РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Чому програвав Франек, або розмова про тісне вбрання. Співробітник музею. Чому я впустив ножа. Роман ставить свої умови. Де таємнича карта? Горе хвалькові! Я скидаю маску. Навздогін. Що сталося з таємничою картою?

— Впізнаєш мене, правда ж? — спитав я Чорного Франека. Я навмисне перейшов на «ти», щоб він відчув, що я маю його за шмаркача.

Він мовчки кивнув головою. Офіцер вийшов, залишивши мене віч-на-віч з хлопцем.

— Я кілька разів запрошував тебе на розмову. Але ти щоразу бачив у цьому якийсь підступ. Аж ось коли ми можемо вільно порозмовляти.

— Чого ви хочете від мене? — буркнув він непривітно. Я здивувався:

— Ти й досі вважаєш себе великим спритником? Тебе нічого не навчило теперішнє твоє становище? Чи тобі не спадає на думку, що ти тільки програєш? Подумай, будь ласка. Верховодив у ватазі й позбувся свого впливу. Тобі симпатизувала Бронка, і ти втратив її симпатію, ти навіть повівся, як негідник, бо зловжив її довір'ям. Розпочав війну з Капітаном Немо й програв. Навіть зі мною тобі не пощастило, не кажучи вже про те, що в тебе вислизнула з рук рибальська карта. І ось ти під арештом у міліції, а Роман уже на волі.

— Утік? — пожвавішав Франек.

— Вацек Краватик і Бородань підписали заяву, що беруть його на своє утримання, і міліція звільнила Романа з-під арешту.

— От пройди! — вихопилось у нього.

— Ти й сам себе пройдою вважаєш і розумахою. То чи не скажеш мені, чому ти весь час програєш?

Він зневажливо махнув рукою.

— Мені не щастить.

— Ні, друже. Просто ти виріс зі свого вбрання: коли зробиш різкий рух, воно тріщить по швах. Чому тебе скинули з ватажка?

— Роман інтригував проти мене.

— Ні, голубе. Щоб верховодити ватагою бешкетників, треба самому бути найбільшим бешкетником. А тобі, — не знаю вже чому, — це перестало подобатись. Ти хотів бути на чолі ватаги, але щоб ватага не крала й не бешкетувала. Просто на тобі не твоє вбрання. Пора його, друже, змінити на інше.

— Куди ви хилите?

— Вацек Краватик і Бородань зобов'язалися взяти під опіку Романа. Я можу зробити це саме для тебе. Підпишу зобов'язання, що беру тебе на літній період, ну, скажімо, своїм ад'ютантом. Я повинен у цих краях виконати певне завдання і потребую помічників. Передбачається кілька цікавих пригод.

— Ви з… міліції?

— Ні, хлопче. З музею.

Видно було, як він насилу стримується, щоб не зареготатись.

— Ну, звісно, — глузливо зітхнув він. — Я повинен був здогадатися по вашому музейному автомобілю. А може, — пожвавішав він, — ви археолог? Я чув од хлопців, що кілька з них працювали в археологів на розкопках. Може, вам потрібні робітники?

— Я не археолог, а мистецтвознавець.

Він знову розчарувався.

— Ну, то як? Підписати зобов'язання?

— Як хочете, — мовив поблажливо. — Краще бути вашим ад'ютантом, аніж сидіти за гратами чи повернутись до Варшави.

— Але пам'ятай, робитимеш тільки те, на що матимеш мій дозвіл.

Він ще раз знизав плечима.

— Знаю. Я буду покірний, мов ягня. Тільки нудьги боюсь. І повчань.

Я пустив повз вуха його шпильки і вийшов у коридор, щоб знайти офіцера.

Офіцер виголосив перед Франеком досить довгу промову, з якої виходило, що хоча хлопець за хвилину буде на волі, але слідство проти нього вестимуть далі, бо є підозра, що він причетний до крадіжки вівці, а також газової лампи та балона.

— Від щирого серця раджу тобі, — закінчив міліціонер, — щоб ти відтепер поводився бездоганно. Буде найкраще, коли чесно працюватимеш. Твоя дальша поведінка матиме великий вплив на хід слідства проти тебе.

Через п'ять хвилин ми з Франеком ішли до самохода. Хлопець аж здригнувся, побачивши Бронку. А вона, — о диво, — замість страшенно зрадіти, чого можна було сподіватися, дуже холодно привіталася з хлопцем. «Розумна дівчина, — подумав я. — Почала усвідомлювати, що колишнє її захоплення його вчинками робило хлопця ще зухвалішим».

— Я підписав зобов'язання, що віднині Франек не бешкетуватиме, а допомагатиме мені. Ти не заперечуєш, щоб він приєднався до нас? — спитав я Бронку.

Вона глянула на хлопця мало не з погордою.

— Аби тільки він не зловжив вашим довір'ям, як зробив це з моїм.

Франек спаленів, наче йому дали ляпаса. Проте нічого не сказав і сів на задньому сидінні, бо дівчина сиділа поруч зі мною.

— Пообідаємо, — запропонував я.

Під'їхав до ресторану «Корморан», уже майже за містом, поблизу кемпінгового селища. Ресторан стоїть над озером, відділений від води золотистим пляжем з купальнею і причалом. У великі вікна видно було сіре плесо Озерища й білі трикутнички вітрил.

Перед «Кормораном» стояло кільканадцять автомашин. Франек не втримався і пестливо погладив капот білого «Фіатика».

— З Варшави, — сказав він, поглянувши на номер. — Гарний візок. От би мені такий! А ви не могли б собі такого придбати?

— Мій кращий, — відповів я.

Франек сприйняв це як жарт. Ми ввійшли до зали й зайняли столик біля дверей. Він стояв під стіною, яка через два метри круто завертала, відкриваючи простір головної зали з паркетною підлогою і естрадою для оркестру.

Ми обідали мовчки. Між Бронкою і Франеком відчувалась відверта неприязнь, а я думав про свої справи. Раптом у мене аж випав з руки ніж. Від сусіднього столика почувся голос Вацека Краватика:

— Більше я тобі пива не дам, шмаркачу. І що ти собі думаєш? Маєш нас за йолопів? Не досить, що ми витягли тебе з в'язниці, ти ще ставиш якісь умови? Кажи конкретно, де карта?

— Спокійно, спокійно, — почув я хлоп'ячий писклявий голос.

Я притулив палець до губів, давши знак Бронці й Фране-кові мовчати й не виказувати нашої присутності. Певно, Ва-цек і Бородань, залагодивши справу в комендатурі, приїхали сюди пообідати.

Тепер вереснув Бородань:

— Вацеку, тримай мене, бо як ухоплю оце щеня за карк, то переламаю йому кістки! Що він собі думає? Украв у нас сумку з картою та ще й приндиться?!

Вацек, мабуть, втихомирив приятеля, бо розмовляти стали тихіше. Але знаючи вже, хто сидів за виступом стіни, ми вловлювали цілі уривки розмови з тихого гомону голосів, що сповнював ресторанну залу.