Вони були дійсно горішні. І страхітливо нелюдські.

Барбі побачив їх відразу ж по тому, як шоковий імпульс прохромив йому руки і розвіявся. Його першим, потужним поривом було прибрати руки з коробочки, але він пересилив себе і тримався за неї, дивлячись на істот, котрі захопили їх у полон. Тримали в ув'язненні і знущалися з них заради забави, якщо має рацію Расті.

Їх лиця — якщо це дійсно лиця — складалися з кутів, але ці кути були всі опуклими і, як здавалося, час від часу вони змінювались так, немов реальність поза ними не мала усталеної форми. Він не міг визначити, скільки їх там чи де вони там. Спершу він думав, що їх четверо, потім восьмеро, а потім тільки двоє. Вони викликали в ньому глибоке почуття відрази, мабуть, тому, що були настільки чужорідними, що насправді він абсолютно не міг їх сприймати. Та частина його мозку, котра відповідала за інтерпретацію сигналів органів чуття не могла декодувати інформацію, яку надсилали їй очі.

«Мої очі неспроможні їх побачити, навіть у телескоп. Ці істоти знаходяться в якійсь далекій-далекій галактиці».

Для розуміння цього не існувало підстав — розум казав йому, що володарі коробочки могли б мати базу десь під крижаним покривом на Південному полюсі або перебувати на орбіті Місяця у якійсь їх власній версії космічного корабля «Ентерпрайз»[424] — але все-таки він розумів. Вони в себе вдома… який би не був той їхній дім. Вони спостерігають. І вони насолоджуються.

Авжеж, не інакше, бо ці сучі діти сміються.

А відтак він знов опинився в тому спортзалі в Фаллуджі. Було жарко, бо там не було кондиціонерів, тільки вентилятори вгорі перемішували й перемішували густий суп повітря, насиченого смородом немитих людських тіл. Після допиту вони відпустили всіх підозрюваних, окрім двох Абдулів, котрі виявились недостатньо меткими, щоб утекти й десь затаїтися після того, як вибухи двох саморобних бомб забрали життя шести американців, а снайпер застрелив ще одного — Карстерза, хлопця з Кентуккі, котрого всі любили. Тож вони стали копняками ганяти тих Абдулів по спортивному залу, ще й поздирали з них одяг, і Барбі хотів було сказати, що краще йому піти звідти, але не сказав. Принаймні йому хотілося б сказати, що він не брав у тому участі, але ж брав. Вони тоді добряче розпалилися. Він згадав, як копнув якогось із Абдулів просто в його кістляву, закаляну лайном сраку, згадав ту червону пляму, що на ній залишив його солдатський черевик. Обидва Абдули тоді вже були зовсім голі. Він згадав, як Емерсон вдарив ногою другого прямо під його обвислі мудя так сильно, що яйця в того аж підлетіли вгору, а Емерсон кричав: «Це тобі за Карстерза, траханий піщаний нігер». І його матері також невдовзі вручатимуть прапор, в той час як вона сидітиме на складаному стільчику перед могилою, знову та сама стара-стара історія. А тоді, якраз коли Барбі раптом усвідомив, що в технічному сенсі саме він зараз є командиром цих людей, сержант Гакермеєр смикнув одного з них за розмотаний хиджаб — єдине, що залишалося на тому з одягу, приставив його до стінки і впер у лоб Абдулу ствол пістолета, і запала пауза, і ніхто не промовив «стоп» у цій тиші, і ніхто не сказав «не треба» в тій німоті, і сержант Гакермеєр натиснув гачок, і кров бризнула на стіну, так само, як вона бризкає на стіну вже впродовж трьох тисяч років і довше, і було по всьому, прощавай, Абдуле, не забувай писати, коли матимеш вільну хвилинку між пусканнями вишневого соку з тамтешніх незайманок.

Барбі відірвав руки від коробочки і хотів підвестися, але ноги його зрадили. Його підхопив Расті й тримав, поки він не оговтався.

— Господи, — прошепотів Барбі.

— Ти їх бачив, так?

— Так.

— Вони діти? Як ти гадаєш?

— Можливо, — але це була неправильна відповідь, не те, в що він сам вірив у глибині душі. — Ймовірно.

Вони побрели туди, де їхні друзі товпилися перед фермерським домом.

— У порядку, ви? — запитав Роммі.

— Так, — відповів Барбі. Він мусить побалакати з дітьми. І з Джекі. А також з Расті. Але не зараз. Спершу йому треба себе опанувати.

— Ви певні?

— Так.

— Роммі, а в тебе є ще рулони свинцевого полотна в магазині? — спитав Расті.

— Йо. Я залишив дещо на вантажному дебаркадері.

— Це добре, — кивнув Расті й попросив у Джулії її мобільний телефон. Він сподівався, що Лінда зараз вдома, а не в кімнаті для допитів у поліцейській дільниці, але сподівання було єдиним, на що він міг зараз покладатись.

Відповідно до обставин розмова в Расті вийшла короткою, менш ніж тридцять секунд, але для Лінди Еверет вона виявилася достатньо довгою, щоб розвернути цей жахливий четвер на сто вісімдесят градусів — у бік сонячного світла. Вона присіла за кухонний стіл, затулила обличчя руками й заплакала. Якомога тихіше, бо нагорі в неї тепер спало не двоє, а четверо дітей. Вона забрала додому брата й сестру Епплтонів, отже, тепер у неї, окрім Джей-Джей, з'явилися ще й Ал-Ей.

Аліса й Ейден були жахливо пригнічені — Боже правий, а як інакше, — проте поряд з Дженні і Джуді їх трохи попустило. Допоміг також бенадрил[425], кожна дитина отримала свою дозу. На вимогу її дівчаток Лінда постелила спальники в їхній кімнаті, і тепер вони усі вчотирьох без задніх ніг спали покотом долі між ліжками; Джуді й Ейден обнявшись.

Тільки-но вона почала заспокоюватися, як хтось постукав у двері кухні. Перше, що спало їй на думку, — поліція, хоча, зважаючи на криваву бійню й суцільний безлад у центрі міста, вона не очікувала поліцаїв так скоро. Та й у цьому делікатному постукуванні не вчувалося нічого владного.

Вона пішла до дверей, затримавшись тільки, щоб зняти з гачка над раковиною рушник для посуду і витерти собі обличчя. Спершу вона не впізнала свого гостя, зокрема тому, що він мав іншу зачіску. Волосся в нього більше не було стягнуте в хвіст на потилиці, воно розсипалося по плечах Терстона Маршалла, обрамляючи його лице, роблячи його схожим на стару прачку, котра після довгого трудового дня отримала погану звістку — жахливу новину.

Лінда прочинила двері. Ще якусь мить Терсі залишався стояти на порозі.

— Каро мертва? — голос у нього звучав низько, хрипло.«Так, ніби він вигорлав свій голос ще на Вудстоку, скандуючи «Речівку» разом з «Рибою», і голос так ніколи більше йому й не повернувся»[426] — подумала Лінда. — Вона насправді померла?

— Боюся, що так, — теж низьким голосом відповіла Лінда, пам'ятаючи про дітей. — Містере Маршалл, мені так жаль.

Ще якусь мить він так і стояв там, застиглий. А потім вхопився за свої звисаючі по боках обличчя сиві кучері й почав розхитуватися вперед-назад. Лінда не вірила в справжність кохання між «Весною» і «Груднем», в цьому сенсі Лінда була старомодна. Каро Стерджес і Маршаллу вона могла дати щонайбільше два наступні роки, а може, навіть лише півроку — скільки знадобиться на те, щоби вщух жар у їхніх статевих органах, — але цього вечора в неї не виникало ніяких сумнівів у тому, що кохання цього чоловіка було справжнім. І його втрата.

«Хтозна, що там між ними було, але ці діти поглибили їхні почуття, — подумала вона, — і Купол також». Життя під Куполом все інтенсифікувало. Уже зараз Лінді здавалося, що вони живуть під ним не кілька днів, а роками. Зовнішній світ вивітрювався з пам'яті, наче бачений сон після пробудження.

— Заходьте, — запросила вона. — Але поводьтесь тихенько, містере Маршалл. Діти сплять. Мої і ваші.

Вона налила йому настояного на сонці чаю, анітрохи не прохолодного, але це було найкраще, що вона могла запропонувати за цих обставин. Він відпив половину, поставив склянку на стіл і почав терти собі кулаками очі, немов дитина, якій давно вже час було б лежати в ліжку, спати. Лінда правильно вгадала, так він намагався взяти себе в руки, і сиділа тихенько, чекала.