«Тут щось не так… або Орест не сказав йому правди до кінця… туга за рідними сторонами може прискорити смерть, але щоб стати її єдиною причиною… Поки що людина не керує своєю смертю… Я б на місці Миколи не могла так довго затаювати цю страшну вістку… — зовні ніби й не пізнати по ньому… Дарка теж така… «Геймвег»?.. це не могла бути єдина причина… скільки-то старих самотніх людей теж хочуть померти… вимолюють смерть у бога… виглядають як найдорожчу гостю… а вона приходить, коли їй заманеться».

— А власне, чим ще хворіла Галинка, крім ностальгії?

— Орест казав, щось з печінкою, але Галинка, так принаймні він говорив, не хотіла ніяких ліків. Ні аптечних, ні домашніх…

Микола повертається до жінки і обіруч втискає її в подушки. Потрібна йому в цій хвилині її безпосередня близькість… Хоче сховати лице в неї на грудях. Адже груди — це передусім мама. Місце безпечного сховку, фортеця перед всіми знегодами життя.

— Я не маю чим дихати… відхили голову…

— Ти завважила, який Орест нервовий?

— Ага, мама теж запримітила…

— О, і мама помітила…

— Ну й що?

— Я ніби про те, що не можна всього, що він говорив, брати за чисту монету…

— А він нічого такого не говорив… Принаймі мені й мамі. Хіба що тобі…

Микола не відзивається.

«Хай буде й так… помовчимо трохи… ми й так на похороні, а не на весіллі».

— Він говорив, але я не вірю цьому… Аж ніяково повторювати…

— Перед ким ніяково? Перед шлюбною жінкою?

— Ти жартуєш, а то поважна річ… Він казав, але це, певно, його фантазії…

— Які фантазії?

— Він казав… мені, слово честі, аж ніяково повторювати, — він казав, ніби Галинка все життя…

«Добре, що хоч в останню хвилину я стримався і не повторив за ним дослівно: була в мене «закохана», «пам'ятала мене…»

— Ти хочеш сказати, — була закохана в тебе?

— Я нічого не хочу. То Орест казав…

— Все це байка, — впевнено стверджує Миколина дружина. — Або… може бути й таке, що ти його не так зрозумів. Бо то ніби як? Виходило б, що вона з любові до тебе пішла з цього світу? Байка це все… Або в нього не всі дома…

«А я на твоєму місці, жіночко, не був би аж таким упевненим…»

— Я хотіла, Кольцю, щоб ти зрозумів мене, як треба…

«Жінко… жінко… тебе я розумію, але ти не розумієш… не хочеш чи не годна мене зрозуміти… а може, Миколі Поповичу було б приємно… а може, йому навіть хочеться, щоб його жінці здавалося, ніби його ще хтось любить, крім тебе…»

— Ти не ображайся, Микольцю…

— Я? Ні… Та ніби й чого?

— Я не сказала, що в тебе не можна було закохатися. Найкращий доказ — твоя «жертва», але я про те, що, якби Галинка щось почувала до тебе, то я знала б…

— Інтуїція?

— Ні… ні.. Вона була б мені сама призналася. Між мною і Галинкою, ти ж знаєш, були такі стосунки, що вона не втаїла б навіть цього. Даю собі голову відрубати…

Миколі плутаються в пам'яті самі слова без мелодії: «Товаришка з товаришкою товаришувала… товаришка товаришці правди не сказала…»

— Ти щось сказав?

— Ні, нічого, припленталась мені на думку одна співанка…

— Цікавий ти чоловік, Миколо…

— Я б такого не сказав про себе…

Лежать поруч, а їх мислі, як і тіла, поволі віддаляються від себе.

— Я хотіла б тебе ще спитати: ти знав, що Галинка закохана в тебе?

— У таких речах, люба, ніколи не можна бути абсолютно впевненим. Навіть коли і є деякі ознаки… Мені, наприклад, один час здавалося, що ти мене трішки ревнуєш до Галинки… Правда, смішно?

— Зовсім не смішно… Бо воно таки так було. Зрештою, я тобі призналася в цьому зараз по шлюбі, невже ж ти забув?

— Знаєш, я міг і забути… Бо я тоді мав тільки одне на думці: як би скоріш повечеряти й піти до спальні.

— А мені чомусь спокою не давало те, що ви з Галинкою жили під одним дахом і відділяли вас тільки вузеньки сіни.

— Але ж на Галинчиній половині жила баба з онукою.

— Так, але долівка була глиняна…

— Ну, і що з того?

— Не чути було б кроків…

— Ах ти, панночко з «доброго дому»!

— Дай спокій, завтра будуть синяки на шиї!

— Я вже колись тобі говорив, що Галинка не була моїм «типом»…

— Але вона була дуже гарна… Якоїсь, я б сказала, аж витонченої вроди… Все гармоніювало в неї… До її блискучого воронячого волосся, здавалося, так і пасували тільки ті єдині широкі брови, а не інші. Тільки ті скісні, наче злегка підпухлі, трав'янисті, а не іншого кольору очі.

— А мені найбільше імпонував у ній її характер. Не гнівайся, жіночко, але я не зустрічав у житті другої такої вольової дівчини, взагалі, жінки… «Їй би вродитись мужчиною» — от що про неї можна було сказати. А ти без провокацій… Найперше я був по вуха закоханий у тебе. Таке ходило собі нахмурене… таке неприступне, ніби ласку робила людям, що живе на божому світі…

— Не вигадуй! Ну, а що тобі не сподобалося в Галині?

— Я ж тобі щойно сказав, а крім того… Ти що, справді не здогадуєшся?

— А-а! Тільки мені здавалося, що той чорний пушок над верхньою губою, навпаки, додавав їй деякої пікантності…

— Може, для декого з більш рафінованим смаком то так, але для мене, мужицького сина… той делікатес був ні до чого. Я, грішний, волів… гм… і досі волію, так би мовити, без гострих приправ… Отой первісний задум богової Єви.

Микола нахиляється над Климентиною.

— Ну, а тепер з іншої бочки. Мушу тобі висповідатись з останнього свого кавалерського гріха.

— А чому аж так пізно?

— Та тому, що до нинішнього дня, до вчорашнього, це була не тільки моя таємниця…

— То зв'язане з Галинкою?

— Ага…

— І ти не хотів за її життя…

— Ти вгадала.

«Чого вона напружилася вся… Невже ревнощі до померлої?»

— Тобі незручно, люба?

— Ні, ні… добре. Я хочу тільки покласти голову тобі під пахву, отак. Тепер слухаю тебе…

— Бачиш, я був би нещирий перед тобою і нечесний перед собою, якби сказав, що не помічав уваги з боку Галинки…

— Наприклад?

— А моя жіночка цікава! Наприклад, я міг застати в себе в кімнаті кілька незабудок у флакончику…

— Замість того, щоб ти їй, то вона тобі?

— А любов давно визнала рівноправність… Крім того, в мене була наречена.

— Продовжуй.

— Або прикрите серветкою щось солодке на тарілці…

— А ти про це солодке розповідав мені, як ми тільки побрались. Тільки тоді ти все це по-іншому тлумачив…

— То правда, що я тоді говорив й не договорював. А тепер уже знаєш, чому… Одного вечора сиділи ми з Галинкою у садку…

— А де я була?

— Ти, як звичайно, поїхала на суботу-неділю в Чернівці до мами.

— А чому ти не поїхав зі мною?

— А де б я мав ночувати? Готель для мене в той час був задорогий…

— Ясно…

— Пам'ятаєш столик під горіхом у садку в Янчихи?

— Авжеж.

— Ми часто з Галинкою проводили час за цим столиком, коли ти нас покидала і їхала до мамці…

— А ти ні разу не просив мене залишитись на неділю в Луківцях.

— Не смів, а потім — я знав, яка у вашій родині панувала дисципліна.

— Ну, а далі що?.. Сиділи ви з Галинкою за столиком під горіхом і… про що ви розмовляли?

— Того разу, якщо не помиляюсь, я «з педагогічною метою» хвалив її, що вона за короткий час так гарно опанувала українську мову.

— Ну, знаєш? Хвалити когось за те, що навчився по-своєму говорити! Вона ж українка!

— Перепрошую… вона була «ц. к.»[23] буковинка, а це змінює суть справи.

— Ай, то все з її боку робилося для того, щоб тобі подобатись…

— Тим більше заслуговувала на похвалу! А вона, ніби заохочена моїм визнанням…

— Я собі гадаю!

— Климцю, я просив би не перебивати…

— Мовчу… мовчу!..

— …почала декламувати із «Зів'ялого листя» Франка: