«Що у вас тут таке?..- Покоштував, подумав, пробурчав: - А нічого собі...- І знову: - Помо-о-о...»

І подавсь, подавсь, подавсь, кільки видно над верховинами дивовижних квітчастих лісів.

Комарі, мушки, усякі кузки запищали цілими роями, кожне по-своєму, як той голосливий хор: «І... і... і... і...»

Семен простяг руки, починає махати ними, як регент у церкві, підспівує їм тоненьким голоском, лад дає:

- Господи, по-ми-и-и...

Десь у гущавині, сховавшись у тіні велетня листка, у срібні струни вдарив невидимий цимбаліст.

Закували срібними молоточками ковалики, золоті десь вінчики куючи.

Святі кравчики зашуміли на срібних машинках.

І роботу роблять, і службу божу правлять.

Семен піднімає вгору руки, ніби підбираючи мотузки од небесних дзвонів, і починає працювати руками й ногами, і голос його, як грім, розноситься далеко по всьому зеленому світу:

Припікає сонце, парить починає - і пахощами обкурюється увесь квітник-ліс. Жарко дихає материнка, п’яним духом дише деревій, озивається святим куревом смілка.

Бринить, шумить святий гармидер все голосніше й ширше. І над усім гамом геть-геть лунають могучі передзвони радісного нового паламаря.

Десь єсть собі на світі церковця - стара, трухлява, ніби із тінів із місячних збудована. У церковці - притвор сумовитий, темний, а у притворі, між поламаним хрестом і старою корогвою, висить ікона святого ангела, запилена, полиняла.

Святий ангел стоїть на їй на колінцях, як за шкоду покараний неслухняний хлопчик, очі опустив додолу: і білі шати його замазані, і ясне личко потьмарене, опущені очі заплакані, сумні.

Тамошні люди називають його мужицьким ангелом і розповідають, що колись він стояв на рівних ногах, і шати його були білі, як найперший сніг; святе личко його було радісне, як сонце, а ясні очі його все у небо високе дивилися.

Дивились, не переставали, не зморгаючи, не склепаючи.

Та підмовили якось мужицькі діти його з собою - пішов він із ними попідтинню блукати і замастив свої білосніжні шати.

Позорив на його раз з неба творець його праведний, перстом посварився - і стемніло од смутку його яснее личко, стиха він маленький став на колінця, на грудях ручки склав, очиці до землі пустив, стоїть у божій карі, не стенеться, і буде стояти, поки не звелить йому встати отець його небесний.

А звелить йому встати він, казали, тільки тоді, як усі ангели в небі заспівають, віншуючи Христа народженного: - «Слава в вишніх богу і на землі мир...»

І дожидався ангелик того свята, як душа настраждана золотого раю...

І жила в тій стороні бідна удова у земляній хатинці, жона правдива, у божих боязнях пам’ятлива, і мала вона сина на імення Івашко.

Івашко був слухняний і почтимий, та дуже любив мед, бо був іще маленький. І так він дожидався, так дожидався того різдва.

- Мабуть, мамо, бог і не чув того, як я йому рано й вечір молився, щоб була кутя з медом. Не хочеться вже мені і до церкви ходити.

- Не кажи цього, сину, бо то - грішка; бозя сердиться буде. Іди до церкви, йди, не лінуйся, помолись йому гарненько, то він і зглянеться на наші злидні.

Одягнула мама Івашка в свитку, хусткою теплою зав’язала, бо стояв надворі лютий мороз, вирядила в церков.

Увійшов Івашко в церков, а в церкві порожньо, зимно, тільки старі баби з костурами панихидки правлять.

Заходить Івашко у темний притвор, дивиться, коли там перед тим ангелом, що стоїть сумний не колінцях, чого-чого тільки не понаставлено! І булки, і бублики, і цукор, і пряники, і меду-меду у шклянках, у тарілочках, в горнятках! У Івашка аж очі засміялися, тільки усе те чуже, ще до того і святий ангел стоїть за сторожу. Хіба попрохати у його гарненько, може, дасть? «Попрошу!» - подумав Івашко, і серце у його забилося.

Підійшов він до ангела ближче, привітно осміхнувся до його, боязко в очі йому заглядає, тихо шепоче соромливо:

- Дай мені, святий ангелику, хоч оте щербате горнятко з медом, а то у нас кутя сьогодні суха буде. Грошей не було, то мама не купили. От, їй-богу, не брешу. Дай...- дивиться, дожидає.

Святий ангелик мовчить, очей не зводить, ніби і річ не до його.

«Ні, не так»,- подумав Івашко; одступив трохи назад, став на коліна і проказав йому, як школяр перед учителем, «Отченаш». Далі знову підійшов ближче, питається:

- Ну, то не даєш? Дай, пожалуста.

Мовчить ангел, як і вперше.

«Не дає!» - подумав Івашко, перестав осміхатись, зітхнув.

Соромно йому стало, він зігнувся і тихо одійшов далі. Стоїть, тре рукою уші, чобіт об чобіт стукає, бо змерз уже дуже, а йти звідсіль чогось жаль.

«І нащо йому такого багато?» - думає він, роздивляючись на всі ласощі.- Ні, буду іще прохати!»

Івашко висякав носа, утерся, озирнувся кругом, чи хто не дивиться на його, і підійшов до ангела близько-близько.

- Дай, ну дай же! А коли не даси, то дозволь мені самому взяти!- Будь такий добрий! Чи вже ж тобі шкода одного маленького, щербатого горнятка? Дозволь, я візьму! Чуєш?

Івашко торкав його рукою і так пильно, так щиро прохав його, що й у груди йому тепло стало, і ноги, і уші ніби нагрілися. А серденько так билося-билося.

Радісний і веселий прийшов Івашко додому. Тільки на поріг - зразу перед себе з медом горнятко виставляє, мамі голосно хвалиться:

- А я, мамо, на кутю меду несу!

- Де ж ти взяв його, сину? - здивувалася мама.

Івашко нахмурив брівки, ще й ручечкою собі свариться:

- Ні, ні, мамо! Це я не сам узяв, це мені святий ангелик звелів узяти!

- Який ангелик? Де? Це ти щось дуриш мене, сину. Ану розказуй мені усе по правді.

Івашко став казати:

- Там у церкві коло ангелика стояло багато-багато і меду, і всячини, то я й випросив у його. Він спершу довго не давав, та я його став так прохати, що і в животі в мене заболіло. Тоді він і сказав мені тихенько-тихенько, так, що я насилу й почув його, каже: «Бери, тільки щоб ніхто не бачив». То я і взяв.

- Ох мені лишенько! - забідкалася мама.- Та це ж ти украв його!

Івашка узяв жаль на маму, і він заплакав. Пригадав, що казала зрання йому мама, та й собі теж промовляє:

- Не можна так казати, мамо, бо грішка!..

Року од року, як надійде те велике свято, всі ангели у небі співають святим своїм гуртом славу Христу нарожденному: «Слава у вишніх богу...»

А той ангелик маленький як стояв, так і тепер стоїть на колінцях, не насміючи до неба очі підвести, щоб ясно на праведного поглянути бога.

І біла льоля його ще більше стемніла, ще дужче помарніло од сліз його ясне личко. Все, все на йому осмутніло і похмарилось, тільки те святе проміння над його головкою одно не чорніє, сяє, як і раніш сяло.

Нещодавно було цеє... Вечірнє небо заквітчалось весняними хмарками, мов гірляндами з зеленого барвінку. Сплинув поміж хмари блискучий місяць, і ніби з води виринули у невеличкому місті білі будови того жидівського кварталу, що в темряві здавався таким сумотним та злиденним.

Аж ось упали на трухляві дахи яток та крамниць оксамитові .тіні, сипнув хтось жмені рожевого бляску в сумовиті шибки ветхих віконець, золотом нашвидку побризкав смітники - і увесь бруд жебрацького кварталу згорів, здавалось, на потайному огні.

Занедбаний квартал засяяв, оновлений... На будинках і коло будинків скрізь по улицях міста цвіли в місячному бляску повні глибокої думки суворо-таємничі велетні квітки - переможні, огнево-червоні прапори. Мов після бурі, після грози, що свіжим дощем зросила ці темно-червоні троянди, віяло од їх у місті легким і радісним духом. Подихом волі й братерства. Гомоном м’яким і вільним, як шуми весняної поводі, невважаючи на вечірній час, грало й гуло все місто. Зблизьку і здалеку, з широких улиць і з глухих переулків рясно лунали незлобиві, радісні вигуки, лагідно-бадьорі розмови та вільний, незмушений сміх. Без дружньої, радісної осмішки навіть незнакомі між собою люди не могли зустріватися.