На широкій луці над озером стояли довгі ряди наметів. По один бік табору мешкали гарцерки, по другий — гарцери; посередині був великий майдан для лінійок, з високою щоглою, на яку піднімали прапор.

З двох боків табір був оточений сосновим лісом, з третього — простягалися луки й поля, а з четвертого — Озерище. На березі лежало кільканадцять кольорових байдарок, а пірс, збитий з ялинових жердин, трохи виступав у воду, так легше було підпливати до берега й причалювати.

Вогнище розіклали над самим озером. Я побачив кілька великих куп хмизу і щось схоже на курінь із грубих гілляк, які в призначений час мали знятися чудовим полум'ям високо в небо.

Коли я, як обіцяв, прибув до табору, назустріч мені вийшов Вільгельм Телль і через ворота з березових жердин, де стояли на варті двоє гарцерів, провів мене до коменданта довгою «Алеєю тотемів».

Тотемами були чудернацько покручене коріння дерев, обличчя, вирізьблені на корі, розмальовані дощечки. Кожний тотем стирчав на довгій палиці. Вони утворювали справжню алею, що вела від воріт до майдану для лінійок. Найближче від майдану стояв намет коменданта табору — старшого вожатого Гонсеровського.

Комендант виявився худорлявим блондином, років під тридцять.

Урочисте розпалювання вогнища мало невдовзі початися, з села вже надходили запрошені на нього селяни з Сем'ян і туристи, тому на розмови й дискусії було мало часу.

— Телль переказав мені ваші зауваження щодо поведінки наших гарцерів, — почав розмову старший вожатий.

— Ох, я не педагог. Може, я помиляюся, — заперечив я. Вожатий усміхнувся.

— Вам не сподобалося, що наші хлопці напали на табір Чорного Франека. Проте як ми повинні ставитись до грубої агресивності ватаги? Зрештою, хіба гарцери — роззяви, в яких злодійчуки можуть красти байдарки, спортивне приладдя, балони з газом? Мені здається, що напад на табір Чорного

Франека дав добрі наслідки. Не тільки тому, що ми знайшли вкрадене. Наші хлопці повірили, що, виступаючи разом, організовано, вони стають могутньою силою, якої бояться бешкетники. Звичайно, це все не просто, і я теж не зовсім упевнений, що не помиляюсь.

Пролунав сигнал сурми, що закликав на вогнище. Ми попі дводилися з березових пеньків і вийшли з намету.

Телль заговорив, явно пишаючись.

— Вони дістали від нас доброго прочухана. І довго не з'являться над Озерищем.

Я несхвально похитав головою.

— Аби ж так було, Теллю. Але я боюся, що станеться інакше.

— Завтра скличемо гарцерські збори, — закінчив цю коротку розмову старший вожатий. — Може, пошлемо парламентерів у новий табір Чорного Франека. Постараюся запросити їх на розмову. Я теж вважаю, що краще найгірший мир, аніж війна, — розсміявся він.

На березі озера вже було людно й гамірно. На маленькому пагорбі зробили почесну трибуну для запрошених гостей, гарцери посідали по-турецькому, величезним півмісяцем навколо майдану.

Пролунав голос сурми. Гонсеровський виголосив коротку промову, звернену до присутніх, потім солтиса3 з Сем'ян і мене запросили урочисто розпалити вогнище. Як відомо, для цього дозволяється вжити лише одного сірника. Я трохи боявся, чи розпалю вогонь. Але Телль допоміг мені, непомітно показавши місце, де був найсухіший хмиз. Полум'я відразу так і спалахнуло, й гарцерська громада привітала його радісними вигуками:

— Браво, браво, бравіссімо!

Солтисові теж пощастило обійтися тільки одним сірником, отже, вогнище розпалено згідно з гарцерським ритуалом.

А потім? Хтось розповідав історію району, в якому ми перебували. Згадали Грюнвальд, розташований недалеко звідси. Пригадали, що кілька століть на цих землях велася безнастанна боротьба з німецькими загарбниками. Спочатку топтав ці землі окутий залізом чобіт хрестоносця. Потім поділ Польщі дав можливість німцям зміцнити своє панування і виселити звідси польське населення. У величезних маєтках навколо Озерища панували прусські поміщики, і їхній терор призвів до того, що в зв'язку з результатами плебісциту після першої світової війни ці території відійшли до Німеччини. Але друга світова війна, знову розпочата тевтонськими загарбниками, завдала їм остоточної поразки. Східна Пруссія перестала існувати. І як на землі, де випололи бур'ян, тут буйно розвинулась польська культура, що була тут завжди, навіть за найлютішого німецького терору.

Потім декламували вірші давніх поетів і сучасних.

Вогнище все горіло високим полум'ям, відбиваючись червоними відблисками в озері. Западала глибока ніч.

Тепер настала черга гарцерських пісень. Кращих виконавців гарцери нагороджували вигуками на зразок:

— До-до-до-до до театру його!..

Та незабаром знявся вітер. Десь від Оструди наближалася буря. Далекі блискавки перетинали обрій над озером. Треба було закінчувати свято, щоб гості й гарцери встигли знайти затишну схованку, поки лине дощ.

Ми розмістилися навколо згасаючого вогнища двома великими колами: одне з гостей, а друге — більше — з гарцерів. У цей час з озера дмухнув дужий вітер. А коли, взявшись за руки, ми всі разом завели гарцерську пісню про братерство й дружбу, вітер перейшов в ураган. Озеро розбурхалося, високі хвилі з ревінням накочувалися на берег. Відрами води гарцери загасили вогнище, щоб вітер не заніс іскор у ліс. Старший вожатий запросив гостей до наметів, бо ось-ось могли розверзнутись «безодні небесні», як казали в давнину.

Безладним натовпом бігли ми до гарцерського табору. В непроглядній темряві світлячками блищали електричні ліхтарики, якими гарцери освітлювали нам дорогу.

— Я повертаюсь до себе. Мій самохід не боїться ні бурі, ні хвилі на озері, — сказав я до Телля.

— Ні, побудьте ще з нами, — просив хлопець. — Останнім часом ми так рідко бачились. І може, все-таки ви розкриєте таємницю свого приїзду на Озерище?

Могутня блискавка навпіл розкраяла небо. Потім ударив грім, гуркіт прокотився над нашими головами.