Тобто, вона, звісно, й там урядувала з тим самим «державним» розмахом, і таки справді «здійснила великої ваги педагогічний експеримент на власних дітях»[626], — так, як королева здійснює реформу на підданцях («Ох, та всіх нас ненатурально пригнітили „с детства“!..» [11, 328] — згадувала Лариса Косач, коли, вирісши, ринулась боронити від маминого втручання психіку її менших «підданців»), — тільки ж, по-перше, той експеримент був лиш одною (і для неї не найважливішою!) стороною її багатогранної, невсипущої і всуціль успішної діяльности (не беруся стверджувати напевно, то справа її майбутніх біографів, але складається враження, що ця непереможно-пасіонарна жінка аж до самого жовтневого перевороту взагалі рідко в чому діставала відмову, — перед нею схиляли голови всі, від її селян до прем'єр-міністра імперії); по-друге, жоден із дотеперішніх наших виконавців традиційної мантри про «Українку, Матір Українки»[627] досі не завдав собі труда дослідити, у чому ж конкретно той експеримент полягав[628], і нарешті, по-третє, — не думаю, щоб хтось із них сам побажав бути об'єктом Пчілчиних експериментів: бути дитиною такої матері — занадто велике й суворе ціложиттєве випробування, і не всім «Косачатам» вдалося вийти з нього ненадламаними. Леся ж була у винятковому становищі ще й тим, що, як свідчить О. Косач-Кривинюк, була в мами «спочатку зовсім нелюбима <…>, а потім згодом без порівняння менше любима, ніж Міша і навіть ніж інші діти»[629]: поруч зі своїм «показним», «по-драгомановськи» яскраво екстравертним братом, на материне тверде переконання, — «негарна, дурна, <…> недотепа, нецікава, нерозвинена» (sic!), і «Леся сама не раз мені (сестрі. — О. З.) казала, що коли б не Мішина прекрасна вдача та не його справді братерське ставлення до неї, то вона б його, певне, була б зненавиділа через те порівнювання»[630]. Якої надлюдської гордости й сили характеру треба було жертві такого «гожого наставництва», щоби під тим постійним психологічним тиском у сто атмосфер не «пригнітитись», не зламатись, а загартуватись (NB: «Яку я гарну вигартував душу!» — самовдоволено каже Дон Жуан у «Камінному господарі», на що Сганарель іронічно відгукується: «Чию? Свою?»), — над тим наше лесезнавство воліє не застановлятися, злякано відмахуючись — цур мене, цур! — навіть від таких документів, від яких, здавалось би, вже не відмахнешся[631]. Непосильна пересічній уяві драма (а Леся Українка, завжди стримана в словах і оцінках, казала — «трагедія»! [11, 328]) стосунків двох великих «одержимих», двох рідних, а однак різних, як Анна і Долорес, «королеви» й «королівни», їхня 42-річна кревна «любов-війна», з якої, між іншим, зродилась ціла ґалерея Українчиних «пожираючих», деструктивних матерів (а інших їх, НЕ деструктивних, у неї й немає, досі, здається, тільки в Н. Кузякіної стало інтелектуальної відваги це констатувати[632]!), — матерів-«Медей», як релігійна фанатичка Едіта Айрон (=«Залізна»!), «тоталітарна» Mater Edax пані Ґруїчева («Блакитна троянда») чи хоч би й простацька і тому з усіх найпрямолінійніша Мартоха Білашиха з «Приязні»[633], котрі безоглядно орудують дітьми як «своєю власністю» аж до повного їх знищення, — «війна», без перебільшення, міфологічного масштабу[634], істинна «битва титанів» (чи пак, «титанок») на терені свободи й сваволі, «материнського» (поганськи-архаїчного) й «людського» (універсально-визвольного) права, одна з тих безцінних агіографічних історій, якими й живиться кожна національна культура (за умови, розуміється, що то культура жива, а не колоніально «закоченіла»!), — у нас опинилася в такому злиденному інтерпретаційному полі, що про нього тільки й сказати Шевченковими словами: «драму / Глухими, темними задами / На смітник винесли». Замість двох культурних героїнь, що з них кожна по-своєму могла б служити для нових поколінь рольовою моделлю, пост-колоніальна Україна отримала цілком тривіальний, істинно «пошлий» «(platt, gemein)» [12, 165] лубковий образ «мами й доні» зі шкільної читанки — таку собі сільську ідилію a la «садок вишневий коло хати» (де «дочка вечерять подає», а мати «научає»), У загальнокультурному сенсі, це крок назад навіть порівняно зі старою радянською «мантрою» про буцімто «ідейні розходження» Лесі Українки з матір'ю — «поміщицею» й «буржуазною націоналісткою»: все-таки так за ними двома бодай визнавалися «ідеї» і якась, дарма що вульґарно витлумачена, конфліктність, без чого ніяке життя духа неможливе в принципі, — а нині маємо вже цілком стерильну колоніальну «закам'янілість», застиглу й безглузду, тобто таку, що, за Бахтіним, «ні на які питання не відповідає» — і ніяких питань не викликає сама.
На цьому тлі вже й не доводиться дивувати, що 150-літній ювілей Олени Пчілки 1999 р. проминув, не завважений жодною з інституцій НАН України — ні політичними істориками (націоналісти продовжують іґнорувати свого «матріарха» з тою ж упертістю, з якою «батьки церкви» іґнорували Христових супутниць!), ні мовознавцями (досі не маємо жодного дослідження її ролі в історії української літературної мови), ні етнографами (хоча академічний титул вона отримала саме як етнограф-фольклорист), ні бодай літературознавцями, хоча з дочкою її традиційно й порівнюють перш за все як письменницю. Біда в тому, що й це порівняння потребує серйозної ревізії, бо, при всіх безперечних літературних інноваціях Олени Пчілки (насамперед тематичних — саме вона-бо першою, за І. Франком, «вивела в українській мові правдиву, живу конверзацію освічених людей»[635], і емансипована героїня-інтеліґентка теж увійшла в українську літературу 1887 р. з її «копірайтом»[636]…), «письменницькою працею» вона все-таки займалася перш за все тому, що це, як точно завважив М. Зеров, був натоді «найголовніший вияв громадської активности»[637]. Звісно, літературного хисту їй, як і багатьом в роду Драгоманових, не бракувало, але головне, що до останнього подиху провадило цю жінку по життю, була служба не музам, а зовсім іншим богам, яких, за браком ліпших дефініцій, можемо, за Д. Андрєєвим, назвати «духом-народоповодирем»[638] і навіть, не виключено, «демоном великодержавности»[639]. І якщо вже з кимось її порівнювати за місцем і роллю в нашій історії, то таки не з дочкою, а з братом, Михайлом Драгомановим: обоє вони діячі одного типу — харизматичні інтелектуали-проповідники.
Між іншим, для аматорів біографічного методу у М. Славінського є про Пчілку ще один цікавий штрих: «У зовнішньому вигляді її та в її темпераменті було щось від Півдня, — недурно серед її предків були греки й серби і, здається, іспанці…»[640] (курсив мій. — О. З.). Коментарі, гадаю, зайві. А тим часом, підкреслюю ще раз, постать Олени Пчілки — то тільки одна (хоч і найвизивніша) з зяючих довкола Лесі Українки лакун, які лишило нам до заповнення минуле століття…
Взагалі, це видається майже неймовірним, але досі, здається, ніхто з коментаторів Лесі Українки не звернув уваги на те, яким серйозним атестатом для її персонажів усюди виступає походження (пригадаймо Пчілчине «Порода в людині перше всього!»). Детермінанта ця не стільки антично-фатальна, бо все-таки залишає за індивідом свободу вибору — від «предківського спадку», як би розширено чи звужено його не тлумачити, завжди можна відмовитися (так Хуса відмовляється від батьківського імени, воліючи зватися Хузаном, бо «се по-римськи», так Аврелія в «Адвокатові Мартіані» робить свій вибір між материнським гедонізмом і батьківською жертовністю, кидаючи батькові найтяжче з можливих дочірніх звинувачень: «Ти сам мене позбавив свого спадку», і навіть у «Блакитній троянді» Люба Гощинська божеволіє не так через «погану спадковість», як через те, що, всупереч усім лікарським раціям, вірить у неї з істинно релігійним запалом: «Спадок — се фатум, се мойра, се бог, що мститься до чотирнадцятого коліна», — тобто теж, по суті, «за власним вибором»!), — не стільки, отже, фатальна, скільки екзистенційна: людина-бо, в лицарській антропології, є т е, ч о м у в о н а с л у ж и т ь (згадаймо «священний пароль» Парсіфаля — «Кому цим служити?»), а сам модус служіння задається приналежністю до родової традиції (noblesse oblige — «походження зобов'язує!»), включеністю героя, через народження й виховання, в розтягнений у часі «ланцюг перетворень». У IV розділі ми вже аналізували «Ґраалівську породу» Лукаша-Парсіфаля, і якусь схожу «персональну історію» має мало не кожен із Українчиних героїв, — усі вони, коли гаразд придивитися, є виконавці певних, у термінах трансакційної психології мовивши, «культурно-генетичних програм» (свідомі чи несвідомі, вдатні чи невдатні — то вже інше питання, що виводить на тему індивідуального вибору й індивідуальних-таки зусиль), нащадки, що несуть у собі родове — як індивідуальне (коли Кассандра в першій-таки сцені звертається до Гелени «Епіметея дочко», для компетентного читача вона цим уже сказала все, що треба, — більше Гелена в тексті драми може не з'являтися, хіба для прикінцевої композиційної розв'язки!). І таке «антропологічне правило» червоною ниткою проходить через цілу творчість письменниці — від ранньої (поч. 1898 р.) «У пущі», де Річард Айрон, порядком «леґітимізації» власної поведінки, з гордістю освідчує свою «анкету» потомственного єретика («Такий весь рід: вікліфовці, лолларди, / „незгідні“, „незалежні“, „рівноправці“, / такі були мої питимі предки. / Мої всі кревні волі домагались / від короля, від церкви, парламенту, / а я — від них самих. Така вже кров»[641]), і аж до останнього закінченого твору — «Оргії», про протагоніста якої, Антея, навіть римська колоніальна адміністрація знає, що «в Корінфі / його родину здавна поважають, / колись якісь герої з неї вийшли» (курсив мій. — О. З.: ось це вже суто імперський дискурс, і приблизно в таких термінах у нас мовиться й про родину Драгоманових-Косачів!).
626
Аврахов Г. Вказ. праця. — С. 445.
627
Див.: Бурбан В. Українка, Мати Українки // Дзеркало тижня. —2004. — № 30.
628
Поза свідченнями О. Косач-Кривинюк про дитячу лектуру маленьких Косачів («Мифы классической древности» Штоля, «Сербські народні думи й пісні» в перекладі Старицького, казки Рудченка, окремі томи з «Трудов зтнографическо-статистической зкспедиции в Юго-Западный край» Чубинського, і т. д., тобто всуціль «дорослі», не адаптовані книжки) і про абсолютну ґендерну рівність у вихованні (NB: не забуваймо, Леся Українка є єдиною в Європі XIX ст. femme des lettres, яку вчено латини — мови, що впродовж століть залишалася виключним чоловічим пріоритетом та інструментом культурного домінування, див.: Gilbert S. М. and Gubar S. No Man's Land. — Vol. 1. — P. 243—245), — а також спогадами Л. Старицької-Черняхівської про їхні спільні з Лесею уроки «у англічанки», — досі невідомо, за якими і, головне, як саме «авторизованими» програмами дітей було вчено вдома. Зрозуміло, що підручник стародавньої історії народів Сходу, який юна Лариса Косач написала для вжитку молодших «Geschwister», мусив опиратися на курс, ще свіжий у пам'яті в неї самої, що «переспорити» Іловайського малий Михайло Косач міг тільки при відповідно дібраній історичній лектурі і т. д., — з таких деталей-«камінчиків» при системному підході, либонь, і далося б потроху відтворити «школу Пчілки», але ні на що подібне у нас ніколи й близько не заносилося. Взагалі, за всією галасливою патріархатною риторикою про Пчілчин «подвиг матері» криється чисто колоніальна логіка: оскільки в імперській культурі «українське» значить «домашнє» (вернакуляр, фольклор і т. д.), то «українська домашня освіта» звучить для колоніального слуху як тавтологія й автоматично зливається з образом «маминої мови й пісні» — єдиною «домашньою освітою», що й знана радянській інтеліґенції першого покоління. Відповідно Олену Пчілку й перетворено на такий собі вкраїнський аналог пушкінської няні Аріни Родіоновни (розповідала маленькій Лесі «про мавок»!), а саму Лесю Українку, вишколену в «лабораторних умовах» найосвіченішими людьми свого часу, — на «самоука із самоуків» (див.: Драч І. При світлі Соломії // Спогади про Соломію Павличко. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006. — С. 83).
629
Косач-Кривинюк О. Леся Українка… — С. 39.
630
Там само. — С. 40.
631
Так, І. Денисюк і Т. Скрипка, навівши характерного «спартанського» листа Олени Пчілки до І. Франка («…по-моєму, не велику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті; принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє єї життя, котре у неї, і у всіх найприхильніших людей [читай — у матері! — О. З.] будить тільки тяжкий жаль. Ну, але що про се говорить! Як я, так Ви не зможемо чинити по холодному розумові спартанців — свідомо прикінчити життя недолугій дитині»), — зараз-таки поспішають запевнити читача, що це, мовляв, «не гарбуз, а слива», тобто «крик душі з надмірної любови» (Денисюк І., Скрипка Т. Дворянське гніздо Косачів. — С. 30): колоніальний «культ матері» має залишатися недоторканим.
632
«І тільки материнську любов поетеса безжально винесла за дужки. На тлі натхненно-обожнених материнських образів поезії Шевченка жорстко-еґоїстичними виникають нечасті образи матерів у Лесі Українки <…>. Очевидно, ця сфера була надто болісною для поетеси і не схиляла її до різнобічности поглядів» (Кузякина Н. Леся Украинка и Блок. — С. 133).
633
«То, може, там у вас, у панів, такий звичай, щоб дитина матері не слухала, а в нас того нема. Чи то я на те над нею ночей не досипляла, собі од рота хліб одривала, щоб мені якесь дармоїдисько в хаті росло? <…> Та я ліпше її заб'ю (sic! — де ми це вже чули? — курсив мій. О. З.), а дармоїди мені не потрібні» («Приязнь»). Прикметно, що саме неписьменна селянка (сюди ж можна долучити й матір Лукаша) напрямки виявляє те, в етичній системі Лесі Українки найвідразніше, що її інтеліґентніші «Медеї» з різною мірою вправности камуфлюють книжною риторикою, — ринковий характер «материнського права», погляд на дитину як на довготермінову інвестицію, за яку належиться наперед запланована «віддяка» («Я маю право на тебе, — заявляє в «Блакитній троянді» пані Груїчева своєму синові. — Я тебе викохала, виростила, тобі все життя віддала. Нема такої жертви, якої я б для тебе не принесла», — на що Орест резонно відповідає: «Я від тебе ніколи ніяких жертв не просив»).
634
Сама Олена Пчілка бачила себе в образі не Медеї, а Ніоби, про що мало не з пророчим натхненням писала коханому синові, ще натоді живому-здоровому: «Так, я настояща Ніобея. Котре доростає — погибає. З Ніобеєю тільки діло було краще, бо діти її покоченіли на смерть, і вона сама закоченіла, нічого не почуваючи. А з нами іначе!» (Цит. за: Денисюк І., Скрипка Т. Вказ. праця. — С. 32), — нагадую, що адресат цього лиховісного послання «закоченів на смерть» через сім років по тому, а ще через десять — і дочка: впору застановитися, чи не від материної «неповстримности» походить у Лесі Українки й її кассандрівський «страх перед промовленим словом», тим більше, що свою «Ніобею» (з характерним звертанням закам'янілої Ніоби до богині: «І, хоч у горе закована, все ж я дочка Прометея — / і милосердя для себе не буду я в тебе благати!») вона написала за рік до наглої смерти брата — восени 1902 р.
635
Франко І. Лист до Олени Пчілки від 04.01.1886 p. // Франко І. Зібр. тв. — Т. 49. — С. 10.
636
На цю тему ширше див.: Агеєва В. Жіночий простір. — С. 42—43.
637
Зеров М. Леся Українка // Зеров М. Українське письменство. — С. 387.
638
Див.: Андреев Д. Роза Мира. — С. 109—110.
639
Там само. — С. 88.
640
Славінський М. Заховаю в серці Україну… — С. 344. Відомо, що «гішпани» в Україну XVI—XVII ст. потрапляли переважно як військові найманці — Ян Собєський у «Нотатках про Хотинську війну» фіксує в складі козацького війська їхню, цілком уже на той час (1621 р.) «натуралізовану» присутність (православна віра, руська мова, змінені імена — Оліварій де Марконес став полковником Оліфером Голубом, і т. д.), див.: Степанів Я. Португалія, Іспанія та Україна // Україна: Наука і культура. — Вип. 25. — С. 157.
641
Цей лаконічний перелік охоплює справді-таки прецікаву родинну історію аж за три віки — від XIV ст., коли послідовники «прабатька Реформації» Дж. Вікліфа, першого теолога, який заперечив біблійні підстави папської влади і закликав повернутися до раннього християнства апостольських часів (саме його памфлети справили вирішальний вплив на Яна Гуса), були оголошені «лоллардами» (від голландського «єретик») і склали один із наймасовіших європейських релігійних рухів XV ст., через «диссентерів» («незгідних») XVI ст., котрі не визнавали англійського короля главою церкви, і до XVII ст., коли «незалежники»-«конґреґаціоналісти» (у яких англофіл Драгоманов убачав, між іншим, найближчий аналог українського братського руху, і які в основному й змушені були еміґрувати в американську «пущу» після Англійської революції та реставрації монархії 1660 р.) оголосили всяку залежну від держави церкву гріховною й розгорнули боротьбу за повну самостійність церковних громад (історія Річардового «розколу» з громадою — то вже інший сюжет, що демонструє нові, модерні загрози: тиск колективу на індивіда й появу «вождів» тоталітарного типу, як Ґодвінсон). Тож ворохобна генеалогія Річарда Айрона — це, по суті, стислий компендій всієї історії англійської Реформації, одним із наслідків якої стала поява США, і в цій якості може вважатися своєрідним аналогом нашого «мазепинського руху». Нема сумніву, що «У пущі» — твір далеко більш автобіографічний, ніж видається за поверховою аналогією (митець, якого не розуміє громада, змушуючи його до «мулярської» праці «для народу», як змушували й сучасники Лесю Українку), але для відчитання глибших пластів того автобіографізму, зокрема родинної історії як концентрату національної, нашому лесезнавству досі бракувало якраз виробленого погляду на історію родини Драгоманових-Косачів як на модельну для всього українського визвольного руху XIX ст. (декабристи, старогромадівці, радикали і т. д.).
