Бандала не відказав. Зелений барбут умостився на лампі, наче на гойдалці. Довкола лампи літали рої комах, схожі на тріпотливу імлу, потім прилетів другий барбут, зачав штовхати, дзьобати лампу — здавалося, ніби він гойда свого приятеля.

— Щось мені вже не подобається тут, — знов озвався Тікірі. — Як зостанеться тут новий сагіб — піду, мабуть. А ти?

Бандала завагався.

— Найперш сходжу до дерева Бо, — вирішив він. — А як вернуся, подивимось.

— Сатгу, — хитнув головою Тікірі. — Хай буде на твоє.

Тієї ночі Тікірі знову прокинувсь, але марно чигав на блідого привида. Ніде ніщо не ворухнулося, тільки зорі мерехтіли на темно-блакитному небі і перед Магараджиним наметом світилася гасова лампа замість самоцвіту, який би там, певно, висів, коли б то був справдешній магараджа, великий володар. Принаймні так собі це Тікірі уявляв. Він ніколи не бачив справжнього магараджу, ні великого, ні малого, тільки чув про них у казках, в яких, зрозуміло, діяли також найрізноманітніші духи та велети. Але зрештою, що це за створіння? Може, вони з'являються тільки в снах людей, достоту так, як у його, Тікірі, сні з'явився дух, що ніс жертву до статуї. Хоча… чи був то справді дух? Чи був то сон?..

Тікірі зітхнув. Справді, ані про що не зна він певно, окрім, хіба про самоцвіти. Самоцвіти існують: пан Ліндсей велить їх шукати під землею, та й я один маю, достоту маю, бо можу його торкнутися. Власне, можу й не торкатися, бо він весь час муля мені кістку в боці, аж болить…

Таки розв'язав кінець саронга, вийняв самоцвіт і зачаровано дививсь, як у місячному промінні, що просякає крізь бамбукову стіну, його кристалики міняться синюватими іскрами. Потім вийшов надвір і закопав камінчика за халабудою. Не хотів більше прокидатись і пантрувати за привидами, хай їм грець, до добра вони не доведуть. Та й сховати самоцвіт — це куди розумніше, безпечніше, аніж тягати його весь час із собою…

Вранці Ука Елара послав Тікірі зі Старою Тростиною по дрова. Повернувшись за годину, Тікірі Бандали не побачив. Де б це вій міг бути?

— Когось шукаєш? — співчутливо запитав кухар. — Хоча я знаю кого… Але його вже нігде не знайдеш. Утік, дурило, і тепер блука десь у джунглях. Ах, мені його жаль. Певно, задушив його леопард, уночі я чув ревіння…

Тікірі струснув головою. Він не боявся за Бандалу: був певен, що той подався до дерева Бо, мабуть, найшов лісника і розпитав у нього дорогу.

Кухар замовк, але перед полуднем почав тривожно соватися, ходити сюди й туди й нарешті сказав, що йому дивно щемить серце.

— Маю передчуття! — говорив тремтячим голосом і тис долонею до черева ліворуч, мов туди переселилося його серце. — Маю жахливе передчуття. Певно, ангели мені щось нашіптують. Або ж диявол? Ні, диявол мене боїться, я ж бо християнин; мені нема чого боятися диявола, бо ангели знають Ука Елару, їм відомо, що святий білий чоловік дав йому благословення… Ах, це передчуття!

Ще чверть години Ука Елара бігав перед кухнею, а тоді подався до лісу, волаючи, що на нього хтось там гукає. Голос його лунав хвилю тут, хвилю ген, на мить ущух зовсім, а тоді озвавсь удалині, але вискучий, уривчастий, пойнятий жахом…

Відтак Ука Елара вийшов із чагарів, очманіло доплентав до кухні й поклав Тікірі до ніг червону шматину. Був то Бандалин саронг, просякнутий кров'ю.

— Передчуття не обмануло. Вій мертвий, — сказав.

У таборі не було нікого, крім Тікірі, кухаря й Старої Тростини. Ніхто не заломив руки, лише вона, Стара Тростина. Ука Елара безсило впав на колоду й затулив лице руками. Тікірі жаско втупивсь у криваву шмату й не мовив нічого, бо не знав нічого, одне тільки: тепер він сам, як палець, і порожній, як розбита посудина.

Сидів почіпки й дивився на те, що зосталося з Бандали, але й очі були йому порожні, бачив він лише імлисту червону пляму, що росла й росла, аж став червоний цілий світ. Стара Тростина давно перестала голосити, а Тікірі усе сидів навпочіпки й дивився сухими очима, як світ виступає з імли й помалу верта до своєї подоби. Багато стебел трави, багато камінців, чотири чорних жуки і одна червона шматина… Так, це знов був старий знайомий світ, а все ж цілком інший. На ньому вже не жив Бандала.

Тікірі зачув, як обіч хтось каже — кухар:

— Підкріпися. Це помага в будь-якій печалі.

Тікірі закрутив головою.

— Так, я тебе розумію, — співчутливо й ласкаво мовив Ука Елара. — Ах, нещасний день!.. Йди геть, хлопче, десь-інде легше забудеш горе. Це нещасне місце.

— Куди мені йти, — глухо сказав Тікірі. — Бандали ніде немає.

— Ніде. Твоя правда… Але ти мріяв про слонів. Тож іди до Канді, і то хутко, перш ніж сагіби вернуть. Вони тебе не пустять, бо ти тямиш по-англійськи й тебе ніким замінити. Тікай, поки є час! Уже завтра ти будеш у моєму місті в Канді в мого брата, котрий має багато слонів. Будеш магаут!

Тікірі понурив голову, його змагала невідома досі кволість, начеб із Бандалиною кров'ю витекла до джунглів і його власна кров.

— Ніколи не буду я магаут…

— Чом це?

— Я малий, кволий, — прошепотів Тікірі. — Я мураха, ти сам це казав. Ніде мене не візьмуть.

— Он воно що! — засміявся кухар. — А ти й повірив? Я ж то жартома сказав, дурненький. Тепер-бо я не жартую. Диви, маю листа з Канді, Куда мені його вчора приніс. Диви, там написано, що мій брат носила до мене свого сина, аби я навчив його поводження сагібів. А його син, мій небіж, був магаут! Отже, його місце тепер вільне. Тікай до Канді! І ти не йтимеш пішки — це досить далеко. Поїдеш потягом, я дам тобі на квиток. Диви, дам тобі стільки, що стане на цілу дорогу! Так-бо я хочу зарадити тобі. Але тобі треба поспішати, потяг вирушає за годину!

Тікірі не ворухнувся.

— Я не вмію їздити потягом, — сказав. — Ніколи не їздив потягом. — Йому хотілось, аби Ука Елара пішов або принаймні замовк. Аби було тихо.

Марно.

— Що там уміти? — здивувався кухар. — Не будь дурний, це найлегше діло в світі! Просто підеш на вокзал, дорогу я тобі покажу, купиш квиток і сядеш, ото й усе. Потяг тебе ніде інде не завезе, бо йде тільки до Канді! А як хочеш, дам тобі й листа до брата. Напишу в ньому: «Це Тікірі, славний магаут!»

— Ні, — сказав Тікірі. — Я не магаут. Я не магаут. — І повторив ці слова утретє, і вчетверте, бо не пізнавав свого голосу, і цікавий був, хто ж то так близенько говорить. — Я не магаут.

Ука Елара розсердивсь і пригрозив, що напише того листа або ось зараз, або вже ніколи, що ніколи вже не дасть грошей на потяг із своїх заощаджень, бо співчуття його мине й ніколи вже…

Але Тікірі лише повторював слова «Ніколи вже… Ніколи вже…» — і думав про Бандалу.

Тут Ука Елара вхопив його за плечі, підвів і заштовхав геть. Однак заледве одпустив, Тікірі сів на землю її дивився на червону шмату. Не міг ні про що думати, тільки про Бандалу, не міг ворухнутися — такий був кволий. Нарешті кухар узяв закривавлену шматину й кинув у вогонь.

— Так! — закричав, задихаючись. — Тепер кінець! Нічого тобі не зосталося з Бандали, можеш тепер іти!

— Тільки завтра, — прошепотів Тікірі. — Сьогодні не можу. Смуток забрав мою силу.

Ука Елара звів руки до неба й хвилю так стояв, мов прикликав свого бога. Але замість імені божого він сичав інше:

— Пес! Ти пес, а не магаут! Пес!.. Щоб ти околів на могилі свого пана, собако!

Голос йому перехопило, руки опустилися, і нарешті стало тихо.

Тікірі сидів на землі знесилений до краю — мусив обпиратись об землю обома долонями.

— Що з тобою? — спитала пані Індіра.

Він підвів на неї очі й побачив, що вже сонце по полудні.

— Бандала вмер. І мені дуже сумно.

— Як це вмер? — засміялась вона. — Він же поїхав до дерева Бо.

— Може. Але він мертвий, — прошепотів Тікірі. — Я бачив його закривавлений саронг.

— Де?

— Кухар приніс його з лісу.

— Кухар? — здивувалася пані. — Ходи сюди, Ука Еларо!