– А може, просто чули?..

– Ні-ні, я згадав про своє. І це тебе жодним чином не стосується.

– А-а-а… Ну, якщо так…

– Давно твоєї матері не стало?

– Навіщо вам знати, якщо ви не були знайомі?

Гетьманич зрозумів, що цим тільки розбурхав підозрілість парубка, а тому поквапився збрехати:

– Просто шкода тебе. Я сам втратив матір у шестилітньому віці. А ти?

– Вона позаторік померла, – зітхнув парубок.

Господи, на все воля Твоя!..

– Від чого пішла з життя? Захворіла? – І Григорій поквапився додати: – Моя родина протягом останніх десятиліть збідніла, от мою матір і заїли злидні.

– Покійний дід Семен теж колись заможним був, проте хоч і втратив усе, коли втік разом з Мазепою та іншими козаками, після повернення не бідував. Та й матусю заміж видав вдало майже одразу по тому, як повернувся сюди.

– Що ж тоді?

Парубок не відповів, лише якось підозріло засопів носом.

– Кажи, не мовчи. Я ж тобі все про себе розповів…

– Та-а-а… Просто у Швеції залишився якийсь козак, якого вона кохала понад усе у житті. Я звик якось, що матуся дуже часто плакала – бо тужила за тим козаком усе своє життя. А батько так і не звик, тому часто сварив матусю за ті сльози. І не тільки сварив…

Останні слова візник процідив крізь зуби. Уявивши, що негідник, якого він ніколи у житті не бачив, міг заподіяти зле його коханій Софійці, Григорій мимоволі стиснув кулаки. Тепер гетьманич дуже навіть радів тому, що під шатром панувала темрява і співрозмовник не бачить його жестів та виразу обличчя.

Проте розмову краще завершувати… бо Григорій дуже побоювався видати себе якимсь необережним словом.

– Отже, після смерті матері твій батько знов одружився, а ти втік з дому, не побажавши жити з мачухою. І тепер візником прилаштувався, так?

– Еге ж.

– Тоді от що пораджу тобі: покинь нинішню службу і йди на Січ!

– На Січ?!

– Ти і справді знаєш про неї та про козаків більше, ніж я міг уявити… – Гетьманич зробив крихітну, зовсім непомітну паузу й додав обережно: – І як мені видається, ти достойний кращої долі, ніж бути візником у московитів. Звуть тебе як?

– Григорієм кличуть.

Серце у грудях мало не розірвалося від нової хвилі болю, а вуста ледь не назвали парубка «тезкою», коли він мовив:

– Отже, йди на Січ… Грицю… Саме там тобі місце, не тут.

– А ви?..

– Кажу ж, за мене не бійся, я у повній безпеці.

– Ні, не те… Ви на Січ теж поїдете? Підете?.. Ну-у-у, потім…

– Не знаю, не знаю. Навряд чи так.

– Ну от, самі не їдете, а мені радите! Чому?

Гетьманич подумав трохи й відповів:

– Що ж, коли на Січі побільшає таких, як от ти… Хтозна, можливо, колись я там і з'явлюся! Все можливо, Грицю… А тепер іди спати.

– А ви?

– А я спатиму тут. Все буде гаразд.

– Точно?

– Точно! Тільки пам'ятай про одне: ранком не треба дивуватися, якщо ставлення москаликів до мене зміниться на краще. Зрозумів?

Парубок замислено почухав потилицю, зітхнув, потім відігнув краєчок ряднини шатра і сказав, перш ніж зникнути:

– Руки я вам про всяк випадок не зв'язуватиму. Як все ж таки захочете втекти, знайте: вартовий зміниться не менш ніж за годину.

І пірнув за край возика.

Проте гетьманич зовсім і не збирався тікати. Він пролежав із розплющеними очима до ранку, багато що передумавши за цей час.

Річ у тім, що вже тривалий час Григорію здавалося, нібито він таки зумів остаточно забути про розтоптаний цвіт невдалого першого почуття. Тим паче – пізнавши після того щемливе кохання ніжної красуні-турчанки Лейли, за яку так і не помстився Неплюєву, хоч і мріяв про ту помсту, і неодноразово присягався здійснити її.

Але виявилося, що все не так, далеко не так, як уявлялося досі. Що перше кохання не забувається!.. І всю ніч на темному шатрі возика йому ввижався милий образ юної Софійки – такої, як він запам'ятав її під час останньої зустрічі.

А ще ж цей Григорій!.. Тезка. Якби не лиха доля, скерована твердою рукою Семена Півторака, він цілком міг би бути батьком цього хороброго і симпатичного парубка.

Хороброго і симпатичного?!

Саме так!..

Адже Грицько ризикував власною головою, намагаючись звільнити бранця московитів.

Адже у його зовнішності віддалено вгадувалися милі Софійчині риси.

(Тепер гетьманич був упевнений у тому, хоча вдень не надто придивлявся до юного візника.)

І нарешті, ще одна думка…

Григорій ніколи не ставився серйозно до релігійних питань, оскільки йому доводилося то віросповідання змінювати, то удавати з себе мусульманина або зороастрійця[45]. Тільки останнім часом чи то під впливом віку, чи бозна ще яких обставин все ж таки почав потроху замислюватися на подібні теми. Але ж теперішні події!..

Так, вищий промисел безумовно існує, якщо син коханої дівчини, назавжди втраченої шістнадцять років тому, бодай на мить утрутився у його життя. І не просто виринув із небуття, а намагався допомогти.

А якщо все так і є, якщо Господь Бог послав йому саме такого «янгола-охоронця»… Тоді він нізащо не повірить, що вся боротьба його, батька, усіх козаків-емігрантів є марною! А отже, боротьбу варто продовжити, оскільки справа визволення рідної Украйни від московитського поневолення є справою священною, богоугодною.

Тим паче, якщо він знатиме, що серед запорозьких козаків на нього чекатиме «янгол-охоронець» – Софійчин син Грицько…

Вранці у невеличкому таборі посеред степу стався величезний переполох. Ще б пак, посеред ночі наднебезпечний бранець якимсь незрозумілим чином зумів розрізати пута на міцно скручених руках! Але при цьому не втік у степ, як можна було подумати, а нахабно завалився спати у возику, безтурботно заклавши руки під голову!!!

Старшина московитів лаяв на всі друзки команду конвоїрів, бив кого у писок, кого по печінках-селезінках, лаявся по матері й загалом погрожував усіх зашмагати шомполами. Проте далі того не пішло, оскільки було незрозумілим, з кого ж розпочинати екзекуцію?! І чи не з себе, сіромахи… Адже за успіх цієї маленької експедиції відповідав насамперед він – старшина!..

Та коли налетів з криками на бранця, заразом віддавши наказ знов скрутити йому руки, Григорій у боргу не залишився, відповівши старшині чистою московською лайкою:

– Ах ты ж мерзавец, как смеешь на меня кричать?! Да знаешь ли, сволочь, что мне б только одно-единое словечко молвить его высокопревосходительству господину коменданту Кейту – так он тебя и в кандалы сразу же?! В Сибири сгниешь к чертовой матери да еще благодарить меня будешь, что подыхать тебя там оставили, а не сразу же к заплечному мастеру сволокли калены щипчики нюхать да на пол кровью харкать!!! Понял, гнида вонючая?!

Почувши це, старшина декілька хвилин поспіль лише очима кліпав і жадібно хапав повітря широко роззявленим ротом. Ще б пак! Тільки вчора цей дивний бранець розмовляв виключно малозрозумілою хохляцькою говіркою, а сьогодні раптом заговорив не гірше їхніх офіцерів! До того ж, звідки дивний бранець знає, що їдуть вони саме до генерала Кейта, а не кудись іще?! Якщо це настільки поважна персона, чому пан комендант говорив про нього, немовби про останнього злодія? Чому бранець дозволив зв'язати собі руки вчора, проте не дозволяє цього нині? І як він все ж таки зміг звільнитися?! І чому не втік, маючи для того усі можливості…

Як би там не було, та скручувати руки йому після цього не наважилися. Мовчки поснідавши, продовжили подорож: бранець сидів у возику під охороною одного з солдатів (який час від часу обережно перевіряв підбите вранці око), старшина їхав на передку поруч з візником (хлопчина ледь стримував здивування, та пам'ятаючи нічну домовленість, таки промовчав), решта москаликів крокували по боках.

На місце прибули вже під вечір. Доки його вели до пана коменданта, Григорій встиг непомітно сунути руку за пасок, витягнути з потаємної кишеньки на внутрішньому боці й надягнути тендітний срібний перстень, розвернувши його камінчиком у бік долоні. Так, до останнього часу гетьманич не надто вірив не тільки у Бога, але й у різні ірраціональні речі, тож доволі скептично ставився до різноманітних таємних товариств. Проте перстеньок, свого часу виготовлений точнісінько за намальованими батьком ескізами, вважав за краще тримати при собі: а раптом стане у нагоді!