— Еге, хочу. Бандала напевно туди пішов.

За годину Тікірі сидів біля Куди й їхав зеленою дорогою: закрут за закрутом… Отруйні плоди года-кудуру зблиснули проти сонця й зосталися позаду. Закрут за закрутом…

Коли машина викотилася на асфальтоване шосе й взяла курс до моря, десь праворуч почувся гудок потяга. Тікірі підвів голову, але не побачив нічого, лиш зелень. Куда голосно засурмив, ніби вітаючи паротяг…

… А недалеко звідси підвів голову Бандала. Однак не побачив нічого; лише стелю вантажного вагона, в якому злякано скулився. Потяг рушив.

Так почалася довга Бандалина путь від узбережжя.

Бо коли Бандала прокинувсь уночі при фейєрверку блискавиць і побачив, що нема Тікірі, він довго марно кликав його й чекав, а тоді не знайшов іншого пояснення, як те, що Тікірі здійснив свою погрозу й подався сам до Канді й до своїх проклятих слонів. Тоді груди Бандалі стисла туга, туга та росла й росла… застувала й заглушала все: і картину рожевого острівця, й поклик океану. Заледве трохи розвиднілося, рушив Бандала навздогін другові.

Так сталося, що той із них, хто мріяв про джунглі, повні слонів, їхав до моря, тим часом як другий, хто мріяв про море, їхав глибше до джунглів.

Їхня дружба була така міцна, що зовсім їх роз'єднала.

Кухар Ука Елара був неабиякий брехун, однак Тікірі він збрехав не так уже й багато.

Він, приміром, сказав, що в Канді є стада слонів, — і це була правда. Зрозуміло, були то слони приручені й належали не братові Ука Елари, а товариству «Дженерал Контакторе оф Сейлон» (котре будує дороги, перевозить великі вантажі, вирубує ліс та ін.), а Ука Елара прибрехав лише трішки для того, аби в хлопцевих очах додати собі гідності й статечності; словом, хотів похизуватися знатним, багатим родичем.

Коли в день Бандалиної вигаданої смерті Ука Елара нашіптував Тікірі, що досить сісти в потяг і хай собі везе, бо потяг іде лише до Канді, то казав він щиру правду; однак забув додати, що потяги ходять і в зворотний бік. Якби Тікірі був його тоді послухав, то напевно не дістався б до Канді, бо саме після обіду потяг, до якого Ука Елара його посилав, приходить з Канді й іде далі на північ. Проте кухаря анітрохи не обходило, куди хлопець заблукає, хотів його просто збутися, бо Тікірі забагато знав.

І коли Ука Елара махав перед очима в Тікірі листом, в якому буцімто йшлося про те, що має приїхати його, кухарів, небіж, то теж казав правду — за винятком дрібниці: небіж той був не магаут, а звичайний собі п'ятнадцятилітній хлопець, навіть легкодухий. Однак це Ука Еларі не заважало, скорше навпаки. Відколи прийшли хлопці, він звик сидіти цілісінький день на колоді, жувати паан, плювати червоною слиною й розкошувати в солодкому неробстві. Того кухар і написав про небожа — щоб замінити Тікірі своїм родичем, котрий і працюватиме, як кінь, і не намагатиметься сунути носа куди не слід. А магаута зробив з нього Ука Елара, аби лише впевнити Тікірі, що в Канді є вільне місце погонича слонів, і примусити його втекти. Ще кухар сподівався й на те, що Бандала сам у таборі не зостався б і пішов би услід за товаришем.

Хоч Тікірі його не послухав, не втік, і події розвинулися трохи інакше, — однак з погляду кухаря це зовсім не міняло справи: нарешті він нагнав небажаних служників, хай навіть погрожуючи ножем.

А для хлопців змінилося багато чого: замість Тікірі подався до Канді Бандала, а що прийшов до потяга не по обіді, а вранці, то виїхав у правильному напрямку.

Про все це Бандала не мав, звісно, ніякого уявлення. Просто рушив до водойми, докруж якої проїхався вчора з сагібом Бредероде, помітив на коліях потяг, що складався з кількох білих пасажирських вагонів, причеплених до вантажних; знаючи, що в Тікірі катма грошей, був цілковито певен, що той мандрує, сховавшись в якомусь товарному вагоні.

Залишилося тільки знайти, в якому саме, і це не становило б труднощів, якби було спокійно. На лихо, робітники саме обходили потяг, постукували довгими молотками по колесах, і хлопець зміркував, що ліпше почекати й роздобути собі щось на сніданок. Знову терпіти голод, як під брезентом вантажної машини дорогою з дому? Е ні, красно дякую. Тож за рупії, що йому вчора подарував сагіб Бредероде, Бандала купив у вуличному рундуці китицю зелених бананів, котрі погамували і голод і спрагу. Побачивши, що робітники вже пішли, Бандала підкрався до відчинених дверей останнього вантажного вагона.

— Тікірі! — покликав приглушено, сховавшись за ящиками, зваленими побіля колії. — Ти там? Чуєш мене?

Тікірі не відгукнувся. Неподалік залунали кроки. Робітник побачить і прожене!.. Бандала зацьковано розглянувся… Скочив до вагона.

Кроки залунали ближче, двері вагона безгучно засунулись, і навколо Бандали запанувала непроглядна ніч.

Першої хвилі пітьма, в якій він опинився, здалась йому чорнішою від могили. Робітник пішов, ніщо не ворухнулось. Мертво. Тихо. Могила…

— Тікірі! — прошепотів Бандала.

Але голос його лунав у глухій порожнечі.

Лячно. Бандала скулився біля стіни… Згодом угледів пружки світла, що просякають шпарами довкола дверей. Це підбадьорило його так, що він зважився покликати голосніше:

— Тікірі, ти тут?

Однак знав, що гукає марно, він тут сам, Тікірі сховався в іншому вагоні. От не таланить! Тепер справді нічого іншого не лишається, як вилізти непомітно надвір і спробувати щастя в наступному вагоні.

Обережно вперся у двері — відсунути. Обережненько й злегенька, лиш одною рукою… Потім двома… Тоді, не дбаючи про обачність, з усієї сили, несамовито…

Потому сидів на підлозі, похнюпивши голову у відчаї: двері не відсунулись. Робітник узяв їх ізнадвору на засув.

Коли потяг рушив, паротяг дав надривний гудок, йому тієї ж миті відгукнувся автомобільний сигнал. Бандала підвів голову. Але побачив лишень темну стелю своєї в'язниці й ті шпари довкола дверей, схожі на рямці з мерехтливого золота.

Потяг сіпнув, аж Бандала впав на бік.

Водночас у дверях прочинилося загратоване віконце, крізь яке війнув свіжий вітрець. Бандала притьмом підхопивсь, аби відчинити його навстіж. Побачив верховіття дерев, що тікали назад, і сиво-голубе небо.

— Бодай щось! — вигукнув Бандала, ніби прагнув упевнити сам себе, що вся сьогоднішня невдача не така вже й велика. Розглянувся по вагоні. В одному кутку тряслись якісь ящики, в другому лежала купа порожніх мішків — наче навмисне хтось приготував її для мандрівника, котрий сьогодні вночі погано відпочив.

— А на додачу ще й це! — вигукнув Бандала знову. — Буду спати!

Він радів, що в гуркоті потяга може галасувати, як йому забагнеться, може дати волю своїм думкам. Тепер йому здалося, що він ув'язнений лише наполовину.

— Тікірі! — кричав. — Чуєш мене? Ти в сусідньому вагоні? Тікірі, я їду з тобою!

Невдовзі йому навіть сподобалось у вагоні. Перш ніж заснув, дійшов висновку, що тут, власне, куди краще, ніж у вантажній машині на дорозі, бо тут має банани й зна, куди їде. Правда, з другого боку, тут трохи гірше, бо він у вагоні сам і не може вийти. Але це дрібниця.

— Тікірі, гов! — вигукував. — Ти зрадник і нікчема, утік од мене! Я тобі це прощаю, але на покару нічого не дам тобі їсти!

А по хвилі:

— Тікірі! В Канді вискоч із вагона й кричи! З голосу тебе найду!

— Ну й кумедія, — сміявсь Бандала вже у півсні:— Їдемо майже як магараджі: кожен має для себе свій власний великий палац — вагон!

Майже в тій самій хвилі, коли Бандала почав куняти в своїй грімкотливій в'язниці, похилилася голова і в Тікірі. Авто хиталося, шофер Куда мовчав, а мотор співав так монотонно, що хлопця знемагала дрімота. Очутився він, коли Куда загальмував біля хати, в якій корчмар тамілець з великим срібним конде у волоссі продавав теплу страву, а зокрема горілку.