Панас похитав головою:

- Та й де оте ти бачила, щоб він тут остався, коли під боком таке царство й панство...

В темній гущавині саду розсипаються тихі, меланхолійні звуки рояля і разом із духом коханих троянд вилітають за сад, що глибоким ровом одгороджено од селянських хат. Під садом товпляться темні силуети селян, вільно гомонять у вечірній тиші.

- То й довго прогостює він у вас? - питає цікавий чоловічий голос у жінки, що, згорнувши на грудях руки, стоїть серед гурту.

- Не можна йому довго,- діловито, проте з схованим легеньким смутком казала жінка,- оце завтра поїде до панів у Боровики, пробуде там, казав, днів зо три, а там заїде додому, візьме свої пакунки та й на станцію поїде.

- Приїхав до матері в гості, а мати, мабуть, мало й бачила його? - допитувався той же голос.- Чи днів же хоч зо три був він дома, чи, може, тільки вночі, як спить - тоді тільки й бачила його?

- Чого ж не бачила?.. Бачила, дякувати богові,- якось ображено одповіла жінка. Далі, перегодя, додала з погордою: - Не цураються люди, то й слава богу.

- Звісно - у його своє діло, а в нас своє,- устряв у розмову інший голос.- Чого він не бачив тут у селі, щоб день у день сидіти тут? Одрізану скибку хліба скільки не тули, кажуть,- вже не приросте.

Жінка хотіла щось одповісти, проте тільки зітхнула й замовкла.

- А чи правда, тітко, що вашому Семенові дарували в городі золоті та срібні дарунки? - спитав хтось. Далі з усіх боків жінку почали сіпати запитуваннями: чи правда, що Семена сам цар слухав, що він, як виходить співати,- надіває золоту одежу, що платять йому за кожну пісню по сто карбованців?

Жінка повеселішала, мов оджила. Вона охоче розповідала про все, що вдалося випитати од сина. Смуток, що спливав часом у неї в очах, ховався, й лице сяяло гордощами.

Високо над садом, здавалось, під саме небо жайворонком шугнув із зелення чистий, як криця, викоханий та випещений оперний тенор, і високо над хатами полинула якась арія.

Розмова під садом увірвалась, усі замовкли.

Чужим, далеким смутком розстелявся голос, тремтів невідомими сльозами-іскрами.

Стоїть мати в гурті, не ворухнеться,- очі широко одкрилися, лице напружене: здається, хоче щось упіймати ухом знакоме, рідне.

А звуки, такі лагідні й привітні до когось, линули кудись мимо, до неї суворі й німі.

«Ольга, я тебе любив»,- механічно шепчуть її губи перехоплені слова, сама кліпає очима, з мукою шукає якогось таємного в цих словах змісту.

- Молодчина Семен!.. От так Семен!.. Січе й руба - не вважає на панів,- хвалили артиста, коли після кількох арій замовк його голос у саду...

- От коли б до його та чабана Микиту. Тоді хай би послухати!

- Таке ти й скажеш! - промовив другий голос.- Що ж він співав би з Микитою? Хіба - «Ой по горі вівчар вівці зганяє»?

Всі засміялись.

- Ну що ж? - огризався перший голос.- А то співає щось таке, що чорт в йому й толку добере.

- Попрохай, Гаврило, хай він тобі заспіває твоєї,- жартували з ним.

- Чого ж, коли б заплатив сто карбованців, заспівав би й по-моєму! - уперто доводив своє перший.

- То чого ж - продай, Гаврило, волики та найми Семена, хай і тобі заспіває.

Гаврило сердито плюнув у темряві.

Панський гомін у саду затих, забринчав знову стиха рояль, і незабаром приєднавсь до його Семенів голос. Мотив був якийсь знакомий, хоч слів пісні не можна було зразу впіймати.

Всі замовкли, прислухаються.

Здавалось, через сад з панського будинку хтось свій, рідний подавав до людей голос.

Шелест пішов між людьми.

- Нашої! По-нашому!..- зашуміли радісно і через рівчак один по одному шугнули в сад; зашелестіли поміж кущами і змовкли, притаїлись.

Мати заздро подивилась їм услід, проте сама не пішла - було чогось ніяково.

А голос, рідний, бадьорий, немов розірвавши якісь пута над собою, струсивши, скинувши якусь вагу, вирвався, могутній і вільний, і соколом полинув над рідними полями.

Стоїть мати одна на майдані, радіє - впізнала.

- Ти ж мій голубчику!.. Ти ж мій соловеєчку, синочку мій коханий, дорогий...- стиха приказує вона сама собі, і сміється, й радісно руки ламає, і витирає рукавом сльозу, що котиться, як горошина, по зморщеному лицю.

І, здавалось, проясніло поле за селом, привітно осміхнулись хатки - підсунулись ближче...

Тріснула гілка, в саду щось гупнуло; забубонів стиха чийсь сердитий голос. У різних кінцях саду загавкали собаки, й трохи згодом лунав чийсь грубий голос:

- Чого поналазили сюди? Чого не бачили?..

Зашуміли трава й лист у саду, затріщало сухе гілля, і з темряви тікали назад люди з ясними обличчями й задуманим осміхом. В усіх до одного поблискували в очах однакові дрібненькі іскорки, як дорогі камінчики. Здавалось, навмисне бігали вони в панський сад за цими іскорками-перлинами і були раді, що хоч по маленькому довелося вкрасти.

Довго після того гомоніли люди, пригадували молодощі, співи, парубоцтво, і довго сяяв - не гасився в очах у їх той крадений у панському саду дорогий блиск...

1914

Семен стоїть у сінях, заглядає в одчинені хатні двері.

Він недавно прибіг знадвору, і в очах йому темно. Хата йому здається за темний льох, вікна - за дірки, в які зазирає ясний день. Вся стіна перед дверима обставлена чорними сумними іконами, перед ними горить три лампадки, привішені вряд на довгих шнурках. Десь далеко-далеко, як у глибокій норі, горять у печі дрова.

Коло печі порається підтикана мати, червона од огню, з пасмами на чолі кіс, що вибилися з-під очіпка.

- Мамо, дайте снідать!..

- А богу молився? Не помолишся, до самого вечора не дам - так собі й знай,- казала мати, сердито тьоригаючи рогачем.- Людські діти в неділю, поки з церкви не вийдуть, то й ріски в рот не беруть, а ти, такий лобаню, схопився, лоба не перехрестивши, та до хліба зараз тягнешся? Безстрамнику!..

- У дядька ж Микита більший за мене, а його ще ні разу не молили! - гуде плаксиво Семен.

- Бач, з кого він привод бере? З Микити! Та то ж шибеник на те, на те він махамет.

- А дядина казала ж, що ми обидва з Микитою махамети.

Мати побожно кривилася й заплющила очі.

- Що ти вдієш із таким кателиком... Із таким лобурем, таким харцизякою! - Далі скривилася й, зітхнувши, почала всовіщати: - І що ти собі думаєш, Семене, коли ти порозу-мієш? То ж тільки невіра, басурмени богу не хочуть молитися, а ти ж хрещена тварюка. Та тебе ж за цеє в пекло, в огонь негасимий завдадуть. Он глянь, що будуть робити на тім світі грішникам! - мати показала рукою на стіну.

Семен спідлоба зиркнув у той бік, де висіла на стіні велика картина страшного суду; од неї завжди смерділо Семенові духом чортячого кубла.

Він одступив далі й промовив уперто:

- Хай завдають.

- На сковороді на гарячій будеш сидіти, гарячу смолу будеш пити.

- Дарма...

- Будуть тебе куці залізним гаком за язик тягнути.