На парадному вході знову подзвонили. Певне, полісмени. Кемп вибіг у передпокій, накинув ланцюжок, одсунув засуви. Він озвався до покоївки, і лише коли та відповіла, він скинув ланцюжок і одчинив двері. Всі троє вскочили в будинок, і Кемп знову замкнув вхід.

— Невидимець тут! — сказав він. — У нього револьвер і два набої. Він убив Едая. В усякому разі, поцілив. Ви бачили його коло хвіртки? Він там лежить.

— Хто? — спитав один з полісменів. — Та Едай же.

— Ми підійшли з другого боку, — сказала покоївка.

— Що то за грюкіт? — поцікавився полісмен.

— Він у кухні… або зараз буде там. Він знайшов сокиру… — почав Кемп.

Раптом цілий будинок загув від ударів у кухонні двері. Покоївка глянула на двері і відступила до їдальні. Тільки Кемп хотів закінчити фразу, як вони почули, що двері кухні піддались.

— Сюди! — хапливо вигукнув Кемп і штовхнув полісменів в їдальню. — Кочергу! — гукнув він і кинувся до ґрат коминка.

Кочергу, яка була у нього в руках, він дав одному полісменові, а кочергу з їдальні — другому і раптом відсахнувся назад.

— Гуп! — вигукнув один полісмен, націлився і влучив кочергою в сокиру.

Револьвер випустив передостанні кулю, що розірвала цінну картину Сіднея Купера.[5] Другий полісмен, немов одмахуючись від оси, ударив по револьверу зброєю, і револьвер, брязнувши, упав на підлогу.

При першому ж ударі покоївка верескнула, з хвилину постояла біля коминка, а тоді кинулась одчиняти віконниці, певно, маючи намір утекти крізь розбите вікно. Сокира відступила в передпокій і зависла на два фути від підлоги. Чути було важке дихання Невидимця.

— Одійдіть ви обоє! — сказав він. — Мені потрібен Кемп.

— А нам потрібні ви, — відповів перший полісмен, ступив наперед і кочергою вдарив у напрямі голосу.

Невидимець, очевидно, відскочив назад, і кочерга влучила в поставець на парасольки. Від розмаху удару полісмен аж поточився, а Невидимець стукнув його по касці сокирою, зім’яв каску, наче вона була з паперу, і полісмен покотився на поріг кухні.

Але тим часом другий полісмен, націлившись позад сокири, влучив кочергою у щось м’яке. Розлігся болісний зойк, і сокира впала на підлогу. Полісмен замахнувся ще раз у порожняву. Та вже нікуди не влучив. Тоді він поставив ногу на сокиру, ударив знову і, тримаючи кочергу напоготові, став пильно дослухатись до найменшого поруху.

Він чув, як хтось одчинив вікно в їдальні й швидко заходив по кімнаті. Товариш його повернувся на бік і сів. Між оком і вухом у нього струміла кров.

— Де він? — спитав поранений з підлоги.

— Не знаю. Я вдарив його. Стоїть десь у передпокої, якщо не прослизнув повз нас. Докторе Кемпе! Сер!..

— Докторе Кемпе! — гукнув він удруге.

Другий полісмен почав через силу зводитись на ноги. Нарешті таки встав. Раптом на кухонних сходах ледве чутно зашльопали босі ноги.

— Г-ех! — скрикнув перший полісмен і запустив кочергу, яка влучила в маленький газовий ріжок.

Спершу він побіг переслідувати Невидимця, а потім передумав і ввійшов до їдальні.

— Докторе Кемпе! — почав він і враз спинився. — Доктор Кемп — герой, — промовив він до свого колеги і глянув через його плече.

Вікно їдальні стояло широко розчинене, і ні покоївки, ні доктора в кімнаті не було.

Думку свою про Кемпа другий полісмен висловив стисло, але промовисто.

Містер Гілас, власник сусідньої вілли, спав у себе в альтанці, коли почалась облога Кемпового будинку. Містер Гілас належав до тої стійкої меншості, яка відмовлялась вірити в “усі ці безглузді вигадки” про Невидиму Людину. А дружина його, як не раз вона йому випоминала згодом, — вірила. Проте він наполіг на своєму: погуляв у саду — так, немов ніде нічого не сталося, а вдень, своїм звичаєм, ліг там-таки поспати. Поки Невидимець трощив вікна, він спав і раптом прокинувся з дивною певністю, що десь щось не гаразд. Містер Гілас глянув на будинок Кемпа, протер очі і глянув ще раз. Потім він спустив ноги на землю, сів і став дослухатися. Згадав чорта, але дивне видовище не зникало. Будинок виглядав так, ніби його покинули багато тижнів тому… і покинули після запеклого бою. Всі шибки було повибивано. Крім кабінету на мезоніні, геть усі внутрішні віконниці було позачинювано.

— Можу побожитись, що там усе було як слід, — містер Гілас глянув на годинника, — двадцять хвилин тому.

Він розмірковував над цією невідомою пригодою, а вдалині тим часом бряжчали шибки. Поки містер Гілас сидів, роззявивши рота, сталась ще дивніша річ. Віконниця в їдальні Кемпового будинку раптом відчинилась, в отворі вікна вигулькнула покоївка в капелюшку й пальті, хапливо силкуючись підняти віконну раму. Потім поруч із нею показався чоловік — доктор Кемп — і став допомагати їй. Через секунду вікно відчинилося, покоївка вистрибнула надвір, кинулась уперед і зникла в кущах. Містер Гілас устав, запально вигукуючи якісь безладні слова з приводу цих предивних подій. Він бачив, як Кемп зліз на підвіконня, стрибнув униз і майже зараз же вивернувся знову. Він біг доріжкою, поміж чагарником, зігнувшись, так наче не хотів, щоб його бачили, зник за кущем і знову з’явився. Тепер він дерся на паркан, що виходив у відкрите поле, вмить перехопився через нього і щодуху помчав схилом униз до вілли містера Гіласа.

— Боже! — скрикнув вражений якоюсь думкою містер Гілас. — Та це ж та тварюка, Невидимець! Виходить, усе це — правда!

Подумати таке означало для містера Гіласа — діяти, і його куховарка, що стежила за ним з горішнього вікна, здивовано побачила, як він із швидкістю дев’ять миль на годину побіг до будинку. Загрюкали двері, задзвонили дзвінки, голос містера Гіласа оглашенно закричав:

— Зачиняйте двері, вікна! Зачиняйте все! Невидимець іде!

Одразу ж по всьому будинку розляглися вереск, накази й тупіт багатьох ніг. Містер Гілас сам побіг зачиняти вікна на веранду, і саме тоді над парканом виткнулась голова, плечі й коліна доктора Кемпа. Ще за мить Кемп перебіг грядкою спаржі і далі через тенісний майданчик мчав до будинку.

— Увіходити вам не можна, — попередив його містер Гілас, засуваючи засуви. — Я дуже вам співчуваю, що він женеться за вами, але увіходити вам не можна.

Спотворене жахом Кемпове обличчя притислося до шибки; він почав шалено гатити в раму й смикати її. Побачивши, що всі зусилля його ні до чого, Кемп перебіг по веранді, перестрибнув через поручні і почав гамселити молотком у бічні двері. Потім, вихопившись через біч!ну хвіртку, він вибіг на шлях перед фасадом будинку. Щр страханий містер Гілас дивився на нього з вікна, і тільки встиг Кемп зникнути, як грядку спаржі потолочили цим разом невидимі ноги. Тут містер Гілас дременув нагору і решту ловів не бачив, але, пробігаючи повз вікно на сходах, чув, як грюкнула бічна хвіртка.

Вибігши на шлях, Кемп, природно, побіг униз, тобто особисто відбув ті самі перегони, за якими чотири дні тому таким критичним поглядом стежив з вікна свого кабінету. Як на людину, що давно не вправлялася, він біг добре, і, хоч обличчя його було біле та мокре, розважав він усе цілком спокійно. Біг він широкими стрибками, і там, де дорога була нерівна, де лежали купи брукового каміння або блищало розбите скло, не звертав убік, даючи на волю босим ногам переслідувача вибирати іншу путь.

Вперше в житті Кемп виявив, що шлях той — неописанно довгий та безлюдний, а до передмістя, яке лежало під горбом, — страх як далеко. Здавалось, ніколи не посувався він так повільно і з такими муками, як тепер. Усі дачі, що спали під надвечернім сонцем, були позачинювані й позамикані. Зроблено це з його власного наказу — але могли ж бо вони передбачити такі випадки, як цей! Ось перед очима його почало зводитись місто, затуляючи море позаду; рухались люди. Он унизу під’їхала конка. Якраз за нею — поліційна управа. Чи не чує він чиїхось кроків за своєю спиною? Ні, це просто війнув вітер.