– Ні.

– Але ж!..

– Не можу взяти тебе з собою, Каролику!

– Чому?

– Не питай краще, бо то є велика таємниця.

– Королівська служба, розумію… – сумно зітхнув Кирило-Кароль.

– Що ж поробиш, братику!

Григорій посидів у служника ще трохи та поїхав геть: запорожець мусив збиратися у далеку путь… Зате з душі гетьманича немовби важелезна кам'яна брила звалилася. Він навіть почав складати подумки щось на кшталт мадригала[11], присвяченого цьому загадковому місту: «Париж серед зими і юні парижанки…» – проте вірші виходили несерйозними понад всяку розумну міру. Довелося притримати слова принаймні до ранку. А так – нічого собі ідея, гарна! Згодиться хоч би тому, що післязавтра… тобто, враховуючи, що за кілька годин світатиме – вже завтра його запрошено до салону маркіза Нормана де Турнема. Треба ж буде зробити запис до альбому юної мадемуазель Жанни-Антуанетти Пуассон!..

Цілий день і всю наступну ніч Григорій спокійно проспав у своєму номері «Отелю де Пост». Зате наступного дня встиг геть усе – навіть елегантного вірша про чарівний Париж склав. Вечірка вдалася на славу: хоробрий «капітан Густав Бартель» перебував у центрі уваги невеличкого товариства, мадемуазель Жанна-Антуанетта дуже мило й виразно співала під власний акомпанемент на лютні, декламувала вірші (у тому числі складений на її честь «шведським гвардійцем»), а насамкінець продемонструвала колекцію пейзажиків. Враховуючи, що їх написала дев'ятирічна дівчинка, малюнки були зовсім непогані…

На прощання мадемуазель з воістину королівською величчю піднесла Григорію густо-червону, майже чорну оранжерейну троянду й мовила:

– Це, дорогий капітане, вам на згадку про нашу зустріч. Не забувайте маленьку Жанну-Антуанетту Пуассон! Не виключено, що колись ми знов зустрінемося, хоча Париж – місто надто велике.

– Обіцяю не забувати вас, мадемуазель. Також обіцяю зберегти цю чудову троянду… хоча ваша чарівливість все одно сильніша! – церемонно вклонився у відповідь гетьманич.

Коли вийшов на вулицю, то сховав троянду під плащ: до «Отелю де Пост» було далеченько, а оскільки більшу частину отриманих авансом коштів він відіслав сім'ї, тепер доведеться всіляко економити… схоже, навіть якось без коня обійтися! Тож під час ходи вулицею ніжна троянда може постраждати від паризького морозу.

Ну, місяць якось-то мине, а далі – на Схід, на Схід!..

Що ж до троянди і дивакуватої дівчинки, яка вже уявляє себе королевою…

Хтозна, як воно складеться?! Григорій розумів поки що одне-єдине: все можливо у цьому незбагненно-загадковому місті – у Парижі!..

Все можливо.

Кінець березня 1759 p. від Р.Х.,

Франкфурт-на-Майні, вул. Оленячий брід,

ставка військового губернатора французів графа

Teaде Тораса де Прованса

– А чи не здається вам, люб'язний графе, що ви берете на себе занадто багато відповідальності?

По всьому було видно, що принц Лотаринзький не надто задоволений рішенням польного маршала Орлі… хоча й не наважується сказати це прямо і відверто. Вести у розташування свого корпусу німецького «гостя»?! Справді, навіщо зайві слова!!! Нехай у цьому будинку розташувався французький військовий губернатор, але все ж таки хлопчисько був і лишається онуком бургомістра окупованого Франкфурта!.. До того ж, відносно нещодавно сам генерал Орлі застерігав усіх членів штабу від виявів надто великої довіри до німців, а тепер чомусь не бажає розуміти всю недоречність свого вчинку…

І міру власної безвідповідальності!..

– Облиште, ваша високосте, – посміхнувся граф. – Ми у жодному разі не оглядатимемо ні всю нашу армію, ні весь мій корпус, ані навіть весь полк «синіх шведів».

– Але ж!..

– Хлопчина всього лише подивиться на запорозьку сотню. Так би мовити, на мою особисту маленьку кінну гвардію, не більше. Це все одно, що продемонструвати гостю своїх лакеїв – якщо гість у захваті від кольорів їхніх ліврей.

– Ваше порівняння не надто доречне, графе.

– Навпаки, ваша високосте, навпаки… Пам'ятаєте, як після нашої появи Франкфурт сповнився чутками, буцімто у Франції бракує вояків, якщо вони найняли на службу скажених турецьких яничарів?

– Авжеж пам'ятаю!

– І що відтепер яничари полюватимуть на бідолашних німецьких немовлят і заради розваги їстимуть їх живцем?[12]

– Ну-у-у… припустимо… І що з того?

– То все це сталося через моїх запорожців – адже тутешні жителі їх ніколи не бачили, відтак легко сплутали запорозьке вбрання з турецьким!

– Припустимо, графе. Припустимо, все це так і є – і що з того?

– Не варто припускати, ваша високосте. У таких випадках можна говорити з абсолютною впевненістю, що…

– І все одно не розумію, до чого ви ведете?!

– Лише до того, що ліпше мати під боком нейтрально налаштованих франкфуртців, аніж прихованих ворогів. На зимових квартирах ми простояли, вважайте, цілих три місяці, поки що обійшлося без прецедентів… Не хочеться, щоб вони розпочалися саме зараз.

– Зараз, коли настає час розпочинати весняну кампанію?..

– Так, ваша високосте.

– То ви гадаєте, графе…

Де Лазіскі кивнув із найсерйознішим виглядом:

– З точки зору окупованих, нині час не носа від морозу ховати, а неприємного сюрприза нам готувати.

– Що конкретно вам відомо і від кого? – одразу стріпонувся принц Лотаринзький… Та раптом покосився на двері, за якими під наглядом Кароля очікував юний Йоганн Вольфганг, і протягнув: – А-а-а, розумію, розумію… Розумно, графе, дуже розумно!

– Якщо ваша високість вважають, нібито моїм джерелом інформації є син радника юстиції Гете…

– Справді, хто ж запідозрить дитину?! – задоволено посміхнувся принц. – Ви, графе, як завжди, неперевершені.

– Все зовсім не так, – посміхнувся де Лазіскі. – Це було би надто просто. До того ж, він недостатньо поінформований про те, що може нас зацікавити. Хоча сама ідея використати його…

– Отже, я таки маю рацію?! – зрадів принц.

– Я, ваша високосте, і справді включив у наші плани юного Йоганна Вольфганга, але зовсім не у цій якості.

– Тобто?..

– Краще передати через хлопця вигідну нам інформацію, ніж робити його нашим інформатором.

– Що-о-о?! – Принц Лотаринзький здивувався до непристойності відверто. – Про що це ви, люб'язний графе?! Які ще відомості збираєтеся передавати нашим ворогам…

– Це не зовсім відомості, ваша високосте.

– Що ж тоді?!

– Уявіть, що, розмовляючи з такими самими франкфуртськими хлопцями, наш юний Йоганн Вольфганг розповість, що турецькі яничари – це насправді ніякі не людожери-дикуни з таємничого Сходу, а шляхетні лицарі…

– Ну то й що?..

– Юні друзі Йоганна Вольфганга розкажуть про те іншим хлопцям, а також своїм батькам, ті у свою чергу…

– А-а-а, розумію, от тепер розумію!

– Це лише один напрям роботи з місцевим населенням, ваша високосте. Зі згоди маршала де Брольї, від початку нашого зимового квартирування я роблю також багато чого іншого, аби поліпшити ставлення франкфуртців до французького війська, зробити його бодай нейтральним. А тепер збираюся познайомити юного Йоганна Вольфганга із запорожцями. Погодьтеся, напередодні весняної кампанії це нам аж ніяк не завадить…

Вони замовкли. Принц Лотаринзький замислено тер підборіддя, де Лазіскі спокійно дивився на нього.

– Ну що ж, графе…

– Так, ваша високосте?..

– Змушений погодитися, ви таки маєте рацію! – мовив нарешті принц. – А справді, чом би хлопцеві не поспілкуватися з вашими кінними гвардійцями?! Чудова ідея.

– Дякую, ваша високосте!

– Гаразд, графе, можете йти.

Де Лазіскі вклонився і вийшов геть. Принц Лотаринзький підійшов до вікна, вперся руками у віконницю. За хвилину надворі з'явився граф, трохи позаду нього йшли онук франкфуртського губернатора Йоганн Вольфганг Гете і графський охоронець Кароль.