погоді, я збирав би на ступнях бруд, а на шкіру натрушувало б сажі та пилу. Я не знав, через який час це зробило б мене видимим, але ясно бачив, що чекати довго не доведеться.

— В усякому разі в Лондоні!

— Я пішов по місту до нетрів поблизу Грейт-Портленд-стріт і опинився на вуличці, де був мешкав. Далі я не пішов, бо перед будинком, що я спалив, стояв натовп, і руїни ще диміли. Найперше я мав дістати одежу. Тут, в одній з маленьких крамничок, в яких продають усяку всячину — газети, солодощі, іграшки, канцелярське приладдя, ялинкові прикраси тощо, — я побачив у вітрині цілу колекцію масок та носів, і мені спала та сама думка, що й напередодні у відділі іграшок в “Омніумі”. Я повернув назад і, тепер уже маючи певну мету, подався до глухих вулиць на північ од Стренду, уникаючи людніших кварталів. Я пам’ятав, що десь там є крамниці театральних костюмів.