— Двісті миль, сер!

— Двісті миль? — задумливо повторив фізик і втупив очі в ілюмінатор. Йому здалося, ніби рухливі кола втрачають яскравість і їхні барви тануть у сонячному сяйві.

— Що це означає? — не стримався капітан.

— Ми входимо в найнебезпечнішу зону, якщо вірити Ліпманові.

— Ліпман був чесний моряк.

— Шкода, що він загинув.

— Що його вбили! — виправив Загорського Жозеф Браун.

Загорський зміряв його тривалим поглядом.

— Убили, сер! — повторив Жозеф Браун.

— Звідки ви знаєте про це?

— Чув від матросів.

— Так, це правда, але поки що не будемо про це говорити. Прийде час, і тоді ми скажемо про це на повен голос! А зараз у нас є важливіші справи!

Жозеф Браун помовчав і запитав:

— Чи ви переборете ті сили, що перетинають кораблям шлях до Абалули?

— Перед нами не чарка віскі, капітане.

— Я це розумію, — відказав Браун.

— Якщо вірити Ліпманові, то коли ми підійдемо до острова на сто миль…

— … нас трусонуть оті невидимі дияволи, — докінчив його думку капітан. — А що ж у такому випадку повинен робити капітан корабля?

— Стояти на містку й поволі вести корабель до Абалули!

Жозеф Браун усміхнувся і простяг руку до пляшки, що стояла на письмовому столі.

Хильнувши з неї добру половину, він шепнув на вухо Загорському:

— Тримай негра якнайдалі від Кріпса! Здається мені, що той негр був єдиним свідком катастрофи на кораблі, яким командував Ліпман. А ця катастрофа, — капітан зробив наголос на останньому слові, — ця катастрофа сталася за дуже таємничих обставин! Вибух! Корабель злетів у повітря — і немає жодної живої людини!

Загорський випростався:

— Звідки ви знаєте ці подробиці?

— Акула звірився Грінові. Акула був знаряддям у Кріпсових руках! Це само собою зрозуміло, — пояснював Браун. — А заколот…

— … заколот — звичайнісінька димова завіса… — розвинув далі його думку Загорський. — Вони хотіли вбити негра й таким чином знищити сліди… А ми їм заважаємо!

— Професоре, що б вони зробили з нами, коли б їхня змова вдалася?

Загорський звів плечима:

— Про це можна лише здогадуватися.

— А як ви гадаєте?

— В ролі арбітра виступав би Кріпс. Він би нас помилував. Потім ви знову піднялися б на капітанський місток, а я пішов би до апаратної!

— Гм! — хитнув головою капітан, натоптуючи тютюном люльку. — Добре скроєно…

Незвичайні події на кораблі на цьому не скінчилися. Надвечір Загорський побачив заарештованих на палубі. Біля них стояв матрос, озброєний автоматом. Раптом з гурту в'язнів у подертому одязі вибіг Педро Грін і, здійнявши над головою зв'язані руки, заволав:

— Сер, змилуйтесь над нами, сер!

Акула люто засичав, штовхнув Гріна в спину, і той гепнувся на підлогу.

«Що все це означає?» — здивувався професор.

Акула визивно кашлянув і сплюнув.

— Сер, я не винний! — знову долинув писклявий голос Педро Гріна.

— Звичайно, не винний! — кинув йому Акула. — Винний його вченість — болгарський професор.

— Не мели дурниць, Шнайдере! — попередив Акулу вартовий.

Акула розлючено сіпнув головою.

— Він веде нас на неминучу смерть!

— Ми пливемо слідом за Ліпманом!

— За Ліпманом! — повторив хтось із заарештованих.

— Замовкніть! — підступив до них вартовий.

Педро Грін вискочив з-під ніг у Акули й поповз до Загорського.

— Я стрілятиму, Гріне! — попередив його вартовий.

— Мене обдурили! — квилив прищавий Педро Грін. — Навіщо я ступив на цей корабель?

Вартовий нахилився й відштовхнув Педро Гріна на місце.

— Я тебе продірявлю, чуєш?

— Премудрий професоре, поверніть корабель назад! — знову буркнув Акула. — Ми йдемо на неминучу смерть!

— Слідом за Ліпманом… — вереснув Педро Грін.

Загорський не стримався, ступив кілька кроків уперед:

— Хіба вам відомо, як загинув Ліпман?

Запанувало мовчання.

— Ліпмана вбив один з отаких, — Загорський показав рукою на Акулу. — Максе Шнайдере, може, ви знаєте, хто саме?

Усі підозріливо подивилися на кремезного німця. Акула сполотнів і стояв, проковтнувши язика.

— Ліпман постраждав не на Абалулі, — вів далі Загорський. — Хтось подбав про те, щоб відправити його на морське дно!

— У вас точні дані, професоре? — дошкульно кинув Акула.

— Ви про це знаєте не гірше за мене!

— Ні, я вперше чую…

— Тоді чому ви так боїтеся негра?

— Негра? — знову сполотнів Акула.

— Так, містере Шнайдере, негра! Може, ви з ним не знайомі?

Акула робив зусилля опанувати себе. Чоло йому зросили краплини поту.

— Акуло! — підскочив до нього Педро Грін. — Ти що, занімів? Як ти мовчиш, то я не буду мовчати! Я не хочу йти слідом за капітаном Ліпманом…

Прудким ударом Шнайдер звалив його на палубу…

Довкола панувала тиша, напружена тиша. Джеймс Лабала сидів, за звичкою, підібгавши під себе ноги, й дивився на моток линв, де лежав зв'язаний мотузкою Акула, люто вирячивши червоні очі. Так, Лабала не помилявся. На безлюдній пристані саме цей німець, і ніхто інший, зустрічав тоді Одноокого.

Палубою бігли вахтові матроси, задраювали люки; втомлено торохкотіли двигуни корабля. Знову запрацював локатор. Черговий радист пильно обстежував водний простір. У гучномовцях раз по раз лунав капітанів голос.

Два супутники, до яких моряки вже звикли, незмінно супроводжували корабель. І ніхто вже не сумнівався в тому, що ці темні цятки — не кити, не кашалоти й ніякі інші морські велетні. Тепер матроси гадали, що саме так уважно стежить за кожним рухом експедиції: чи то підводні човни, а чи якісь інші розвідувальні пости? Та, здається, вони вже з усім начебто змирилися. І лише Фенімор Кріпс ще й досі непокоївся, що ці таємничі супутники зруйнують його плани. Однак і він так-сяк звик до них. Відколи надійшло повідомлення про те, що невидимий бар'єр виник і навколо острова, який належить конкурентам, Кріпсові нерви заспокоїлись, бо відтепер обидва суперники перебували в однаковому становищі. Нині постала інша проблема — кому з конкурентів першому пощастить перебороти цю загадкову перешкоду й доставити на суходіл дорогоцінну руду.

Певна річ, була ще одна причина, що відвертала увагу директора від загадкових супутників, — це «бунт», який раптом вибухнув на кораблі і мав такий сумний кінець. Під час суперечки з професором Загорським Кріпс зробив для себе висновок — відкрито вчинити розправу над негром не можна. Єдиного свідка вибуху на кораблі треба ліквідувати в інший спосіб. І вся складність цієї операції полягала в тому, що сам Кріпс мав залишатись у тіні.

Джеймс Лабала здогадувався про Кріпсові наміри і, хоч Загорський, Абдул Хамід, Бен Хеда, Жозеф Браун та штурман не спускали з нього очей, він сам теж завжди був напоготові.

Після зустрічі з заарештованими й сутички з Акулою Загорський став ще мовчазніший і похмуріший.

— Що це за великодушність? — звернувся він до Брауна.

— Ви маєте на увазі бандитів?

— Ви що, вже йдете на поступки?

— Поступки? — скипів капітан. — Це Кріпсів наказ! Я боюсь, що він звільнить мене з посади, а це зашкодило б вашій роботі! Якщо я впиратимуся, то більшість членів екіпажу будуть нацьковані на мене! Ми входимо в небезпечну зону, а вони всі тремтять за свою шкуру! Що ж до заарештованих — можете бути спокійні. Жозеф Браун не збирається робити з них біфштекси! Тут потрібен такт, терпіння й кмітливість! Якщо ми з Кріпсом почнемо хапати один одного за барки, то ваша дослідницька робота піде нанівець! Але ми ще схрестимо шпаги! — зітхнув Браун. — Схрестимо! І тоді сповна розрахуємося з Кріпсом і Шнайдером!

Його слова пролунали, як суворий вирок.