Раск зробив Браунові знак, аби той не заперечував Кріпсові.

— Що ж ми, по-вашому, повинні були робити?

— Ви мене провокуєте, капітане! — вибухнув Кріпс.

— Може, краще було б, щоб Акула розтрощив нам голови й повернув корабель назад? Чи не так, сер? Мені здається, що ви занадто великодушні до цього есесівця!

— Що-о?

Кріпс різко обернувся, сягнув у кишеню, але Раск вибив пістолет з його руки. Жозеф Браун стояв, наче скам'янілий. Він знав, що саме розгнівило всемогутнього директора. До них підступило кілька вірних Браунові матросів. Браун кивнув їм, щоб ішли собі, та матроси стали неподалік, обіпершись на борт.

Раск заховав собі в кишеню Кріпсів пістолет і проказав:

— Вам треба відпочити, сер! Ви погано себе почуваєте!

— Ще б пак! — скривив рота Кріпс. — Адже тут проти мене змова.

— І хто ж ці змовники? — задирливо спитав Браун. — Ми з фізиком? Чому? Тому що придушили бунт! І постраждав, бачте, один шахрай і негідник! А чому, власне, це вас так непокоїть, сер?

Кріпс побачив, що вони зайшли у суперечці занадто далеко, й сухо проказав:

— Ми поговоримо в моїй каюті!

— Ні, сер, цього не буде! Запам'ятайте собі раз і назавжди: на кораблі я — капітан і директор, а ви — лише мій пасажир!

Раск злякано здригнувся. Проте нічого жахливого не сталося: Фенімор Кріпс зблід, але не зронив ані словечка.

Браун збагнув, що Фенімор Кріпс намагається уникнути відповідальності й скинути провину за все, що сталося, на нього й на професора Загорського. І капітан Жозеф Браун твердо поклав собі приструнчити Кріпса й нізащо не поступатися перед оцим своїм роботодавцем, хоч добре розумів, що після плавби йому доведеться шукати собі нового місця.

Він презирливо глянув на Кріпса:

— Сподіваюсь, вам усе зрозуміло!

Фенімор Кріпс не відповідав. Раск підхопив його під руку, й вони подалися до каюти.

Жозеф Браун підступив до Абдула Хаміда:

— Я ніколи не зраджу професора, ваша величносте! — так він жартома титулував араба. — Навіть якщо ми з ним лишимося тільки вдвох — дослідження триватиме! Бо я — людина, а не ганчірка в руках у Кріпса!

Він помовчав і запитав Хаміда:

— Загорський прийде на вечерю?

— Не знаю! — знизав плечима асистент.

— Мені треба побачити його.

— Він нікого не приймає!

— І мене теж не прийме?

— Краще зачекайте! — порадив Хамід.

— Чекати не можна. Нам треба визначити нічний рейс. Коли краще наблизитись до лінії опору — вранці чи вдень?

Завівши Хаміда в закуток, Браун сунув йому під куртку новенький пістолет і сказав:

— Діяти лише за моїм сигналом. Ще не всі акули повісилися… Тільки-но професор вийде, зразу ж повідомиш мене.

… Вільямс Жорлінг не зводив очей з цівки пістолета, спрямованої в лівий бік його грудей, яка поволі почала переміщатися вгору і зупинилася навпроти скроні. Він тремтів, неспроможний нічого вдіяти. Відчував, що геть знесилів, що нерви сплохували і його посідає смертельний страх та безвілля. Примара смерті скувала йому душу, заморозила кожну клітину його тіла. Жозеф Браун втупив каламутні очі в механіка й пістолетом мало не торкався його лівої брови. Жорлінг чув на собі гаряче Браунове дихання, і його зіниці розширювались щораз дужче.

— Стріляй, Брауне, — ледь чутно прошепотів механік. — Я далі не можу терпіти!

— Нікчема! — похмуро кинув капітан.

— Вбий же мене нарешті!

— Он як!

— Повір мені, братику, я не можу!

Жозеф Браун одвів пістолет убік. Корабель яскраво світився, запалений загадковим мінливим сяйвом. Його струшували часті поштовхи. Мотори усе ще глухо гуркотіли. Напруження зростало з кожною хвилиною. Екіпаж розбігся по палубах і трюмах, наче переколошкана отара. Педро Грін, припавши до фок-щогли, скиглив, мов побитий пес:

— Брауне, схаменися!

Рудобородий хрестився, повернувшись обличчям на схід. По щоках йому струміли краплини холодного поту й рясні сльози, очі знавісніло блищали.

— Поверни корабель, Брауне!

Він здіймав угору руки, спроквола повторюючи слова молитви:

— Санта Маріє, напоуми його!

Переборовши нарешті жах, Вільямс Жорлінг кинувся до машин. Надходила та хвилина, коли двигуни прониже таємнича блискавка, паралізує їх, і вони, глухо зітхнувши, замруть. Старший механік відчував неминучість цієї миті так само, як безнадійно хворий відчуває наближення смерті. Він мав удруге відчути удар невидимої сили, і напруження його зросло до краю.

Більшість членів екіпажу розбіглися хто куди тієї ж миті, як корабель струснуло й на поверхні води з'явилися миготливі кола. А загадкові промені, що заблищали на кишенькових ножиках, ґудзиках та гвіздках черевиків, на всіх коліщатках і гвинтиках корабля, — геть паралізували людські нерви. Усіх заполонив страх.

— Вище голову, хлопці! — гримів у гучномовцях голос Жозефа Брауна.

Шум океану, викликаний таємничими силами, що вирували навколо Абалули, заглушав слова капітана. Свистів вітер, горами здіймалися хвилі, — а погода стояла тиха, сонячна, на небі не було жодної хмаринки…

… Коли корабель штовхнуло вдруге і екіпаж кинувся ховатися в трюми та кают-компанію, Жозеф Браун вибіг назустріч матросам, тримаючи в руці пістолет. Він двічі вистрелив угору. Матроси зупинилися, проте вони вже неспроможні були давати лад на кораблі, керувати машинами. Втратив тяму навіть завжди спокійний і розважний Вільямс Жорлінг, і це вкрай приголомшило Брауна. Та за мить капітан знову опанував себе…

Невидима стихія шматувала прапор, відштовхувала корабель назад, але він затято переборював опір. Оберти моторів збільшилися вдвоє. Жозеф Браун стояв у стерновій рубці, стискаючи мускулястими руками штурвал. У гучномовці машинного відділення гримів його хрипкий голос:

— Тримайся, Жорлінгу!

Жорлінг не відповідав.

— Тримайся, мій хлопчику! — повторював капітан. — Ще трошки, ще зовсім трошки! Ти ж мужчина!

Ці слова діяли на Вільямса Жорлінга, наче батоги, — вони підстьобували його, і він несвідомо, як автомат, кидався від одного двигуна до іншого.

— Він збожеволів! — хрестився Рудобородий. — Санта Маріє!

Вітер смикав його за поли, куйовдив руду бороду, зривав, мов листя, кожне слово з його вуст і кидав у море.

Хвилювання дедалі посилювалось. Спалахи сяйва ставали чимраз яскравішими й з запаморочливою швидкістю стрибали по сталевих шпангоутах, і ще допіру темний трюм тепер увесь світився.

— Молодець, Жорлінгу! — лунав голос Жозефа Брауна.

І за хвилину — знову:

— Чудово, Вільямсе!

А вгорі, в апаратній, напруживши слух і зір, завмер біля приладів професор Загорський і схвильовано стежив за екранами, компасом, миготінням вічок, тремтінням чутливих стрілок…

Загорський важко опустився в крісло, насупив брови й затарабанив пальцями по полірованому бильцю.

«Якесь незбагненне явище!»

Корабель удруге зробив спробу прорватися крізь невидиму перешкоду до Абалули, і вдруге фізикові несила було розв'язати таємницю бар'єра. Все повторилося так само, як і минулого разу. Жозеф Браун ледве втримав на поверхні корабель, коли його підхопила бурхлива течія. Острів Абалула й цього разу зберіг таємницю невидимих сил, що оточували і охороняли його.

Професор Загорський був не з тих людей, які відступаються від своєї мети. Труднощі розпалювали в ньому ще більшу жагу боротьби, прагнення будь-що дістатися до потаємних лабіринтів природи.

Абалула! Коли Загорський уперше поглянув на цей острів, він здався йому позбавленою життя плямою, мертвим клаптем землі, звичайнісіньким острівцем, що загубився серед океану Про цей острівець було відоме все — довжина і ширина, географічне положення, характер рельєфу, природні умови, навіть геологічна будова пластів. І ніщо не передвіщало, що в цій «добре вивченій ділянці землі» можуть бурхати якісь таємничі сили і що він, професор Теодор Загорський, виявиться перед цими силами геть безпорадний.