— А пізніше, після якоїсь там суперечки поміж нами, ти мені написав цього вірша.

— Ти знаєш, я не пригадую собі… пробач мені, але великого гріха в цьому не бачу… Франко для всіх, не правда? Галинка декламувала з таким почуттям і з такою доброю вимовою, що я погладив її по голівці, як старанну школярку.

— А вона?

— Нічого… Думаю, що не було їй неприємно. Надворі було тепло, але хмарно. Починало вже добре темніти. Знаєш, як у горах ніч западає раптово. Правда, з вікна господині сіялося світло, й ми могли бачити одне одного виразно, хоч довкола була густа темрява. Мусило бути досить пізно, бо у Янчихи погасло світло, і ми відразу опинились серед чорної, хоч і теплої ночі… Я підвівся, щоб провести Галинку до хати, зрештою, і самому хотілося вже спати, але вона виявила бажання ще посидіти… Казала, що як ми звикнемо до темряви, то нам не буде здаватись, що вже так пізно… І ще казала, що, коли не стане світла, то і матіола запахне сильніше.

— І ти повірив у таку нісенітницю?

— Чому аж «повірив»? Я взагалі не задумувався над тим. Просто вволив її волю. Потім вона заспівала…

— Як? Уночі? Під чужим вікном, за яким сплять струджені люди?

Микола поблажливо погладив жінчине волосся.

— Климцю, не треба аж так… По-перше, «струджені» селяни не знають безсоння, а падають на постіль, як солома. Це, по-перше… а по-друге, як пригадуєш собі, столик стояв не під самим вікном, а по-третє, Галинка співала піаніссімо… хай небуковинська земля буде їй пером…

— А потім?

— Дозволь мені трохи помовчати…

Климентина вмовкає, але думає своє: «А все ж таки вона залишила слід у твоїм серці…»

— Ти пробач мені, але не маємо чого квапитись. Ось скоро сонце зійде й треба буде братись до роботи.

— А далі що було?

— А що мало б «бути»? Я все ж таки встав і пригадав, що завтра треба нам до школи йти, а то скоро когути запіють…

— А вона що?

— Вона? Гм… вона теж підвелася з місця, бо що мала робити? Не знаю, чи тому, що наші очі звикли до темряви, чи, може, за той час небо звільнилось від хмар, але стало ясніше… В усякому разі, я бачив її досить виразно… Галинка, ти лише слухай, обійшла стіл навколо, стала навшпиньки, закинула мені руки на шию і сказала, наслідуючи дитячий голосок: «Дитина хоче спатки. Дитина просить взяти її на руці і занести до хатки».

Сказав і вмовк вичікуюче.

«А я навмисне, коханий мій, не скажу тобі ні слова… гм… от тобі й «чоловічий характер»…

— Ти слухаєш мене?

— Що маю слухати? Ти ж нічого не говориш…

— Правда… правда… І що я мав робити супроти такого її бажання? Я, як кавалер, вволив її волю…

— Взяв її на руки?

— Так, нахилився, взяв попід коліна і поніс… Вона закинула мені руки на шию… Не знаю, чи важила більше як півкорця… Відчинив ногою сінешні двері, навпомацки увійшов до хатини і… поклав на ліжко.

— У черевиках?

— Напевно, в черевиках, бо щось не пригадую собі, щоб я її роззував.

— А далі що?

— А далі склалася зовсім дурна ситуація. Я постояв ще хвильку біля неї, а позаяк вона мовчала, сказав «добраніч» і вийшов. Правда, вона мені не відповіла…

— Я гадаю…

— Але ж я ще не доказав тобі до кінця своєї розмови з Орестом…

— Цікаво…

— А ти знаєш, справді цікаво… Він поставив мені запитання, яким мене зовсім приголомшив…

— Та що ти кажеш?

— Він спитав мене просто з мосту… Ти чуєш?

— Микольцю, я ж уся перемінилася на слух…

— Спитав мене, чим я ліпший від нього і чим він гірший від мене, що Галинка, як він казав, віддавала мені «першенство». І що я мав на це відповісти?

— А й справді, що ти відповів?

— Я сказав те, що думав… Я йому сказав щиро, що якби я був дівчиною і Мав вибір між ним і мною, то, само собою, вибрав би його.

— Може, не треба було вже аж так… Кінець кінцем, чого тобі бракує?

— Може, мені за тих часів справді нічого, як ти кажеш, не бракувало, але Орест мав аж надто…

— Наприклад…

— Може бути й приклад! Хто з наших учителів знав французьку мову? А він плавно говорив по-французьки. Навіть «Ле мон» виписував з Парижа. Я вже не кажу про його музичні здібності…

— Це все правда, Микольцю! Ти ще додай, що колись за класичний профіль дівчата прозвали його «Гете»… Він був настільки «добре вихований», що навіть картоплю в мундирах чистив ножем і виделкою… Ну і що з того?

— Як це розуміти?

— Поперед себе навпростець! Він мав добрих прикмет аж надто багато, а Галина хотіла тебе, а ти не хотів її, бо в неї був мошок на верхній губі… який, зрештою, не заважав Орестові…

— Ти мене знаєш…

— Ага, як на суді: «Правду і тільки правду».

— Таким я вже, жінко, народився і на це нема ради… Одне мені не зовсім ясно… Якщо покійна щось почувала до мене, то як зрозуміти, що відразу ж по нашому весіллі, здається, менше як за місяць, вона вийшла за Радзієвського…

— Може, саме тому, щоб бути поблизу тебе. Чейже тоді ніхто не міг передбачити вбивства в Сараєві…

— Воно то правда, хто був би тоді сказав, що за якихось чотири роки ми з Радзієвським житимемо в інших державах? Але ж ти не забувай одного… Сім років до війни жили вони у Луківцях, так би мовити, на наших очах…

— Я знаю, що ти хочеш сказати… Справді, і ми, і всі, хто знав Радзієвських, мали їх за ідеальну пару… Може, якби не той Талергоф пізніше!..

— А це, справді, треба ж такому трапитись… у Росії мало його не розстріляли як австрійського шпигуна, а в Австрії запроторили у табір як шпигуна російського… Війна є війна, нічого не вдієш…

— Він не казав, коли Галинка переїхала до нього в Польщу?

— Ну, певно, вже по війні… Ні, чекай, я забув, він мені казав, що вона ще під час війни поїхала до Відня шукати протекції в якогось там посла…

— І поки добивалася аудієнції у пана посла, розпалася Австро-Угорська монархія, і Орест знову опинився у тюрмі, але вже «Польської одродзоної»…

— Ну, то коли вони, кінець кінцем, віднайшлися?

— Ти знаєш, він чомусь про це не хотів говорити… а я, зрештою, не дуже й розпитував…

— Та певно, як людина сама не хоче… А втім, тепер це вже й не таке важливе. Мене дві речі страшенно вразили в цій історії…

— А саме…

— По-перше, чому Орест стільки років не давав про себе знати… А по-друге, це стосується вже Галинки — хай мені господь простить, бо про мертвих — або добре, або нічого… але все ж таки не годна я зрозуміти, як можна прожити з чоловіком сімнадцять років…

— Чекай, жінко, яких сімнадцять? Таж війна тривала чотири роки…

— Хай буде… хай буде тільки тринадцять… і на кінець завдати йому такого удару…

— Я завжди говорив, що то сильний характер…

— Ти про кого?

— Звичайно, про Галину…

— Ти кажеш «сильний», а я сказала б — жорстокий… То Орест ще святий чоловік, скажу тобі, що хотів вислухати її…

— Ну, знаєш, остання воля… це вже така річ, що… Мені чомусь здається, що поміж ними мусило зайти щось таке, чого Галинка не могла пробачити йому…

— Ти думаєш… зрада?

— Різні зради бувають, жінко…

Часинку мовчать.

— Що там зайшло поміж ними, цього ніхто вже не знатиме… Чекай, я хочу поцілувати тебе…

— За що, люба?

— А я не знаю, за що… Хіба можна так ставити питання?.. Може, з вдячності, що нам знову по двадцять з чимось… А й справді, що таке кохання, як не одне…

— Але я тобі не доказав найважливішого. Орест спитав мене — але треба було бачити… чого кажу: «бачити»… треба було мати силу витримати погляд, яким він свердлив мене…

— Ну, то про що спитав він тебе?

— Гм… спитав… спитав, чи з боку Галини — ти чуєш? не було спроб дати мені зрозуміти, що я їй не байдужий…

— А ти що на це?

Климентина бере його лице в долоні й повертає до себе, хоч у переддосвітньому тумані розрізняє тільки ніс і темні западини очей.

— Що ж я можу тобі на це відповісти? Брехуном треба народитись або солідно тренуватися в цьому ремеслі… Я, зрозуміло, з місця заперечив, але видно було з інтонації мого голосу — кажу ж, брехуном треба народитись… було щось такого, що відразу насторожило його. Він умить змінився на обличчі, ніби застиг, і щойно по хвилі спитав мене, чи те, що я сказав, можу підтвердити «словом честі»…