– Коротше, розберемося потім. А зараз взувайся, хапай подаровану тобі шаблю – і мерщій до королівських палат!

Тільки тут Кароль помітив, що його побратим уже озброєний. Григорій між тим продовжив:

– Мені здається, за нових обставин сенатори швиденько позабудуть про виявлену до них щедрість, а вважатимуть за краще видати короля Станіслава московитам, як запоруку своєї лояльності імператриці Анні Іоанівні.

Кароль хотів уточнити, що з іще більшим задоволенням польські пани видадуть ненависним московитам сина бунтівного українського гетьмана. Проте Григорій не побажав слухати, лише рішуче мотнув головою і кинувся геть з кімнати. Натягнувши нарешті чоботи і зірвавши зі стіни шаблю, здоровань побіг за ним.

По дорозі не розмовляли – навіщо?! Кароль і без того був упевнений, що гетьманич картає самого себе однією-єдиною думкою: навіщо залишився у Варшаві, чом одразу ж після вдало проведених виборів не помчав на Запорозьку Січ?! Отак от передовіряйся іншим!

Щоправда, після блискавично виконаної місії зведення короля на стіл їм, здається, випала не менш унікальна нагода – врятувати чинного монарха. Принаймні від полону – це точно.

А можливо – і від безславної смерті…

Проте поміркувати на подібні теми часу не стало: перед ними вже схрестилися алебарди вартових, які охороняли вхід до королівських палат. Втім, Григорш не розгубився і вигукнув щодуху:

– Звільніть дорогу і негайно: життя Його Королівської Величності Станіслава у небезпеці!!!

Охоронці обмінялися короткими здивованими поглядами, проте алебарди не прибрали. Тоді Орлик мовив спокійніше:

– Мій товариш… – він різко мотнув головою у бік Кароля, – …залишиться тут, а один з вас піде зі мною до Його Величності.

Вартові знов перезирнулися, далі той, що стояв ліворуч від дверей, рішуче мовив:

– Віддайте вашу шаблю, пане!

Гетьманич лише сумно зітхнув.

Листопад 1733 р. від Р.Х.,

Версаль, особисті покої королеви

Марії Аделаїди Савойської

– І як же ви вчинили, месьє Григоре?

Королева дивилася на нього з непередаваною сумішшю ласкавої теплоти і скорботного жалю. Водночас відчувалося, що Її Величність одночасно прислухається не тільки до слів співбесідника, але й до чогось нечутного нікому іншому, окрім неї. Ще б пак: Марія Аделаїда Савойська вже вкотре була вагітною, і час від часу її біла випещена, з довгими тонкими пальцями рука мимоволі голубила опукле черево…

– Я вчинив так і лише так, як можна було вчинити у даному випадку: віддав шаблю одному з вартових і в супроводі іншого ввійшов до королівських палат вінценосного батька Вашої Королівської Величності. На щастя, Його Королівська Величність Станіслав уже не спав: усівшись за невеличким столиком поблизу каміна, король зосереджено працював над якимись паперами…

– Так-так, батько складав послання до сейму, він мені розповідав, – Марія Аделаїда мимоволі посміхнулася.

– Безумовно, Ваша Королівська Величність чули продовження історії від свого вінценосного батька, – обережно зауважив Григорій, – навіщо ж розпитувати мене?

– Цікаво дізнатися саме про вашу точку зору на події, – знизала плечима королева.

– Що ж, якщо бажаєте почути це саме від мене… Його Королівська Величність Станіслав сприйняв звістку про десант московитів абсолютно стримано і спокійно – чого не скажеш про вартового, який супроводжував мене. Якби розмова не відбувалася у присутності Його Королівської Величності, гадаю, він би знепритомнів від переляку, а так стояв, спершись на свою алебарду, немов п'яний гульвіса – на ту одиноку осику. Він виглядав хвацьким воякою, лише стоячи на варті, тоді як у мить явної небезпеки…

– А мій батько?

– Повторюся: Його Королівська Величність Станіслав був незворушно-спокійним. Дослухавши мій рапорт до кінця, схопив недописані папери, широким жестом жбурнув їх у камін і мовив: «Що ж, пане Орлику, маєте рацію: не варто сидіти у Варшаві! Пропоную невеличку прогулянку на морське узбережжя – там відпочивати краще. Гадаю, ви складете мені компанію?»

– Так і сказав? – здивувалася Марія Аделаїда.

– Достеменно так, Ваша Величносте!

– Чому?..

– Гадаю, щоб трохи розрядити ситуацію. Бо якби почав метушитися, кричати: «Московити з'явилися, треба тікати якнайшвидше!» – то тим самим тільки примножив би панічний настрій переляканого охоронця. Тоді як запропонувавши прогулянку на узбережжя – продемонстрував, що нічого жахливого не сталося, а боятися московитів не так уже й варто. Той боягуз-охоронець одразу зрозумів усе, припинив удавати наполохану дівицю і навіть виструнчився, груди колесом викотив.

Тоді Його Королівська Величність Станіслав подзвонив челядникам, які допомогли королю перевдягнутися для дороги. Потім усі ми пішли надвір, причому Кароль і передані під його команду охоронці прикривали ар'єргард королівського почту. Подали королівський дормез[36], і ми спокійно відбули у Данціґ, якого й досягнули через два дні. А ще через два дні спішно скликаний на вимогу московитів сейм переобрав королем курфюрста Августа Саксонського[37]. Мої побоювання підтвердилися: тільки-но на берегах Вісли заблищали багнети російських рушниць, думка сенаторів щодо найкращої кандидатури польського короля одразу змінилася на діаметрально протилежну.

Орлик продовжив розповідати про те, як вони жили у Данціґу, очікуючи на іноземну допомогу, і як повернулися назад до Франції, коли зрозуміли, що втілитися у життя цим планам не судилося. Коли ж він нарешті замовк, Марія Аделаїда підвелася, попрямувала до вікна і подзвонила, викликаючи чергову фрейліну. Потім сказала:

– Наскільки мені відомо, мій вінценосний чоловік щедро оплатив ваші послуги щодо невдалої спроби реставрації мого батька на польському столі. Чи задоволені ви тією платнею, месьє Орлі?

– Більш ніж задоволений, Ваша Королівська Величносте! – Григорій схилився у шанобливому поклоні. – Адже йдеться більше, ніж про гроші[38] – про свободу для мого шляхетного батька!

– Чула, нібито Фрагонар збирається написати ваш портрет, – Марія Аделаїда не запитувала, проте констатувала. – Я і від себе вирішила зробити невеличкий подаруночок відважному шевальє, який взявся прислужитися шляхетній сім'ї Лещинських…

Двері розчахнулися, і чергова фрейліна внесла невеличку мініатюру із зображенням королеви, оздоблену самоцвітами.

– Прийміть цей портрет на знак безмежної вдячності Марії Аделаїди Савойської. Можете звертатися до мене у будь-якій скруті чи в радості. Знайте, що ми у боргу перед вами.

– Дякую, Ваша Королівська Величносте!

І Григорій шанобливо поцілував простягнуту йому випещену білу руку з довгастими тонкими пальцями.

Друга половина червня 1759 р. від Р.Х.,

Франкфурт-на-Майні, вул. Оленячий брід,

ставка військового губернатора французів графа

Teaде Тораса де Прованса

– Ваша світлосте!

Месьє Орлі відірвав погляд від паперів і подивився на Кароля, який завмер біля порога у нерішучій позі.

– Знов малий до вас проситься.

– Гаразд, братику, нехай зачекає ще… – граф ковзнув поглядом по паперах, – …ще сім хвилин. Мені того вистачить. Тоді зайдеш разом з Йоганном Вольфгангом, забереш листа – і як зазвичай… Все, давай-но я нарешті завершу писати, будь ласка.

Сім хвилин пролетіли непомітно. В ту саму мить, коли Григор Орлі почав капати розтопленим зеленим воском на зворотний бік складеного листа, зі сходів долинули часті кроки, потому до кімнати влетів радісний хлопчина й вигукнув:

– Ось мій вірш, гер генерал! Я написав!..

Граф прихильно кивнув гостеві, потім приклався до невеличкої воскової калюжі перснем, віддав запечатаного листа Каролю і поцікавився: